Перечитуючи іноді цей материн зошит, відчуваю провину за те, що не розпитав, де жили всі ці люди. Знаю точно тільки два місця.
Одне з них – якщо стояти лицем до нашого двору – то воно буде по ліву руку. Це така сама ділянка землі, як і наша, тільки вона вся заросла акаціями. Це місце зветься Демидове. Після 1933 року там ніхто так і не оселився. А до того жив такий собі Демид, він не захотів вступати в колгосп, і через те вся сім'я вимерла. У Демида од голоду щось сталося в голові: він казав, що в Черняхівці (село за кілька кілометрів, за нинішньою трасою Київ – Харків. – "Країна") на вигоні стоїть така машина, подібна до молотарки. Якщо лягти під ту машину, вона сама кидатиме тобі в рот галушки. Демид зібрав своє сімейство й повів у Черняхівку. Там вони лягли рядком на вигоні й повмирали, діти поруч із батьками. То була особлива смерть, може, через те Демидову землю ніхто більше не взяв.
Друге місце – це наш город, та його частина, що по праву руку од берези й тополі. Якось я спитав, чому ці дерева ростуть у нас посеред городу, а не на межі. Мені пояснили, що там і була межа, а за нею до 1933-го був город інших людей. Тепер земля дісталась нам, бо тих людей уже нема.
За кілька місяців у селі вимерли третина людей – ушестеро більше, ніж за чотири роки загинуло на війні
Я приблизно знаю, де вони лежать, – за кілька десятків метрів звідси, на тому кладовищі, де й мої батьки, тільки в тій частині, де нема хрестів і горбиків – там закопували в 1933-му просто так.
Того року, за кілька місяців, у селі вимерли третина людей – ушестеро більше, ніж за чотири роки загинуло на війні. Я не знав тих людей, і не вдається уявити собі наше село таким, у якому б вони жили поруч із нами. Бо змалку знаєш, де чия хата і де чий город, і навіть глупої ночі не заблукаєш. А якби тут зосталися ще й ті люди або їхні нащадки, це був би якийсь інший ландшафт – трохи, може, навіть чужий. Можливо, підсвідомо саме через те й не розпитав у матері, де саме вони жили.
Після 1986 року в нашому селі, трохи північніше, на тому боці, де стоїть Хрест пам'яті жертв 1933-го, з'явився "чорнобильний посьолок". Чорнобильців там, здається, нема – живуть або наші, або якісь приїжджі люди, навіть із Росії. У мене там є чимало добрих знайомих. Але все одно "посьолок" не вписується в пам'ять як "наше село". Якось, того літа, коли вмерла мати, ми з 14-річною дочкою зосталися самі на хазяйстві. Одного вечора я ходив до сусідів – помагав молотити пшеницю. Вертався поночі, а темно, хоч в око стрель. Коло наших воріт відчув – тут хтось є: "Хто тут?" Озвалась дочка: "Це зі мною!" Значить, кавалер. Вона йому, мабуть, сказала, що я не люблю чужих, бо невидимий кавалер поспішив пояснити: "Я – свій". Спитав, як його прізвище, він назвався. Прізвище було не наше, і він уточнив: "З посьолка". Я мовчки пішов до хати. Колись, у їхньому віці, хотів би отак увечері прийти сюди з дівчиною. Але тоді в цій хаті жили багато людей. А тепер лишилося тільки відчуття порожнечі – як завжди на тому місці, де когось не стало
2 
1
Коментарі