Чоловікам важче боротися з комплексом неповноцінності

Найпоширенiший комплекс у жінок – не подобається власне тіло. Близько 47 відсотків не задоволені параметрами своєї фігури, кожна четверта – формою носа, кожна п'ята – станом шкіри. 80 відсотків чоловіків мають комплекс із приводу "головного достоїнства", каже львівський психотерапевт Тетяна Миснікова

– Є кілька теорій ­виникнення комплексів. Прихильники ­теорії "вроджених комплексів" вважають, що деякі їх ­прояви – наприклад сором'язливість – є спадковою рисою людини.

Інші дослідники кажуть, що саме поведінка людини зумовлює виникнення комплексу. Тобто людина поки ще не опанувала певних навичок у спілкуванні з іншими. І їй варто лише навчитися ­правильної послідовності дій, щоб зупинити розвиток ­комплексу, – спілкування, наприклад.

Третя теорія: виникнення комплексу починається з навішування ярлика "Я – такий-то: поганий, дурний, хворий тощо".

Четверта: людину закомплексованою робить зовнішнє середовище. Існує також думка, що поява певних комплексів у конкретний момент часу – це лише "знак", "орієнтир", що є зараз найактуальніший, значущий для людини і вимагає уваги до саморозвитку в цій сфері.

Комплекси не передаються спадково. Передаються сімейні міфи, стереотипи, що впливають на формування вірувань дитини щодо себе і світу. А це може додатися в "скарбничку" комплексу. Часто чуємо від батьків, бабусь, ­дідусів – "у житті треба чогось досягти", "чоловіки не плачуть","не в грошах щастя", "довіряти нікому не можна".

Зачатки комплексів з'являються в ранньому віці, коли людина ще не усвідомлює свою приналежність до тієї чи іншої статі. Однак згодом вплив статі проглядається. Тому що в нашому соціумі до чоловіків і жінок різні вимоги. Чоловік зобов'язаний "стати на ноги" і посадити, побудувати, народити, зробити кар'єру, забезпечити родину. Жінці треба дбати про затишок у сім'ї, в будинку, виростити дітей. В останні десятиліття вимоги соціуму до жінки почали змінюватися, але це відбувається не всюди й повільно.

Комплекси в чоловіків і ­жінок називаються однаково, але проявляються по-різному. ­Чоловікам важче боротися з комплексом неповноцінності, тому що соціальні стереотипи малюють чіткий, однозначний портрет – що і як потрібно робити, щоб реалізуватися. ­Звідси – накопичується втома, ранні серцеві напади або проблеми з потенцією, відчуття "невдахи по життю".

Останнім часом почали звертатися з проблемою "як усе встигнути, бо не вистачає часу" і "як стати успішним". Наше тіло, свідомість часто не встигають за тим, як стрімко змінюється життя, – виникає "аритмія життя". Втомлюємось, сумніваємося в собі, з'являється відчуття меншовартості.

У побутовому розумінні "людина без комплексів" – це та, яка виглядає вільною, говорить, що думає, нібито не має ­проблем, розкута, робить усе, що хоче. Проте, якщо поглянути на неї глибше, проявляються риси ­"соціального психопата".

Комплекси можна порівняти з молочними зубами, що згодом замінюються корінними. У певному сенсі комплекс – це "хвороба ­росту". Коли людина виростає духовно, як особистість, комплекси перестають нею управляти, а ­потім і зовсім пропадають. Або ж навпаки – переростають в якусь серйозну душевну проблему.

Чи треба боротися з комплексами? З одного боку, ­погляд на себе як на невдаху й істоту ­закомплексовану, навряд чи допоможе у вирішенні проблем. Зациклюючись на своїх внутрішніх негараздах, ­важко зважитися діяти і змінювати своє життя. З іншого боку – багато великих людей мали фізичні та душевні недоліки, і це не завадило їм зробити щось важливе. ­Родоначальник індивідуальної психології Альфред Адлер говорив: "Важливо не те, з чим людина народилася, а те, як вона цим розпоряджається".

×