Україна зобов'язана засудити Януковича і Плотницького - адвокат пояснив, чому

8

Хочу внести ясність перед тим, як відповісти на питання. Практика заочних процесів має юридичну назву. Це інститут спеціального судового провадження in absentia. Його ввели в наш Кримінальний процесс на початку російського вторгнення Законом №1689-VII від 07 жовтня 2014 року.

Твердження, що вона поширена, помилкове, адже, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, з того часу ми бачимо лише близько 200 заочних вироків. Для порівняння треба зазначити, що загальна кількість вироків в Україні з часу запровадження "заочної" процедури склала півмільйони

Це цілком нормальна ситуація, тому що стандарти справедливого суду розглядають можливість "заочного" провадження лише за наявності жорстких умов.

Хочу зауважити, що подібним чином розглядають не лише справи терористів та бойовиків, які переховуються в Криму, ОРДЛО чи Росії.

Є справи, які стосуються, так би мовити, більш ординарних злочинів, вчинених на "підконтрольній" уряду території особами, які переховуються від слідства за межами країни.

Одиниці вироків за статтею, що передбачає відповідальність за порушення законів ведення війни.

Одна з причин використання цієї практики - це встановлення справедливості. Ця практика надає можливість Україні здійснити правосуддя та задовольнити жертв злочину.

Тож держава як гарант забезпечення прав потерпілих мусить мати ефективні органи кримінально-правової юстиції.

Більш того, притягнення до відповідальності осіб, які вчинили воєнні злочини, є обов'язком будь-якої держави з огляду на норми міжнародного права.

Отже, практика ухвалення заочних вироків допоки не поширена, але має природну тенденцію до поширення з огляду на наявність безперервного збройного конфлікту в Україні та необхідності розслідування злочинів і застосування кримінального покарання.

У вузькому сенсі очікуваний результат - це вирок як акт правосуддя.

У широкому сенсі він визначається обов'язками держави в проведенні розслідування злочинів. Почнемо з того, що держава має зобов'язання як суб'єкт міжнародного права, а також зобов'язання перед своїми громадянами, що буде забезпечувати право на життя, право не піддаватись нелюдському поводженню, право на повагу до майна, на особисту свободу і свободу пересування, що буде переслідувати воєнних злочинців тощо.

Враховуючи це, держава має робити все, що в її силах, аби відновити справедливість. Якщо підозрюваний переховується в недружній до нас Росії, а докази проти нього є, держава мусить виносити вирок заочно.

Україна не може просто спостерігати, а мусить робити те, що в її силах.

У випадках, коли підозрюваний переховується у державах, з якими Україна має укладені міжнародні договори про співробітництво у кримінальних ссправах – Україна може просити про екстрадицію.

Обвинувальний вирок є не просто папірцем, що дозволяє когось ув'язнити, це певний акт формування статусу особи як злочинця, що надає право відкрито, у тому числі офіційно, називати таку особу злочинцем, не порушуючи презумпцію невинуватості, конфісковувати майно такої особи або стягувати його на рахунок відшкодування шкоди. Наприклад, обвинувальний вирок, який відповідає міжнародним стандартам правосуддя, потрібен як підстава звернення однієї країни до іншої про конфіскацію коштів або майна, відповідно до Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

Обвинувальний вирок дозволяє розшукувати особу навіть за межами країни, обґрунтовувати вимоги нашої держави про затримання або екстрадицію такої особи.

Виправдувальний вирок реабілітує особу.

Тож мета, на наш погляд, така: вжити всіх доступних і можливих заходів до встановлення акту правосуддя в тих випадках, коли вчиняється злочин. І в разі отримання такого вироку шляхом правильно, з правничої точки зору, організованого "заочного" провадження ця мета досягається.

Так, звісно, є певні слабкі сторони. По-перше, це певна умовність такого засудження.

За загальним правилом, прийнятим у демократичному світі, обвинувачення розглядається у присутності обвинуваченого. Особа, яку судять, може довести, що не знала, що проти неї відкрито провадження, і тому не могла прийняти активної участі в судовому процесі. Таким чином обвинувачений, спираючись на стандарти справедливого суду, може вимагати перегляду вироку.

По-друге, мета кримінального покарання не досягається, якщо воно не виконується через неможливість виконання.

Крім того, на національному рівні існує низка додаткових законодавчих вимог до "заочного" кримінального провадження.

Найперше - це вжиття всіх можливих і доступних способів для інформування особи про провадження в цілому і про зміст обвинувачення зокрема.

Український законодавець створив можливість вважати належним повідомленням публікацію в газеті або на веб-сайтах органу досудового розслідування і суду. Тоді як для Європейського суду з прав людини застосування лише такого шляху повідомлення є недостатнім.

Практикою Європейського суду з прав людини та міжнародним законодавством сформовані певні наднаціональні стандарти прийнятності заочного притягнення до кримінальної відповідальності, дотримання яких дозволяє показати, що "заочне" засудження відбулось за справедливою процедурою.

Зокрема, резолюцією Ради Європи №75 11 від 19 січня 1973 року встановлені наступні критерії для належного провадження in absentia:

а) обвинуваченому має вручатись повістка щодо необхідності з'явитися до суду і підготувати свій захист;

б) повістка має пояснювати наслідки неявки обвинуваченого до суду;

в) суд повинен відкласти розгляд справи, якщо присутність обвинуваченого визнана обов'язковою або якщо в обвинуваченого виникли об'єктивні перешкоди для явки до суду;

г) справа не повинна розглядатись in absentia, якщо можливо і бажано перенести розгляд на територію іншої держави або звернутись із запитом про екстрадицію обвинуваченого;

ґ) докази у справі повинні збиратись звичайними засобами, а сторона захисту повинна мати можливість впливати на цей процес;

д) судове рішення, прийняте за процедурою in absentia, повинно бути доведене до відома обвинуваченого за процедурою вручення повістки про явку до суду;

е) час на оскарження судового рішення не повинен починатися раніше, ніж особа отримає ефективне повідомлення про прийняте судове рішення, якщо тільки ця особа не навмисно уникає правосуддя;

є) в особи має бути можливість оскаржити судове рішення будь-якими доступними йому засобами;

ж) обвинувачений, якому не була вручена повістка про явку до суду, повинен мати можливість ініціювати перегляд справи як з питань фактів, так і з питань права;

з) обвинувачений повинен мати можливість ініціювати повторний розгляд справи у звичайному порядку, якщо буде доведено, що обставини, які перешкоджали йому брати участь у розгляді справи раніше, перебували поза його контролем.

При цьому слід визнати, що на національному рівні кримінальне процесуальне законодавство все ще має певні недоліки і не у повній мірі відповідає вищенаведеним стандартам, що є предметом актуальної фахової дискусії серед вітчизняних правників.

Отже перед слідчим і прокурором стоїть творче завдання вжити ефективних засобів комунікації, а перед адвокатом - не менш творче завдання скомпрометувати ці засоби.

Процес має певні ознаки невизначеності, водночас цілком може бути прийнятним з точки зору стандартів справедливого суду, якщо слідчий і прокурор не нехтуватимуть правами людини, організовуючи такий процес.

Старанність органів обвинувачення в інформуванні підозрюваного про обвинувачення є визначальною ознакою під час встановлення, чи дотримано стандарт справедливого суду.

Позитивним прикладом такої старанності може бути інформування нідерландськими правоохоронцями обвинувачених з РФ у справі збитого літака "Боїнг" МН-17, коли сторона обвинувачення вжила багато різноманітних засобів для того, щоб довести суду повідомлення низки російських громадян про обвинувачення.

Не всі кримінальні провадження можуть розглядатися in absentia. За українським законодавством, ми можемо розглядати справи, що стосуються кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки, щодо найтяжчих злочинів проти життя і здоров'я осіб, легалізації "брудних" коштів, організованої злочинності, тероризму, службових, корупційних кримінальних правопорушень, посягання на адвокатів, злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, зокрема воєнних злочинів, піратства, найманства.

В будь-яких справах "заочно" не можна судити неповнолітніх.

"Заочне" розслідування і судовий розгляд відбуваються лише щодо тих осіб, які переховуються від слідства і суду і оголошені у розшук. Обов'язковою умовою такого засудження має бути усвідомлення особою того факту, що відносно нього відбувається кримінальне провадження, та намагання уникати його або демонстрація байдужого ставлення до цього.

Україна за певних умов може вимагати видачі засудженої людини. Ми також маємо право в певних випадках вимагати в держави, де переховується злочинець, виконання вироку нашого суду або екстрадиції.

Ці правила жодним чином не обходять недружню до нас РФ. Вона є учасником низки міжнародно-правових договорів, які зобов'язують її до певних дій у системі захисту прав людини, світової безпеки та співробітництва органів кримінальної юстиції. Завдяки цьому Росія тримається в колі країн цивілізованого світу, що передбачає економічні, фінансові, освітні та інші зв'язки.

Наприклад, за стандартами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, такі порушення прав людини, як жорстоке, нелюдське поводження або вбивство, мають ефективно розслідуватись і переслідуватись в рамках позитивних обов'язків держави з гарантування цих прав. Уникнення винними особами відповідальності через формальні причини може призвести до визнання порушення Конвенції Європейським судом з прав людини.

Або, відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, кожна країна зобов'язана вживати заходів до переслідування воєнних злочинців. Невиконання цього обов'язку може призвести до негативних політичних наслідків для країни або до відповідних процедур у міжнародних судових і квазісудових органах.

Хоча, звісно, юридичних тонкощів і деталей існує дуже багато. Часом вони дозволяють нівелювати відповідальність зацікавленої у приховуванні обвинуваченого держави, тим більше коли на це працює весь державний апарат, його внутрішня і зовнішня політика.

Процедури "заочного" кримінального провадження існують у багатьох країнах вже давно. Вони застосовуються у Німеччині, Данії, Франції, Естонії, Швейцарії, Нідерландах, Болгарії та у багатьох інших.

Підходи різних країн є диференційованими як за підставами для проведення заочного розгляду, так і за нюансами процедур.

Припустимо, у Франції будь-яку особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності "заочно" навіть за незначні кримінальні правопорушення у разі ухилення від явки до суду.

Натомість у Болгарії "заочно" можуть засудити лише за незначні злочини, а у разі серйозних обвинувачень участь обвинуваченого обов'язкова. Можливість застосування "заочного" розгляду залежить від тяжкості злочину також у Німеччині.

Яскравим прикладом судового розгляду in absentia є справа МН-17, що розглядається у нідерландському суді.

Питання статусу біженців регламентується низкою базових міжнародних договорів, головним чином Конвенцією ООН про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, які містять доволі складні і специфічні норми.

Узагальнено можна сказати, що біженцем є особа, яка потрапляє в іншу країну і потребує захисту цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, внаслідок небезпеки вбивства чи насильства, бойових дій, геноциду, техногенних катастроф тощо.

І коли така особа не може користуватися захистом своєї власної країни через побоювання піддатись протиправному поводженню, дискримінації тощо.

Водночас, відповідно до Конвенції про статус біженців, положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

б) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

в) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Втім, кожна країна створює власне національне законодавство, яке може мати певні спеціальні норми порівняно з законодавством міжнародним.