У риторики "навіщо нам Донбас" ноги ростуть із-за поребрика — Олексій Біда

5

Незрозуміло, звідки ця цифра. Взагалі для прогнозів треба, щоб Донбас був хоча б де-юре визнаний деокупованим. Поки що це в найближчий перспективі неможливо.

В інших конфліктах, спровокованих Російською Федерацією, жодна територія не повернулася. Ні Придністров'я, ні Абхазія, ні Південна Осетія — всі вони залишаються окупованими.

— Розмови про плани реінтеграції ведуться, але вони - під грифом "Секретно". Тож чи є вони насправді, важко сказати. Я не бачу у владі єдиного підходу до розв'язання питання окупованого Донбасу.

Нещодавно ми із дружиною їздили на Кіпр. Їхня столиця Нікосія наполовину окупована Туреччиною. Туристи можуть на 3 години піти подивитися, як живуть на тому боці. Контраст — разючий. З Європи потрапляєш на турецький ринок, все в занедбаному стані: будівлі закинуті, якість товару погана, підробок багато. Люди з окупованої частини їздять на Південний Кіпр працювати, бо вдома роботи немає.

Коли люди з ОРДЛО їхатимуть в Україну на роботу, за медичним обслуговуванням, іншими послугами, можна буде казати, що ми починаємо реальну реінтеграцію Донбасу. Головне, щоб місцеві розуміли: на окупованих територіях їх нічого доброго не чекає.

Яскравий приклад — обмеження виїзду-в'їзду на окуповані території через коронавірус. Бойовики блокують, Україна йде назустріч. Місцеві невдоволені окупаційною владою, а рейтинг України росте.

Розвинена інфраструктура Луганщини та Донеччини (насамперед ремонт доріг) теж сприятиме реінтеграції. Щоб від КПВВ можна було без проблем дістатися до будь-якого пункту на підконтрольній частині. Поновлення залізничного сполучення також.

Знову згадаю про Кіпр. Через 40 років після окупації там відбувся референдум щодо повернення до складу держави з окупації. Окупована північна частина проголосувала "за", але Південний Кіпр сказав, що їм такого не треба. Бо це тягне за собою великі витрати й не звільняє від соціального напруження.

На Кіпрі була окупована майже третина території, у нас менше, тож і фінансове навантаження слабше. Але така думка існує: "Навіщо нам Донбас?" Це результат російської пропаганди. Росіяни сегментовано обирають аудиторію, для різних груп використовують різні меседжі. Впевнений, у риторики "навіщо нам Донбас" ноги ростуть із-за поребрика.

Паспорти насамперед отримують так звані держслужбовці, поліція та військові. Багато хто з місцевих просто вимушений це робити, інакше складно виживати.

У тому ж Придністров'ї люди також мають по два-три паспорти: внутрішній Придністровскої республіки, а хочеш виїхати — російський чи молдовський. Це для багатьох вимушений крок. У черговій "республіці", яка виживає за рахунок російських дотацій, немає роботи.

Чим більше людей нібито добровільно беруть паспорти РФ, тим більше в окупантів шансів переконати всіх, що вони захищають власних громадян.

Квота для абітурієнтів з окупованих територій існує давно. Діяла для кримчан і щодо обмеженого списку вишів. Зараз обмеження зняли.

Та подивімося, чи багато тут дітей з окупованих територій? Десь 1 відсоток, причому в них своя квота, певна кількість місць, вони не конкурують з іншими.

Неприємно, коли інтереси дітей з ОРДЛО протиставляють інтересам дітей загиблих захисників України. Це маніпуляція. Вони всі постраждали від війни. Весь цей галас був схожий на вкидання російських пропагандистів.

Мінські угоди загальмували обмін військовополоненими та цивільними заручниками. Коли сторони напряму домовлялися, було швидше й простіше, ніж зараз. Полонені зараз роками чекають на якийсь поступ у переговорах. Обмін став предметом торгу.

Україна досі не має доступу на ті території, лише міжнародні місії — ОБСЄ, Червоний Хрест — хоча й обмежено.

А взагалі Росія не збирається виконувати будь-які домовленості. Тож жодні переговори не будуть дієві.

Правильне. Це той голос, який не чули в ТКГ, а вимушених переселенців в Україні - понад мільйон. Є серед них представники з такими, дещо радикальними поглядами, але разом вони одне одного збалансовують.

Переселенців найбільше хвилюють проблеми житла. На допомогу від держави вже ніхто не розраховує. Самостійно розв'язати цю проблему спромоглася мінімальна кількість людей: узяли кредит чи позичили гроші в родичів. Зовсім небагатьом вдалося продати нерухоме майно на окупованих територіях.

Багато скаржаться на відсутність чи складність отримання соціальних виплат. Люди реально від них залежать.

Юристи Гельсінської спілки здебільшого ведуть справи людей, звільнених з полону бойовиків. Їх понад 200. Дуже різні. Позови — право на життя, на заборону катувань, свободу переміщення тощо. Всі полонені піддавалися тортурам. Позови — з боку України до РФ — розглядаються здебільшого в Європейському суді з прав людини. На жаль, за ці роки жодного рішення не було прийнято. У міжнародних судах очікують на закінчення справи "Україна проти Росії", де буде визначено, чи є факт агресії з боку РФ, чи підконтрольні їй ті території, чи несе Росія відповідальність за злочини, які відбуваються на Донбасі. Саме невизначеність статусу РФ у конфлікті на сході України гальмує наші справи у судах.

Не думаю, що масово. Якби конфлікт закінчився за два, три, навіть п'ять років — тоді так. Але вже сьомий рік і кінця не видно. Люди облаштовуються на новому місці, встановлюють зв'язки, заводять знайомих...

Переселенцям дозволили голосувати за місцем проживання, в тому числі — на місцевих виборах.

 

Раніше вони мали право голосувати за президента та народних депутатів. Але люди, які платять податки, які занурені в життя місцевих громад, справедливо мають право впливати на ці самі громади.

Зміни по процедурі виборів торкнулися не лише тимчасово переміщених осіб, але й інших категорій громадян, які не живуть за місцем прописки. Скасування голосування лише за місцем реєстрації — крок до дотримання прав людини. Коли ще й прописки позбудемося, то станемо якнайдалі від радянщини.

Намагаюся навіть не питати про це. Люди там виживають. Багато розчарованих політикою України, тим, що не відбулося швидкого повернення територій. Тим, що вони виїхали й не змогли тут вкорінитися, вимушені були повернутися, попри те, що їм на окупованих територіях погано. Чим більше розчарування, тим менше віри.

Як мало би бути: спочатку дати по зубах, а потім домовлятися. Цього, на жаль, не встигли.

Перемовини ні до чого не приведуть. Росія завжди розмовляє з позиції сили. Ніякі домовленості вона не планує виконувати.

Найперспективніше — поступові реінтеграція та повернення своїх територій. Крок за кроком: по 100, по 200 метрів. Плюс психологічна інтеграція жителів окупованих територій. Спланувати велику операцію з деокупації, мабуть, неможливо. Спланувати невеликі операції — реально, що й робилося раніше.