"Є великі питання, хто ще у команді Зеленського грає на боці Росії" – Микола Мельник

Якщо відштовхуватися від цієї статті, то навіть у ній зазначали три жахливі тенденції. Перша – ми просимо одну кількість зброї, а нам дають іншу і кажуть: "Ви впораєтеся". Друга – Зеленський наполягав, щоб контрнаступ йшов не в одному напрямку, а одночасно на півдні і сході. Це було пряме втручання політичної верхівки у військові справи. Третя – американці виходили з питань втрат зі свого досвіду в Іраці та Афганістані. Але у нас вийшло інакше. Були використані неправильні алгоритми і розрахунки втрат вийшли зовсім іншими. Ми побачили великі прогалини у плануванні.

Як людина, яку залучали до планування на оперативно-тактичному рівні, можу сказати – ми не розглядали фактор авіації і дронів і їх суттєвий вплив на наш контрнаступ. Це зіграло з нами злий жарт.

Коли американці кажуть, що надали всю необхідну техніку для контрнаступу, це не відповідає дійсності. Тому що у мене завжди питання: в якому стані була та техніка? Адже ті Bradley, які нам прийшли, в усіх ротах була одна і та ж ситуація – з 10 стріляти могли не більше двох. Усе інше мало шалені проблеми з електрикою, платами, моторами, іншими агрегатами. Це був жах. Ми майже місяць все це ремонтували. Тому коли американці кажуть, що ми мали наступати у квітні, у мене питання: а як це мали робити? Теж саме і щодо техніки інженерного розгородження. Я не знаю, де була американська. Тому що у мене була лише стара радянська. Яка ламалася і ледь їхала. А потім на все це наклалась недооцінка противника. Це вже українська сторона не розрахувала деякі моменти. Але прорахунки з боку американців були більш значущими для поразки контрнаступу. Хоча з нашого генералітету відповідальності також не знімаю.

Суспільство поклали у теплу ванну марафону і не дозволяли з нього вилазити. Це створило завищені очікування, що породило підвищений тиск на генералітет. На прийняття рішень і вислови. Нагадаю, що генерал Сирський (Командувач Сухопутних військ Збройних сил України, командувач оперативно-стратегічного угруповання військ "Хортиця". - Gazeta.ua) у червні заявляв, що ось-ось ми візьмемо Бахмут. Я не можу сказати, що якби ми вдарили в одному напрямку, успіх був би. Тому що росіяни побудували три лінії оборони. Навіть якби кинули всі Сили оборони, у нас просто було б більше втрат. Але те, що ми розпорошили сили, також до добра не довело.

Завищені очікування створили завдяки рішенням політичної верхівки. Ні для кого не секрет, що основний транслятор теплої ванни – це "Єдиний марафон". Коли мене поранило, то я у лікарні включив телевізор і о*ренів від того, що там неслося. Адже в телевізорі ніхто не розумів, чому ми досі не прорвалися у Крим. Це казали журналісти, експерти, політичні діячі. Що "треба зовсім трохи і ми прорвемо оборону противника". А це була брехня. Влада зараз розбирається з наслідками того розчарування, яке сама і посіяла. Бо розчарування людей – це найстрашніше.

Розплачуємося за прорахунки літа. Нам не вистачає техніки, набоїв, дронів. Програємо росіянам в усіх цих компонентах. Крім людей. Вони у нас найкращі. Тримаємося завдяки героїзму простого українського солдата. Більше немає пояснень. Це сталося тому, що ми людей і техніку загубили влітку.

Так, можна так назвати. Тому що мали повернути Токмак (лінія наступу на Запоріжжі зупинилася на селі Роботине – Gazeta.ua) і звільнити Бахмут (Збройні сили просунулися на околиці міста – Gazeta.ua). Це був невдалий наступ. Але завдяки ньому навіть найбільш інфантильна частина суспільства почала дорослішати і розуміти, що нічого легко не буде. Що у нас - дуже важкий шлях. Сподіваюся, використаємо цю ситуацію для дорослішання, а не з метою впадання в істерику.

Влада не монолітна. Навіть оточення Зеленського. Тому, наприклад, зараз спостерігаємо перекидання відповідальності на Залужного. Але у нього є козир – підтримка в армії.

Зараз відбуваються дуже потужні розборки у військово-політичному керівництві – хто винен у тому, що так сталося? Моя відповідь проста – винувате все військово-політичне керівництво. Військові приймають остаточні рішення, але політики розробляють основу для цього і мають забезпечувати засобами виконання. А коли ти кажеш, умовно: "Там висотка – захопи". І даєш рогатки – то до політиків є питання. Але є і до тих, хто вирішує йти звільняти території без необхідних сил та засобів, не ставить питання ребром і не пояснює, що це неможливо.

Якщо влада не схаменеться і вирішить гратися у гру "Петлюра-Болбочан" (полковник Армії УНР Петро Болбочан – командир операції зі звільнення Криму від більшовиків. Мав розбіжності з керівництвом держави, був заарештований і страчений за наказом Симона Петюри. – Gazeta.ua), ми пограємо. Це факт. Наша політична еліта суто з морально-етичних і розумових якостей не готова ні до війни, ні до миру, ні до побудови будь-якої системи. Політична еліта у нас – люди не дуже високої якості. Тому сподіваюся, що вони обмежаться невеликим втручанням у військові справи, забезпечать цивільний контроль, але все не порушуватиме питання воєнної і національної таємниці. Адже коли народні депутати їздять у посадки, щоб сфотографуватися біля техніки і потім викладають світлини з геотегами, це не свідчить, що вони налаштовані на допомогу армії. Сподіваюся, влада займається питаннями самообмеження. Якщо надалі буде втручання у роботу військових, це нічим добрим не закінчиться.

Це дійсно шкодить Україні. Тому що коли говоримо про Головкома, при налаштуванні комунікації західні партнери завжди запитують: як довго будете на посаді? Хто відповідатиме, якщо щось не вийде? З ким будувати комунікацію? Тому чутки, що Залужного можуть зняти, досить негативно грають щодо питань військової співпраці з країнами НАТО.

Але також досі цікаво – Безугла атакує в інтересах кого? Тому що є певні кола генералітету, біля Зеленського, в Кремлі. А у нас нещодавні улюбленці президента можуть виявитися держзрадниками – я зараз кажу про Олександра Дубінського (13 листопада СБУ повідомила, що зібрала докази для оголошення підозри в держзраді чинному народному депутату Олександру Дубінському.- Gazeta.ua). Тому є великі питання, хто ще у команді Зеленського грає на боці Росії. Бо якщо звичайний депутат починає атакувати таку високу посаду, значить за цим стоїть велика гра. Сюди треба додати заяви Данілова (Секретар РНБО -Gazeta.ua), що військовим треба займатися своїми справами, а не робити заяви.

На жаль, навіть президент не може вгамувати своє найближче оточення. І це дуже шкодить Україні.

Влада пропонувала проєкт закону щодо одноразової тримісячної відпустки без демобілізації. Це непоганий варіант, але тільки за відсутності чогось іншого.

Спочатку треба визнати три проблеми при мобілізації. Перша – мобілізація всіх. Тобто ми розуміємо, що зараз в армію забирають тих, хто не зміг втекти. А суспільство хоче, щоб мобілізовували усіх, зокрема накачаних спортсменів. Тому що поки одні воюють, інші ведуть богемний спосіб життя. Це багатьох дратує. Цікаво буде, коли дійдуть до Boho в Києві (скандальний ресторан у столиці. Журналісти з'ясували, що щоночі через боковий вхід туди заходять сотні відвідувачів, порушуючи комендантську годину. – Gazeta.ua). Тобто люди розуміють, що у нас є блатні. Друге питання – на скільки мобілізовувати. Давайте визначати терміни. Третє питання – підготовка. Наша система зараз вчить солдата тільки алкоголізму. І добре, якщо далі з ним працюють хороші офіцери.

Держава жодну з цих проблем зараз не намагається вирішити. Навіть ситуативні походи у клуби і спортзали не вирішують проблеми хабарів. Схеми залишилися. Тому маємо недобір у військкоматах. У нас не завжди встигають нормально підготувати і розібратися, чи ця людина взагалі готова виконувати завдання, які на неї хочуть покласти. У нас системні проблеми. І треба наповнювати ТЦК не просто людьми з фронту, а фахівцями, які пройшли війну і зможуть подолати цю систему. Потрібні принципові люди. Але поки на верхах всіх влаштовує така система.

Тотальна. Більшість людей, яких присилають, не горять бажанням воювати. Через що подвійне навантаження подає на тих, які воюють з 2022-го року. Бо переважно це - ідейні люди. Тому проблема жахлива і з нею треба щось робити. Збільшувати відповідальність уклоністів – недієва практика. Треба займатися моральною підготовкою бійців. А цього ніхто не робить. Люди, які мали це робити, у більшості підрозділів просто перекладають папери, бо паперів багато.

Збагачення. Жоден депутат за цей час не збіднів. Всі прекрасно розуміють, що військкоми прекрасно живуть. Митниця також. Податкова не бідніє. Держава не змінюється. Ми повернемося в ту саму тотально корумповану країну зі слабкими елітами. Це дуже вибішує.

 

Щоб було розчарування, треба спочатку зачаруватися. Але у мене цього не було. Хоча я вважав, що наші політичні еліти мають інстинкти самозбереження. Але виявилося, що ні. Виявилося, що вони поводяться так, ніби не збираються керувати країною дуже довго.

Наші еліти розглядають можливості невдалого миру для України. Вони заробляють на всьому – транзиті зерна, будівництві доріг. Тільки за півтора року війни президент каже, що нам треба будувати не дороги, а інженерні загородження. І це лише після того, як про це почали кричати всі. Бо росіяни будують інженерні загородження зі швидкістю звуку, а ми над ними сміємося. Вони копають тракторами, а ми – лопатами. І хто з нас дурник?

Оточення Зеленського розглядає всі можливості завершення війни. Хочу лише сподіватися, що сам президент для себе не бачить варіанту поразки.

Так влаштований, що не було страшно. Боюся втрачати людей. А на полі бою виконую завдання. Намагаюся зберегти особовий склад і техніку, щоб можна було виконувати задачі. Адаптувати накази, які йдуть зверху. Тому що не завжди є кореляція між тим, що тобі говорять, і здоровим глуздом.

Мене навіть коли поранило, продовжував кричати і командувати. Думки про те, що загину, не було. Ти боїшся до того і боїшся після. А під час бою ти просто виживаєш.

Поранення було "класичне". Викликав Bradley, щоб вивезти поранених. Виконали задачу – відбили посадку і контратаку. У нас було близько десяти поранених. Я побачив, що машина почала йти по мінному полю. Вискочив з посадки – почав махати руками, показувати, що треба виправити маршрут. А до цього росіяни провели дистанційне мінування. У дальній посадці по нам дали чергою скоріш за все з крупнокаліберного кулементу (скоріше за все НСВТ), який дав чергу в мій бік. У мене відскочила права нога, почав стрибати і наступив на "лепесток" (протипіхотна фугасна міна – Gazeta.ua). І впав на "лепесток". Мої бійці жартували: "Наш командир розмінував собою більше, ніж американський танк Wicent".

Мої бійці були навчені. Біля мене йшов радіотехнік роти. Дуже швидко накинув чотири турнікети і потягнув. Швидко евакуювали, що під'їхав Bradley. Кожна кінцівка була поранена. Бо ударною хвилею спалило руки. І така ситуація, що сам не міг накладати турнікет. Але не втратив свідомість і передав управління.

Пригнічені. Тому що, по-перше, ти рік-два жив у соціальній структурі, де все було зрозуміло і ти був у центрі соціальних зв'язків, а тут тебе викидає з цього середовища. Друге – ти не знаєш, що робити далі. Кому ти потрібен і чи будеш далі потрібен. З бригади чи батальйону, зазвичай, тобі ніхто не дзвонить. І все – лежиш і дивишся у стелю разом з такими ж, як ти. Хтось впадає у депресію, хтось ні. Я особливо не переживав. Подумав, що у футбол же не збирався грати. Це було настільки сильне моральне і фізичне виснаження, що подумав – можу виспатися тепер.

Є один психолог на ту нещасну лікарню. Вона раз у тиждень приходить, питає, як спиш і чи є суїцидальні настрої. Витрачає стільки часу, скільки може.

Тобто з формальної точки зору є психолог і він приходить. Але ми прекрасно розуміємо, що цей спеціаліст у лікарні – не найбільш якісний. Він не може за невеликий час визначити, що у людини дійсно в голові. Держава нібито вирішила питання, але наскільки це допомагає людям – не знаю.

На щастя, ніяк. Ми з державою один одного не чіпаємо. Я займаюся у благодійному реабілітаційному центрі. Тут щодня індивідуальні заняття з лікарем-реабілітологом. Нові тренажери. Я бачив державні заклади. Там працюють святі люди. Але всі засоби порівняно з приватними центрами – земля та небо.

Грошей, ресурсу людського і комунікації. Потрібен діалог між державою і суспільством. І він має бути відвертим. А не відмовки і відписки. Проблема не у ВЛК чи поранених, а в тому, що програємо війну. Давайте разом подумаємо, що з цим робити і як це забезпечити. Поки зворотного зв'язку з боку держави не бачу.

У нас є лише один прогноз. Маємо битися до останнього українського патрона і останнього російського солдата. Якщо програємо, то Голодомор здасться нам легкою прогулянкою. Нам немає куди відступати. А росіяни спротив нам ніколи не пробачать. І ми не пробачимо те, що вони зробили. Або виграємо, або нас чекають страшні часи.