Місцевих не хвилює, що буде завтра - українка розповіла, як поїхала вчити дітей у Шрі-Ланці

9

Фото: gloss.ua

Катя - креативний копірайтер в рекламному агентстві. Своє 20-річчя вона відзначила на Шрі-Ланці, але не через те, що ви б могли подумати - не лежала в гамаку на території готелю у блакитного узбережжя. Ювілей дівчина зустріла під час роботи з дітьми однією з ланкійських шкіл міста Галле, куди вона приїхала на місяць викладати англійську.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У неділю не бажано прибирати та шуміти навіть пральною машиною – як живуть у Німеччині

Журналісти gloss.ua зустрілися з Катею і розпитали про подорож.

Від ідеї до втілення

В один день чотири місяці тому, все дуже різко змінилося в моєму житті. До стану "кинути все і поїхати якомога далі". Отримати новий досвід і дистанціюватися на час від старого. У вересні мені виповнювалося 20, а підйому сил і бурливе життя чомусь не спостерігалося. Кажуть, що це найважливіше десятиліття в житті людини. Хотілося почати його з маленьких, але все ж важливих вчинків, натиснути на кнопку reset, і щоб все було по-іншому. Думаю, це найкращий подарунок, який я могла собі зробити.

 

Знайти стажування було нескладно. Я створила профіль на сайті програми Aisec, зазначила бажані країни, регіони та тривалість волонтерства і вибрала з того, що мені в підсумку запропонували. Після цього було Skype-співбесіда з менеджером зі Шрі-Ланки. Приймаючій стороні був важливий рівень володіння англійською мовою і палаючі очі, а не професійні навички. Організація оплачувала проживання та харчування на острові, а також частково компенсувала трансфер, але мені потрібно було зібрати гроші на перельоти. Тому протягом літа я скасувала вихідні, і дуже багато фрілансила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Швидко допоможуть тільки тоді, коли привезуть у лікарню з діркою у тілі – українка поділилась враженнями від медицини в Італії

Я не робила щеплень і навіть не купила страховку, тому що просто забула в метушні. На Шрі-Ланку не потрібно ніяких особливих щеплень, їх не питають на кордоні та при реєстрації візи, хіба що ви летите з Африки: тоді обов'язково слід вакцинуватися від жовтої лихоманки. Звичайно, я б рекомендувала серйозно зробити щеплення від сказу, хоча в Києві не так-то просто знайти вакцину, і ціни варіюються від 500 до 4000 гривень. Решта щепленнь проти дифтерії, тифу і всяких гепатитів радять зробити на Lonely Planet і Trip Advisor. Але на півтора місяця цілком гігієнічного життя можна обійтися без них, якщо залишатися уважною. Важливо просто пити тільки воду в пляшках з пластиковою заглушкою на кришці, їсти свіжу їжу, чистити від шкірочки всі фрукти-овочі, бо є реальна і неприємна загроза діареї.

Перше враження

Після девятичасового перельоту я опинилася в Коломбо - столиці Шрі-Ланки. Звідти мене забрав старший брат одного зі співробітників Aisec Френк. На приладовій панелі у нього сиділа статуя Будди. Праворуч від нього Діва Марія розгублено розводила руками. По центру був Христос, посаджений на суперклей.

 

As we did a small talk, я відчувала себе ніби в кіберпанковому Закарпатті: статуї божеств всіх релігій світу в три людські зрости, осяяні неоновими німбами, зустрічалися через кожні 200 метрів, а реклами було так само багато, як і бродячих собак. Френк спритно об'їжджав тук-туки для смертних, VIP-тук-туки, мотоцикли, ironman-ів на велосипедах, і тих же собак, що раптово падали на дорогу і починали звиватися в чухатись з всіх боків. Здавалося, руку з гудка він не прибирав. А я сиділа і думала про те, які ж у нього довгі білі нігті на мізинцях!

По прибуттю

Крім мене за програмою Aisec на цей же проєкт приїхали четверо дівчаток з Німеччини, ще одна - з Курдистану, і інша - з Туреччини. І всі прямо супер просунуті в подорожах, вже об'їздили острів вздовж і в поперек з рюкзаками на плечах. Кумедно, що при такій, здавалося б, витривалості вони скаржитися на що завгодно: погоду, розклад транспорту, мобільні тарифи або тарганів в душі. Напевно, при німецькій організованості речі "не в зоні контролю" вибивають їх з колії.

 

Нас поселили у звичайному гуртожитку, за нашими мірками. Загальні кімнати, холодильників - немає, таргани - є. А ще павуки та манюсінькі мурахи, що відразу заводяться в одязі та косметиці. І комарі. Вночі реально прокинуться від того, що будь-яку не закриту смужку шкіри покусали до стану гірського рельєфу.

Перший погляд на океан

Ми жили в Рухуна - це передмістя в семи кілометрах від Галле, де знаходилася наша школа. Після дикої тряски та прогулянки через історичну фортецю, я вперше в житті побачила океан. І мені не вистачить слів, щоб описати цю міць. Масивні блакитні хвилі загортаються і розбиваються об каміння, і кидають пінні бризки навколо, знову і знову. Звичайно, захотілося ближче до води!

На пляжі шок природний змінився шоком культурним. Тому що глянсова картинка води зовсім не відповідала рівню забрудненості берегової лінії. Ось де місце крутій соціалці про екологію, а не на "Ads of the World"! Вибору немає: так ми й впали, прямо посеред сміття в купальних трусах. Тоді як дівчата тут, зазвичай, заходять у воду в джинсах ... І тут понеслася. Люди навколо сміялися. Показували пальцями. А найсміливіші сідали на відстані перед нами та намагалися зробити фото.

 

Увечері я приймала душ і виявила дві речі: по-перше, це був душ на вулиці й якщо є бажання за тими, хто миється, можна було цікаво спостерігати, а по-друге - зірки тут як на кращих картинках. Так в перший день стояла і дивилася. Потім я заточила папайю замість вечері, і зрозуміла, що все дуже навіть добре складається. А сміття тут скрізь не тому, що люди не знають що з ним робити, а тому що вони буддисти, і їм все одно на вчора і на завтра. Це справа вже не їх життя.

Школа і робота з дітьми

Будівля нашої школи була схожа на радянський готель в якійсь Затоці, з порожніми віконними рамами та сітчастими балконами. Кілька класних кімнат знаходилися у дворі, і виглядали як величезні цегляні землянки з дірками в стінах. Перед школою - безрозмірне запилене терракотовое поле. І ось, п'ятьох волонтерів викидають на цьому полі, і кажуть: "find a teacher she will show you the grades".

На щастя, учителька знайшлася в першій же землянці. Чи не вимовивши ні слова, леді в зеленому сарі провела нас в наступний клас. Спочатку нас завели до сорока 5-річних дітей, які не те що знати слова, говорили з незрозуміло, через відсутність деяких зубів. З горем навпіл ми намагалися намалювати на дошці предмети та пояснити, як їх назви звучать англійською. На наступному уроці нам попалися вже 10-11-річні. Ми чомусь розділили їх на дві групи - дівчаток і хлопчиків. І поки наші німецькі колеги водили хороводи з дівчатами, у нас почався екшн.

 

Хлопчики люблять бігати. Люблять рухатися. Люблять виглядати крутими. Ось ми й бігали, і стрибали, і змагалися, хто краще, вже забивши на підручник. І в якийсь момент, просто втратили контроль. Вони кидали пластикові стільці, каталися по підлозі, вдарялися головами та билися лобами, робили сальто, підіймати пил з підлоги, - в загальному, веселились як вміли.

Сила дітей виявилася в кількості, як ми зрозуміли після першого дня. Значить, треба поводитися, як колонізатори: розділяти на маленькі групи й панувати. Більше ніяких великих просторів! На наступний день в класі, я вибрала собі сімох хлопців з останньої довгої парти. Той самий бермудський трикутник, де пропадають всі слова вчителів, але завжди так цікаво грати, діставати сусіда або запускати літачки. У теорії, вчитель повинен бути, як хороша реклама - не кричати, а зацікавлювати. Зовсім не хотілося читати нудні тексти, робити вправи і злитися, що вони лінуються грати за моїми правилами. Це ж найкращий час їхнього життя. Тому ми з ними розглядали космос: сонячну систему і космонавтів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Беруть макарони з собою у подорож, - українка розповіла про життя на півдні Італії

Почали з малого: робили картки з планетами. Головна умова - максимально безглуздий вираз обличчя у космічного тіла, щоб краще запам'ятати. Як вони круто кривлялись! Наступного разу, я дозволила їм цілих 15 хвилин малювати космос, як вони його бачать, а потім описувати картинку англійською. Наприклад, одна з дівчат Айеша попросилася вийти посеред уроку, і повернулася з квітами. Вона урочисто встромила мені їх за вухо, і назвала "beautiful teacher". Дівчинка жестами попросила мене зробити ірокез на наступне заняття, і подарувала резинку для волосся.

 

Звичайно, вони теж були собі на умі. Любили говорити "no English", "go play cricket", а щоб заговорити мені зуби, співали ланкійські пісні. Жартували, що я не розумію сингальську мову. Списували, билися, ображалися. Але я точно не та людина, яка авторитетно буде вказувати, що робити і як себе вести. Всіма силами намагалася зробити так, щоб вони запам'ятали цей місяць і полюбили англійську - хоч крапельку.

Хлопчики vs Дівчата

Дівчата ходять за ручку з дівчатками. Хлопчики міцно обіймають хлопчиків в порядку речей, без гомосексуального підтексту. А між собою діти ніколи не грають. Не сидять поруч в автобусах. Не ходять після уроків пити колу змішаними компаніями за гаражі.

Я помітила, що навіть в студентській їдальні хлопці та дівчата ніколи не їли разом. Як же тоді вони починають отримують досвід спілкування з протилежною статтю? Та ніяк.

Моя місцева подруга Ішма одного разу розповіла мені про те, як все відбувається. Відносини зазвичай зароджуються вже в університеті. Знайомство, перші кроки, листування та інше - це починає хлопець і тільки хлопець. Водить даму серця і платить всюди теж він. Може з нею гуляти два роки, чотири, п'ять років. Чи не торкаючись до колін, обличчя й талії в публічних місцях. Ніколи не цілуючи навіть в щічку. По-справжньому доторкнутися один до одного можна тільки після весілля. Інакше - дівчину можуть вважати "легкодоступною", при цьому чоловіків це осуд не стосується. Перед одруженням лікар або родичі перевіряють у дівчини невинність. Ось такі справи.

Білі дівчата на Шрі-Ланці

На тлі традицій до білих дівчатам відносяться як до чоловіків з жіночими первинними статевими ознаками. Можна носити відкритий одяг, самостійно їздити ввечері в громадському транспорті, пити алкоголь і плавати в трусах. Хоча з перспективи деяких панів здається, що на всіх не захованих блідих частинах тіла написано "поторкай мене". Але західна дама може і по руках надавати, і пост у соціальних мережах написати - а ланкійка промовчить. Сама винна, що її чіпають!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Світлофори ігнорують водії і пішоходи" - українка про життя на Філіппінах

Деякі громадські організації розуміють всю тупість такого судження. Тому транспорт рясніє наклейками, що закликають бути уважним до випадків харасменту і рятувати дівчаток.

А ще на Шрі-Ланці якийсь нездоровий культ білої шкіри. Полиці магазинів косметики заставлені кремами та лосьйонами для відбілювання шкіри, є варіанти для всіх частин тіла. І це дійсно купують. Моя місцева подруга розповіла, що молоді ланкійки справді мріють про світлу шкіру. Такі вже пережитки колоніального минулого, або ж вплив глобальної культури.

Бродячі собаки та лотереї

За місяць на острові я встигла побувати у всіх великих містах. Якщо не звертати уваги на місця, явно призначені для туристів, то явно помітно, наскільки це інший всесвіт. Наприклад, всюди сплять і вештаються вуличні собаки.

 

Мені стало цікаво, чому вони такі хворі й нещасні, і чому їх так, чорт візьми, багато. Як мені вдалося з'ясувати, люди буддійському суспільстві вірять, що кожна жива істота дотримується свого шляху, і не варто втручатися в її долю. Собак не підгодовують, не пускають додому, в кращому випадку - ігнорують. А через те, що вони їдять щурів, мишей і деяке сміття, з їх існуванням просто миряться. Не менш часто можна побачити намети з лотерейними білетами. Їх продають з таці або з велосипедів.

Свій шанс хочуть випробувати самі різні люди. Квитки купують студенти, бабусі, зухвалі на вигляд байкери та солідні водії автобусів. А деякі особливо обачно підходять до справи, намагаючись вивести закономірність наступних виграшних номерів - їх завжди дізнаєшся по записній книжці біля стійки. Головний призу не дістається нікому роками. Але бізнес прибутковий: продавати віру у свою удачу.

Їжа на Шрі-Ланці

Всі путівники кажуть туристам є з величезною обережністю і ні в якому разі не чіпати стріт-фуд. Я почала порушувати це правило в порядку необхідності - бо так дешевше в подорожах на вихідних, наприклад. Я купувала їжу в самих непримітних місцях, які виглядали як домашні кухні з виходом на вулицю. Випічка з овочами, печиво з чилі, коржі з кокосового борошна з гострющим каррі, перчені ананаси ... Я дуже старалася адаптуватись до місцевої фуд-культурі, і просила все автентично spicy - і вперше їжа доводила мене буквально "до сліз ". Але що назавжди залишиться в моєму серці, так це млинець з кокосово-горіхової стружки з медом в листку якоїсь рослини.

Моєю радістю були вуличні ярмарки, де місцеві приносили свої домашні смаколики прямо в глиняних горщиках. Мені дуже не вистачало кави. Частіше за все вам подадуть нескафе 3в1.

Пекарні - це такі місцеві аналоги кав'ярень, але базового затишку, красивих стаканчиків на "круасанів" можна навіть не шукати. Робити спроби їсти як європеєць - насправді, дуже затратно: звичні нам яблука-вівсянки-сири коштують у два-три рази дорожче. Тому, я перейшла на звичний ланкийский раціон: рис три рази в день в різних варіаціях.

 

На сніданок - з кокосовим молоком з порошку, на обід з бобами і гострим чилі, часто зі студентської їдальні за рогом. Вечеря була вершиною моїх креативних кулінарних здібностей: в каструлю летіли всі незрозумілі овочі (а може, і фрукти), засипалися каррі, кардамоном, корицею і тим що пошле асортимент магазину, і варилися до інтуїтивного почуття "готове". Як можна зрозуміти, півтора місяця я була дуже вегетаріанцем, і всього раз їла рибу, коли пригощали господарі будинку.

З приводу домашньої кухні: їдять і готують люди багато. У рис додають і смажену кукурудзу, і горох, і кокосову стружку в спеціях, і так же з вареною в каррі картоплею. До рису в культурі таке ж відношення, як і у нас в культурі до хліба. Чого я не змогла зуміти, так це як їсти руками. Не те, що занадто хвилювало питання гігієни - просто ні разу не вийшло зробити це акуратно і витончено.

На Шрі-Ланці ніколи до кінця не виходило так, як хотілося мені: поїзд запізнювався, сезон дощів розмивав дороги, посеред редагування сайту роутер падав з дерева. Останній і важливий урок цієї азійського туру - приймати й відпускати, нарешті, можливість життєвого самопливу.

×