За шедевральну вишивку бабуся просила "пятьорку на морожене" - колекціонер

26

Спершу почав цікавитись своїм родом - звідкіля мої баби-діди. Думав знайти якісь речі з тих регіонів. Шукав у родичів, у їхніх селах та районах, але нічого не знайшов.

Десь 2005-2006 року відкрив для себе народне мистецтво завдяки музею Гончара та виставці Ющенка "Наше Різдво". Там були полтавські крайки, які мене неабияк вразили. Думав: "Це ж авангард, це рівень, який я бачив у західних музеях. А тут, виявляється, ці речі робили наші напівграмотні селяни".

2005-го після підвищення у мене з'явилися вільні гроші, які я міг витрачати на щось не насущне, а на початку липня того року я нарешті отримав двотижневу відпустку, сів у машину і поїхав подорожувати Україною. Ту першу мандрівку назвав "подорож про щастя" - вона була сповненою прекрасних знайомств і відкриттів. Усіх, кого стрічав у дорозі питав, що таке щастя і вони розповідали. Відтоді відпочивати за кордон більше не їздив. Для мене своя країна стала дуже великим відкриттям.

Хтось мені сказав, що колись дівчата сушили рушники перед хатами, щоб показати усім, що тут є дівчина на виданні. Коли подорожував селами, запитував: "Де тут у вас дівчата рушники сушать?" Розуміли мене тільки старенькі баби, та й то не всі. Розпитуючи про рушники, часом просив показати, якими вони колись були. Потрошку почав купувати рушники на антикварному базарі в Києві.

Першу сорочку мені порадив купити знайомий художник. Каже: "Подивись, яке поєднання кольорів, який лаконізм, яка стримана вишуканість". А мені було бридко брати її в руки -це ж уже колись одягали, носили, це як чуже спіднє. Адже сорочка – це натільний одяг. Пересилив свою гидливість і ту сорочку купив. Після того почалося: приїздив на антикварний і бігав по ньому колами. Дуже скоро усвідомив, що в мене залежність. Якщо в суботу зранку не поїду на антикварний, то тиждень пропав. Мусив позбуватися тої залежності. Зараз заглядаємо на антикварний раз на кілька місяців. Зате через Фейсбук присилають купу пропозицій.

 

Так почалось захоплення. Не уявляв, що воно дійде до таких масштабів. А коли назбиралось з півсотні речей, зрозумів, що не згадаю, що звідки. Почав записувати походження речей у зошиті, а пізніше ще й підписувати кожну окрему річ.

У нас ринок старого народного одягу працює на те, щоб цей одяг одягати. Сотні чи й тисячі наших громадян люблять покрасуватися у давніх строях. Вважаю це дикістю і етнонекрофілією. Це немає нічого спільного ані з популяризацією, ані зі збереженням. За кодексом музейної етики, за західними музейними практиками ніхто не може використовувати музейні предмети в особистих цілях. Їм і в голову не приходить, що такі речі можна на себе одягати!

В Україні одяг померлих людей спалювали або передавали в спадок, а нині він став товаром. Носіння нищить речі, навіть якщо одягати "раз на рік". Джинси через 5 років стають діряві, і їх викидають. Те саме трапляється абсолютно з усім одягом, незалежно від того, скільки ви його носите. Крім того, є чимало інших не дуже помітних оку, але незворотніх шкідливих впливів, наприклад, забруднення косметикою, прання, прасування та дія світла. Всі барвники і пігменти з часом вигоряють, навіть під впливом розсіяного денного світла. В західних музеях беруть пробний шматочок тканини і піддають інтенсивному освітленню - так вимірюють, наскільки швидко втрачається пігмент, а відтак, скільки часу цей експонат може витримати в експозиції.

 

Давайте будемо відвертими, його багато насамперед тому, що ми були відсталою країною. Західна Європа такого не мала і сто років тому. Бо у них давно почалася індустріалізація, вони розвивали обробну промисловість, стали виробляти готову тканину, і багато людей, навіть селян, могли собі дозволити її купити. Про те, як це працює, пояснюється у праці Еріка Райнерта "Як багаті країни збагатіли і чому бідні залишаються бідними". У нас же селяни жили бідно і тому мусили створювати тканину і одяг з неї власноруч. Це була важка ручна праця. Наша колишня бідність помножена на талант людей лишили нам так багато давнього народного одягу. Ми мали б шанувати ту ручну працю, а ми її використовуємо для власних забаганок.

Ми ці речі купуємо сьогодні часом за дуже смішні гроші. Колись людина витратила два місяці на сорочку, а ми зараз платимо за неї якісь сто-двісті доларів. Якщо перевести двомісячну роботу на години і помножити на теперішню погодинну ставку, то вийде така сума, порівняно з якою сто доларів — це безцінь. Іншими словами, нашим нащадкам буде однаково, скільки я заробляв, скільки заплатив за ту сорочку. Але якщо я її зношу чи знищу, це стане втратою для майбутніх українців.

Це дуже важко оцінити. Якщо судити за київським антикварним ринком, то здається, що речі поки що є, а якщо спробувати самому поїхати в експедицію, то може здатися, що вже нічого не лишилось.

Тепер це досить налагоджений ланцюжок. Одні перекупники самі їздять селами і скуповують у людей. Інші ставлять на базарі ятку: "Скуповуємо старе шмаття" і їм здають речі різного походження - хтось своє, а хтось, не виключено, що і з покинутих хат.

Продаються навіть шкільні музеї. Діти приносили родинні речі, зібрали сякий-такий музей. Вчителька, яка за це відповідала, пішла на пенсію. Прийшли двоє молодих вчителів, поділили пополам колекцію. Один свою половину вже продав, друга ще продає…

Раніше такого масового продажу не було, бо було менше попиту, купували здебільшого "поведені", тобто, колекціонери і діаспора. Зараз, за рахунок того, що носити старі речі стало модним трендом, це стало величезним бізнесом. Але він може досить скоро закінчитися.

Знаєте, в чому найбільша шкода від чорної археології? В тому, що коли дістають золото та срібло, руйнують поховання, збивають історичні шари і не документують роботу. Після чорних археологів встановити, що то було за поховання, з якого шару, практично неможливо, або набагато складніше. Щось подібне відбувається і з давнім одягом. Перекупщикам просто потрібен товар, їм треба дешевше купити, дорожче продати. Вони не завжди записують точно де купили, тим більше, хто автор і яка історія тих речей - вся та незаписана інформація втрачається назавжди. Вони навіть не дуже хочуть казати звідки ці речі, з якого саме села, бо бояться, що покупці туди поїдуть і знайдуть там ще щось, натомість можуть навіть навмисно називати неправильну місцевість, щоб заплутати.

 

Буває різне. Зазвичай під час подорожі питаємо в людей, в кого є старожитності на продаж, але спеціально для цього не обходимо всі хати в селі.

Одного разу в селі Немовичі Сарненського району Рівненської області поназнаходив досить цікавих речей, витратив майже всі гроші що мав з собою, виїжджаю з села, аж біжить навперейми якась бабця, махає рукою. Кидаю машину, йдемо з нею якимись городами до хати, заходимо, а в хаті пусто, два тижні тому померла господиня, все повиносили. Просто голі стіни, лампочка тільки висить і біліють на стіні місця, де фотографії висіли. Бабця відкриває в сінях скриню і виносить сорочки, випадає рукав і в мене перехоплює дух - це такий шедевр, якого я досі ніде не бачив. Розумію, що зараз загилять ціну, а банкомату поблизу немає. Запитую: "Скільки ви хочете?" - "Та, - каже, - дай пятьорку дітям на морожено". Віддав їй все, що мав при собі. Але це було 2008 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Можна віртуально приміряти на себе будь-який крій": Євген Дмитрук створив найбільший в Україні онлайн-атлас народного одягу

Інколи деякі перекупники та й колекціонери кажуть людям, що збирають речі для музею, і просять, щоб їм продали дешевше, чи віддали за так. Це страшне паскудство, бо люди віддають, а потім розуміють, що то ніякий не музей… Мав кілька таких розмов, коли люди казали: "Та в нас уже були, "з музею", ми їм все віддали".

Трапляються і такі, що вперто не хочуть продавати, кажуть: "Не продам, та сорочка мені на смерть". З цим нічого не вдієш.

Щороку після Великодня їздимо в корчму в селі Карапиші однією і тією ж дорогою, через одні й ті ж села і вулиці - і щороку знаходимо там щось. Раз запитуємо в бабці років 70-ти чи є в неї давні сорочки: "Нє, - каже, - я молода. Треба в старших питати".

А ось речі свекрух інколи значно легше продають, ніж речі матерів. Сверкушине часом можуть хоч задурно віддати.

Їздили дивитися замок у селі Токи, що на Тернопільщині, а в тому селі був відомий осередок килимарства. Напитали у людей килим, бабуся була згодна продати, але її дочка попросила цього не робити: "Лиши, нехай буде для внуків". Це рідко коли так буває, і ми були дуже втішені це почути.

В тому ж селі знайшли ще один килим, просто шедевр, лежав на дивані у хаті. Кажемо: "Продайте, ви ж його висиджуєте висиджуєте - протрете", а хазяйка ніяк, каже, "Чим я тоді диван застелятиму?". Ми і так, і сяк, а потім питаємо: "То давайте ми вам купимо якийсь інший килим". Баба задумалась: "У моєї сусідки є килим, який я хочу, такий зільоний. Ти його купи, а я тобі свій на нього поміняю". З сусідкою було простіше домовитися. Зелений килим виявився не таким давнім і не таким архаїчним.

Схожа історія з бандурою. Приїхав в Суботів. Там перед корчмою стоїть на призьбі стара бандура. Питаю у власниці: "Продайте мені. Вона у вас майже струхлявіла". А та каже: "Нє, це експонат!" - "Ну який же це експонат? Об нього он цигарки тушать ", продати відмовилась, але погодилася поміняти. Через тиждень купив їй академічну бандуру.

Мотив людей, які віддають чи продають сімейні реліквії, мені важко зрозуміти. Телефон можна розбити і купити новий, ще кращий, а те, що зробив твій дід чи баба, ти вже назад не повернеш. Це може бути дуже проста річ, з примітивним орнаментом і виконана дуже простими техніками, але це ручна робота твоїх рідних, це їхня праця, їхній час! Причому значний - на одну сорочку могло піти від двох до восьми місяців.

Старші люди, навіть ті, які самі ті речі робили, часом самі не дуже цінують свою працю. Вважають, воно вже віджило своє, його можна і спалити чи продати. А ось їхні молодші нащадки вже здебільшого знають, що все має свою ціну і задарма віддавати не хочуть. Можливо ще пройде час і вони цінуватимуть і належно берегтимуть свою спадщину. Дуже хочу в це вірити.

 

Загалом взуття, плахт, стегнового одягу лишилося дуже мало, майже не залишилось головних уборів. Чоловічого одягу значно менше, ніж жіночого. Буває важко знайти хоч щось з певних регіонів, областей, чи районів.

Дуже дорогі борщівські сорочки, вишиті чорними вовняними нитками, та Буковинські. Полюють за сорочками із окремих сіл-осередків, наприклад, села Стіна на Вінничині, села Вербовець на Гуцульщині, або села Серафинці на Покутті.

Ми щороку їздимо в корчму в селі Карапиші Обухівського району. Там після Великодня пофарбовані дерева, лавочки, сидять баби в хусточках. Ми тою самою дорогою щороку проїжджаємо, п'ємо капучіно в Карапишах. І щоразу знаходимо щось на тому самому місці.

Є речі, яких одиниці, наприклад, білі сардаки. Білих майже не робили, були переважно чорні, коричневі та вишневі. А білих, кажуть, є всього лише 4 у світі: один, в якому Іван Миколайчук знімався у "Тінях забутих предків", він зараз у музеї при кіностудії Довженка. Другий у музеї у Франківську, третій у Петербурзі.

Одного разу Раз купив 70 сорочок за один раз. Дзвонить мені етнопушер: "Євгене, тут у чоловіка 400 сорочок". Був 2008 рік, березень. Тільки зійшов сніг — я приїхав в той Тульчин. На вогкому горищі стояли просто тюки одягу. Чотири години я їх розбирав. Із чотирьохсот вибрав сто, з них ще 30 відсіяв. Відібрав з них 70 найкращих. Більше стільки за раз не купував.

Це один із новітніх міфів, я жартома називаю його "баби кодували" - це справжній сучасний український культ карго, Зараз модно вважати, що всі вишиті узори — це давні символи з глибким значенням. Це маразм. Юрій Мельничук з Музею Гончара — ідеолог цього культу.

Ані в історичній, ані в етнографічній літературі немає згадок про вплив вишитих символів, або магічний зміст в узорах. Є назви окремих орнаментів, але вони в різних місцевостях можуть називатися по-різному, а про їхній фактичний науково підтверджений вплив на щось взагалі ніде не згадується. Також є описи народних вірувань або забобонів, на зразок "хто першим на рушник наступить, той в сім'ї керуватиме". Але одна справа символи, вірування і забобони, а інша - факти і наукові джерела.

Твердження на зразок "українці вкладали в кожен рух голки містичне значення – автентичні сорочки вишиті зовсім не візерунками – це символи", "Мета вишивки, не прикрашати - а кодувати", або "Якщо після 30-ти жінка не хоче народжувати, то бажано не носити цю вишивку…", ще могли б личити фентезійним романам, але нічого спільного з джерельною базою та науковими дослідженнями не мають.

 

На жаль, цей культ дуже подобається медійникам, пресі та телебаченню, бо ніби відкриває допіру невідомий сенсаційно-сакральний зміст буденних речей, оповіває таємничістю та надає речам глибинного змісту, "виявляється сорочка не просто одяг, це передусім оберіг".

Не впадаючи у перфекціонізм, бо в цьому культі змішане все на купу: християнство, вегетаріанство, вєдічіскіє практікі, йога і навіть торсіонні поля, скажу: головна шкода від цього – це підміна зусиль людини простими рецептами. Виший такі символи-обереги, і буде тобі щаслива доля, навіщо працювати над стосунками, навіщо вчитись, навіщо робити якісь щоденні зусилля – виший собі, або замов у майстрині правильні узори, і щастя саме знайде тебе.

Дуже прикро, що цей міф поширився саме з музейного середовища.