"Можна віртуально приміряти на себе будь-який крій": Євген Дмитрук створив найбільший в Україні онлайн-атлас народного одягу

26

Зберігаємо колекцію вдома, але щоб по-музейному фахово зберігати давні речі, треба дотримуватися певного рівня вологості і температури, боротися зі шкідниками, мінімізувати вплив світла, шкідливих речовин, забезпечувати безпеку. Ми пройшли декілька кіл пекла, поки навчилися боротися з міллю. Відповідальне колекціонування в домашніх умовах - це насправді дуже витратна штука. Коли купуєш черговий шедевр, відчуваєш приємність і задоволення. А коли мусиш сорок кожухів обробити від молі, то вже не до задоволення.

Мій батько мене завжди привчав, що володіння будь-чим - це відповідальність. Ти мусиш за ці речі дбати. Я знаю, в якому стані їх придбав і на моїй совісті будуть всі пошкодження і втрати, що трапляться через мене. На жаль, я не зміг повністю уникнути пошкоджень: щось над'їла міль, щось залишили на сонці і воно вигоріло, щось невдало відреставрували. Шкодую про це.

Під час навчання, закордонних подорожей і відряджень я відвідував багато першорядних світових музеїв. Назбиравши трохи речей я розумів, що, якщо хочу стати відповідальним колекціонером, то мушу наслідувати музеї, їхню технологію. Теорію цивілізованого музейництва почав студіював за виданням "Загальна Музеологія" Фрідріха Вайдахера та за кількома значно простішими нашими виданнями, а також за міжнародним Кодексом Музейної Етики від ІСОМ. На заході виділяють три основні музейні функції: збирання, зберігання і оприлюднення експонатів. В Україні вважають, що є ще четверта - наукова робота.

З дружиною почали цікавитися музейною практикою, дивились відео, читали статті, розпитували знайомих музейників, брали майстер-класи у реставраторів і художників. Люда навіть влаштувалась на роботу в один із столичних музеїв, аби набратися досвіду, але це не виправдало наших сподівань.

Коли подорожуємо Україною, вражає сумний стан наших музеїв, особливо регіональних і краєзнавчих. В 1960-1970-х, коли створювалася більшість таких музеїв, дві третіх експозиційних площ присвячувалися провідній ролі радянської влади. За совєтів, по-суті, музеї використовували як інструмент радянської пропаганди. Здається, що вони так і застигли у минулому, стали музеями музеїв. Там мало що змінилося, хіба експозицію присвячену т.з. "вєликай революціє", легенько розбавили Визвольними змаганнями. А в залах про т.з. "вєлікує атєчіственную" додали трошки стендів про УПА, ну і щось похапцем додали про новітні часи з Майданом і АТО. А та третина експозиційних площ, присвячена геології, біології, трипільцям, скіфам, Київській Русі, ВКЛ, козацькій добі і етнографії – так і лишилася бутафорною і неживою. І це попри багатющі музейні фонди, купи цікавих експонатів та історій про них! Експозиції не змінюються десятиліттями, як не змінюються і методи експонування та ставлення до відвідувачів.

Для наслідування музеїв колекціонерам потрібні певні вміння і технології. Перше – це вести облік своїх експонатів. Був шокований, коли дізнався, що в більшості наших музеїв облік експонатів досі ведеться навіть не в друкованих, а в рукописних книгах, - Гутенберг би плакав. Якщо така рукописна книга обліку зникає, то вся інформація зникає разом з нею. Саме тому, зокрема, ніхто досі не уявляє скільки наших музейних експонатів лишилися на окупованих територіях. Опис експонатів у тих книгах теж буває макабричним. Дружина бачила такий опис ікони: "три фігури на фоні природи", як ви розумієте, підмінити такий експонат надзвичайно легко. Після того, як побачив, як один столичний музей "комп'ютеризував" свій облік у табличці в MS Word, зрозумів, що в наших музеях обліку не навчишся, і сам розробив простеньку базу даних в MS Access для обліку та опису експонатів з нашої колекції. Облік приватної колекції простіший від музейного, бо фіксує лише інформацію про експонати, в той час як сучасний музейний облік мусить фіксувати ще й події, які з експонатами відбуваються, наприклад, переміщення на виставки, зміни стану до і після реставрації, тривалість експонування, тощо. Зразок нашого електронного реєстру ми даємо усім бажаючим колекціонерам для упорядкування їхнього обліку.

Зберіганню та догляду за експонатами вчимося досі. Свої експонати маркуємо, описуємо в електронному реєстрі, та інколи робимо легкі консерваційні процедури. Самі нічого не реставруємо, бо фахово це робити дуже важко, натомість намагаємося зберегти все в такому стані, в якому придбали.

 

Ми з дружиною збираємо і зберігаємо витвори народного мистецтва, але їх ще треба якось оприлюднювати. Перепробували багато способів. Перші одноденні виставки я починав робити на фестивалях і в школах, привозив пів машини експонатів, викладав і розвішував на стінах, все висіло, як на базарі. Проводив екскурсії вдома – було раз навіть 18 осіб привів, але додому багато не приведеш. Разом ми влаштовували покази, позичали експонати для етно-фотосесій – ми тоді ще не розуміли, що цього не можна робити, бо за музейними стандартами ці речі без рукавичок не можна брати до рук, а не те що одягати на живих моделей. Влаштовували спільні виставки з музеями.

Те, що можна зробити досить незначними зусиллями, як правило, або виглядає дуже дешево, або взагалі є забороненою у цивілізованому музейництві практикою (одягання речей на живих моделей для показів і фото-сесій). Якісно облаштовані виставки потребують значного часу і великих коштів. Ми розпитували фахівців з Victoria&Albert Museum в Лондоні, у них план виставок розписаний на десять років вперед, а окрему виставку вони можуть готувати три роки.

Справа ще й в тім, що самі по собі експонати німі. Щоб річ ожила, потрібна оповідь, наратив, story, а для цього потрібно щонайменше мати достовірну інформацію про експонат: походження, час створення, а бажано ще й ім'я автора та історію. А в нас народне мистецтво здебільшого безіменне, анонімне. Ми змогли встановити імена авторів лише для 6% експонатів у нашій колекції, це переважно ті, які ми самі знайшли в експедиціях. Імена творців решти 94% експонатів невідомі і це дуже прикро.

Якісні експозиції влаштовані так, щоб відвідувачі могли сприйняти і зрозуміти оповідь, чудова ілюстрація професійної виставки - "Тіні забутих предків" у Мистецькому Арсеналі. Натуливши ж на кожній стіні по триста сорочок – можна лише похизуватися багатством своєї колекції, а не розповісти оповідь. Продумати виставку це дуже непроста робота, якісно її оформити - недешеве задоволення, все це потребує відповідного і безпечного місця та фахової роботи різних фахівців.

Ну, а будувати або орендувати приміщення, аби облаштувати музей – це необхідність у фантастичних інвестиціях та значних поточних витратах на утримання. Та й чи доцільно створювати ще один музей, коли в Києві є щонайменше три музеї етнографічного профілю (Музей Гончара, Музей Народного Декоративного Мистецтва, та Музей у Пирогові)?

У кожному випадку варто враховувати кількість відвідувачів. Чи варто докладати навіть незначні зусилля, аби задовольнити лише невеличку купку відвідувачів? Чи докладені зусилля щось змінять, створять якусь цінність для суспільства?

Ми про все це багато думали, концептуалізували і дійшли до висновку, що найдоступнішим та найбільшим за осягом засобом оприлюднення нашої збірки є інтернет, бо на відміну від музейних і виставкових приміщень та від друкованих видань він не обмежений фізичними рамками та працює 24 години на добу.

Розробляючи наш сайт ми передивилися купу закордонних музейних сайтів, але в нас були і локальні джерела натхнення.

Перше – це діалог Хвильового і Зерова, "Камо грядеш?" (куди йдемо?) - Ad fontes (до джерел). Зокрема Микола Зеров означив три напрями: пізнання джерел світових (європейських), пізнання своїх (українських) джерел, та розвиток мистецької вибагливості (самовдосконалення). Хоча у неокласика мова була головно про літературу, на нашу думку, ті поради можуть бути цілком доречними і до мистецтва, музейництва і навіть сайтобудування.

Друге – це серія альбомів "Україна і українці" Івана Гончара, альбоми влаштовані за етно-регіонами, кожна сторінка присвячена окремому селу чи місту, на сторінці ілюстрації різних творів народного мистецтва – від типажів українців на давніх світлинах до репродукцій витворів народних майстрів. Намір показати повноту народного мистецтва і регіональний принцип упорядкування ми застосували, трохи його вдосконаливши.

Третє - під час Майдану на барикаді зі сторони Європейської площі висів великий постер зі словами Юрія Шевельова: "Світ сприйме нас лише модерними". Життя і доробок самого Юрія Шевельова можна вважати чудовою ілюстрацією цих його слів. На мою думку це одне з найактуальніших довготермінових завдань зазначених на Майдані. Для донесення інформації про народне мистецтво ми намагаємось створювати зручний і сучасний інструмент.

 

Слово "Кровець" знайшла у словнику Грінченка моя бабуся. Я її просив придумати назву для колекції і сайту. Кровець — це прихований сховок, синонім до слова "криївка". Багато талановитих творців та майстринь створювали шедеври народного мистецтва, ми їх збираємо, і оприлюднюємо – відкриваємо світу кровець народного мистецтва.

Значною мірою завдяки Людиній вірі в нас і наполегливості десь в середині 2014-го ми взялися за оцифрування колекції (робити це самотужки дуже довго і важко). Ми не чекали на сторонню допомогу чи сприятливі обставини, а почали з того, що ми могли робити, маючи лише те обладнання яке мали і витрачаючи на це вільний час. Поступово бралися за складніші завдання, вчились та вдосконалювались.

Почали наповнювати сайт і скоро зрозуміли, що однієї лише нашої збірки, хоч якою б великою вона не була, буде замало для висвітлення всієї повноти і різноманіття народного мистецтва. Так народилась ідея залучення інших колекціонерів, аби гуртом робити корисну справу.

Називаємося "мережевий атлас", бо сайт в мережі інтернет, а також тому, що це інструмент спільної дії для мережі колекціонерів. А атлас – бо послуговуємося географічним принципом упорядкування.

Зараз на нашому сайті понад 2700 експонатів та більше як 24 тисячі зображень до них з нашої власної колекції, а також близько сотні експонатів інших колекціонерів. Дуже невелике представлення інших колекцій пов'язане зі специфікою волонтерських проектів, адже колекціонерам потрібно або власноруч оцифровувати свої збірки, або залучати волонтерів, а це затягує процес – бо така робота виконується коли у всіх є на неї час. З іншого боку, це можна сприймати як дуже важливий прецедент, який унаочнює, що для того, аби зробити щось вартісне, не обов'язкове державне фінансування чи гранти, все можна зробити своїми силами.

Так, оцифровування - досить трудомісткий процес. Але це гарний спосіб увічнити експонат. Навіть якщо його пошкодять чи вкрадуть, повністю знищити дані в інтернеті, практично, неможливо. Як казав сучасний класик: "Те, чого нема в інтернеті – не існує. Те, що є в інтернеті – вічне".

Найбільше експонатів зі Поділля, Полісся, Полтавщини, Подніпров'я, багато з Гуцульщини, Буковини, Покуття, немало із Закарпаття, є трохи з Бойківщини і Слобожанщини, дуже мало з Лемківщини. А ось з Півдня і Сходу експонатів дуже мало, з Криму взагалі лише один експонат — фотографія дівчинки у вишитій сорочці.

Чи можна заробити на колекції народного мистецтва це залежить від мети колекціонера. Більшість колекціонерів мають цілком благородні і альтруїстичні мотиви збирання. Але їхня мета може бути й невизначеною, або може змінюватися під впливом обставин. Хтось збирає, "аби було що показати дітям", хтось хоче "зібрати комплекс строїв". Є й такі, які "не можуть раціонально пояснити для чого це роблять". Але в певний момент питання монетизації (заробляння грошей на колекції) постає.

На мою думку, щось заробити можна, але навряд чи можна відбити всі свої витрати на придбання і утримання колекції.

Перше що приходить в голову - давати речі зі своєї колекції на прокат для фото-сесій, весіль, показів та різних кіно- і теле- проектів. Але, це як я вже казав таке використання є неприйнятним для відповідального колекціонерства.

Можна продавати свої експонати. На відміну від музеїв, колекціонери свою колекцію можуть продати, адже вони її купили за власні гроші. Ціни останнім часом піднялися в рази, відповідно, на продажі можна щось заробити. Але захопившись таким незчуєшся як з колекціонера перетворишся на звичайного перекупщика, а колекція перестане бути колекцією.

На власних виставках навряд чи заробиш, бо плата за приміщення та влаштування виставки, з'їсть всю плату за вхід. А за участь у музейних проектах, власникам наданих на музейну виставку експонатів, як правило не платять.

 

Оцифрувавши колекцію і маючи якісні зображення своїх експонатів, можна співпрацювати з видавництвами і електронними ЗМІ. Автори фоторепродукцій можуть заробити на ліцензійній платі за використання своїх репродукцій у друкованих виданнях. Проте зазвичай у виданнях використовують незначну кількість зображень, тому на їхньому продажі особливо не збагатієш.

Лишається ще один "безконтактний" спосіб використання колекції - робити і реалізувати репліки своїх експонатів. Але це вже цілий новий бізнес, який потребує інвестицій і займає багато часу.

Зараз працюємо над інтернет-проектом, широка мета якого - перехід від ресурсу культурної спадщини до продукту. Кровець – це ресурс оприлюднення давніх зразків, а ми розробляємо інструмент за допомогою якого можна буде створювати сучасну продукцію, використовуючи накопичений в давніх артефактах мистецький досвід нашого народу. Якщо задумане зреалізується це може стати безпечним для самих експонатів способом монетизації доступним не лише для нас, а і для інших колекціонерів.

Наші плани стосуються передусім подальшого розвитку сайту – це і залучення нових колекцій, і повне оцифрування нашої власної, тобто, заповнення всіх "білих плям" -упорядкування повної "верифікаційної бази" (свого роду точки опори, камертона, енциклопедії) - з достовірними і правдивими прикладами, ілюстраціями і доказами того, що саме ми, як народ, творили, що носили, чим себе оточували.

Також плануємо розвивати функціонал сайту - пропонувати такі інструменти, яких ще не існує. Один із таких інструментів у розробці - це віртуальне складання 3D комплексів народного одягу. Ми вже визначилися з форматом документації кроїв одягу (запровадили розділ КРОЇ на сайті), випробували "зафарбовування" 3D моделей окремих виробів фотографіями справжніх експонатів. Навчилися "одягати" кілька окремих предметів одягу на віртуальну 3D модель, але поки лише в ручному режимі і у спеціальній програмі. Нам ще потрібно задокументувати в електронному форматі усі види кроїв, а далі вже можна впроваджувати інтерфейс для складання комплексів одягу онлайн!

Як це працюватиме? Уявіть собі - ви вибираєте етно-регіон, скажімо Закарпаття, хочете згенерувати жіночий стрій, гортаєте і вибираєте сорочку із усіх жіночих сорочок, представлених зараз в розділі Закарпаття, далі під неї вибираєте фартушок, верхній одяг, взуття, аксесуари, головні убори - система не дозволить вам скомбінувати щось з іншого району, лише з того, звідки сорочка – це одразу одягається на віртуальну 3D модель, яку можна оглянути з усіх сторін.

А далі, якщо підвантажити свій фотопортрет, то можна отримати і власне селфі у тому строї – все це без жодного фізичного контакту, а отже без жодної шкоди для експонатів.

Можна заглядати і далі, наприклад, хотілося б анімувати й оживити ті 3D строї, скажімо, запровадити можливість озвучувати устами віртуальних моделей у строях місцеві говірки.

Стосовно збереження колекцій, хочемо зробити центр спільного збереження приватних колекцій. Наприклад, маєте ви старий дідів кожух. Тримати його вдома не зручно — міль поїсть, займає місце. Централізовано дешевше зберігати у належних умовах ніж вдома. Всі експонати розміщені в такому центрі будуть на сайті, а як хтось забажає їх оглянути вживу, то зможе це зробити у спеціальному приміщені (таке давно вже робиь Textile centre V&AM), для нас же це поки дуже віддалена перспектива.

 

Колекціонування захоплює, дуже легко почати і важко спинитися, а з часом стає витратно все це зберігати і доглядати - це змушує думати: для чого я це роблю. Багато хто так і не замислюється і тоді закінчується все це сумно: діти колекціонерів розпродують їхні колекції, або експонати втрачаються внаслідок неналежного зберігання...

Спільними зусиллями відповідальні колекціонери можуть робити грандіозну справу – доукомплектовувати своїми експонатами атлас народного мистецтва, аби всі ми могли побачити всю його повноту і різноманітність.

Пізнання народної культури, не самоціль, а важливий крок на шляху пізнання нашого і світового високого мистецтва, це те, що допомагає збагнути хто ми і які ми, допомагає усвідомлювати себе українцями. А ми її поки знаємо дуже незадовільно — ні говірок, ні пісень наших, ні локальних костюмів, так само як зрештою і своєї історії, мови.. своєї не знаємо.