У романі Оксани Забужко вишукували правильний і неправильний секс. Згадуємо українську літературу 1990-х

11

"Літературні 1990-ті нічим не відрізнялися від 1990-х суспільних. Дозволено все, що не заборонено" , – каже аналітик літературно-книжкового ринку Костянтин Родик.

До 30-річчя Незалежності України пригадуємо найзнаковіші книжки кожного десятиліття. Повертаємося у 1990-ті.

 

Юрій АНДРУХОВИЧ. "Рекреації". – К: Час, 1997

Справжній вибух нового письма стався уже 1992-го. Журнал "Сучасність" публікує роман Юрія Андруховича "Рекреації". На тоді Андруховичеві літздобутки виглядали скромно, а проте перспективно, як на початківця: три поетичні збірки та декілька армійських оповідань в харківському часописі. Набагато ширше він був знаний як фронтмен шоу "Бу-Ба-Бу". Власне, "Рекреації" й були фіксацією бурлеску-балагану-буфонади у прозі. Ризикова розкутість сцени легалізувалася під поважним титлом "роман". Це і збісило тодішню критику: "Як таке можна писати-друкувати?!".

 

На щастя, Андрухович не належить до літератів, які читають лише власні твори, а що володіє кількома мовами – то вже тоді був добре обізнаний з тим, що непомітно для совєтських читачів усталилося на Заході – що саме так і пишуть у тамтому тренді. І – так: саме Андрухович прорубав вікно в Європу для модерного українського письма.

Відтоді Юрій Андрухович помітно удосконалився, як романіст. І хоч не кожен наступний твір ставав вищим щаблем його власного гамбурзького рахунку, але кожний – подією українського літпроцесу. Попри зрозуміле підліткове прагнення нинішніх рецензентів скидати класиків з корабля сучасности, він надійно заякорений у першій десятці сучасних українських письменників. А талановита молода затятість "Рекреацій" буде затребувана читачем завжди.

Юрій ВИННИЧУК. "Діви ночі". – Л.: Барви, 1994

 

Того ж 1992-го вийшла повість Юрія Винничука "Діви ночі", так само вибухова. І він перед тим був відомий також не як літератор (мав тільки першу збірку фантастично-кафкіанських оповідань "Спалах", яка нині цікава здебільшого фахівцям з історії літератури), а як чільно-провокативний автор львівської газети "Post-Поступ", котра стараннями головного редактора Олександра Кривенка тоді стала єдиною популярною загальноукраїнською україномовною газетою. А ще він, так само як Андрухович, помітно засвітився у театрі-студії "Не журись!".

Шок від "Дів ночі" спричинила не форма, а зміст: такого нізащо не опублікували б раніше. Головний персонаж – фарцувальник (тоді ще – карна стаття кримінального кодексу УССР), другорядні персонажі – комсомолки, що практикують секс-туризм, третьорядні – корумповані міліціонери (вже тоді і першим відбив це в літературі саме Винничук), й усе це відбувається у середовищі вищих партійних бонз області (а тоді це тягнуло на статтю про "дифамацію і наклеп", якщо не про державну зраду). І ще: повість – типовий зразок журналістського розслідування, хоч сам цей термін з'явився набагато пізніше. І ще: "Діви ночі" повернули в номенклатуру персонажів української літератури авантюриста-трикстера, який до цього вигулькнув, якось незбагненно оминувши цензуру 1980-х, лише раз, – у дилогії Олега Чорногуза "Аристократ з Вапнярки" / "Претенденти на папаху".

Кілька років тому перечитав "Діви ночі" задля цікавости: чи тримають вони досі читацьку увагу? Так, цілком. А з огляду на з'яву цілої низки творів молодих прозаїків, що базуються на реаліях пізнього "застою", – "Дівам ночі" можна пророкувати другу молодість. І так: Винничук й сьогодні – у топ-десятці сучасної прози.

Леонід КОНОНОВИЧ. "Я, зомбі". – К.: Джерела М, 2000

 

Наступного 1993-го журнал "Сучасність", тодішній інкубатор усіх нових літературних феноменів, публікує повість Леоніда Кононовича "Я, зомбі". Треба пам'ятати, що жанрова палітра тодішньої української літератури була цілиною. Тож, чи не кожна помітна новинка ставала "першою" у якомусь сеґменті (про заповненість усіх жанрових ніш, а відтак і справжню конкуренцію, ми можемо говорити лише приблизно з 2010-го). "Я, зомбі" – перший україномовний бойовик. "Шлюбні ігрища жаб" Андрія Кокотюхи з'явилися трьома роками пізніше, і за суто літературними параметрами поступалися дебюту Кононовича.

У наступні роки Кононович написав цілий серіал про приватного детектива Оскара. Вони публікувалися й розкуповувалися, але не як пиріжки. Причина суто ринкова: понад 90% проданих тоді в Україні книжок була російським імпортом, добряче інформаційно упакованим, дешевшим за українські аналоги за рахунок набагато вищих накладів. Тодішні українські владці тупо здали вітчизняного читача у кріпосну оренду книжковій індустрії Росії. Кононович зневірився, перестав писати. Сьогодні вже виходить чимало україномовних бойовиків. Та якщо уявити, що посеред цього обширу з'явився би навіть той старий, з дев'яностих, текст Кононовича – вподобайки посипалися би саме на нього. Бо це таки література, нехай і нижчої полиці. А сьогоднішній асортимент бойовиків – здебільшого розмальовки відомих лекал, така собі недолітература.

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. "Юлія, або Запрошення до самовбивства". – Х.: Фоліо, 2001

 

1994-го вийшов журнальний варіант роману Павла Загребельного "Юлія, або Запрошення до самовбивства". За рівнем масової читацької прихильности він був тоді, либонь, письменником №1. Раніші твори перевидавалися гігантськими, як на ті часи, тиражами. Але саме "Юлія…" уможливила новий, адекватніший погляд на суть творчости Загребельного. Стало ясно: маємо не історичного, а мітологічного романіста.

Зовні "Юлія…" має цілком сучасний подієвий антураж і може бути кваліфікована як соціально психологічний екшн-лайт. Насправді ж письменник здійснив реконструкцію праукраїнської космогонії, у центрі якої стояла Жінка. Жінка як недосяжність мрії, і водночас її, мрії, необорний потяг; як буттєва мета, і знов-таки водночас – як єдиний інструмент досягнення цієї мети. Одне слово, Жінка – як винахід богів. Головне, що побачив уважний читач – точнісінько так само автор творив своїх Роксолану й Богдана – будучи справжнім Майстром, поводився з історичним фактажем на правах співвласности, реконструював не так "документальний" перебіг, як можливий, часом навіть альтернативний, – творив міт. І лише історичний блиск його персонажів заважав розгледіти цю схему раніше.

Власне "Юлія" – це своєрідний літературний заповіт Загребельного: стежка нонфікшн веде до розуміння чогось посутнього плутаними манівцями, здолати які в літературі вдається одиницям (Світлані Алексієвич, наприклад). Натомість мітотворення – прямий шлях до розуміння Суті; візьміть будь-який "великий роман" з хрестоматійної полиці – це саме про те. А сучасний Загребельному латиноамериканський "магічний реалізм" – просто спеціальна ілюстрація. Натомість у тодішньому українському письменстві все ще існувало табу на інтерпретації добутих істориками даних (офіційно схвалених, звісно). Та й нинішні автори частіше, ніж треба для розвитку літпроцесу, присідають перед поняттям-симулякром "нонфікшн". Тож Загребельний, зокрема "Юлія", досі залишається актуальним підручником.

Оксана ЗАБУЖКО. "Польові дослідження з українського сексу". – К.: Згода, 1996

 

1996-й – рік другого сплеску нової української прози: з'являються чотири твори, які досі визначають українські літературні тренди. Насамперед, звісно, це "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко. Це також модельний реалізм, і саме не розуміння цього спричинило зливу негативних відгуків по виході роману. Даремно закидати йому "недоліки" з огляду на традиційний психологічний, жіночий, пригодницький, чи який там іще роман. Смішно було спостерігати, як у романі ідей вишукують правильний/неправильний "секс". Це виразно ідейна проза, де метою є перевірити, як певні інтелектуальні конструкти впливають на традиційні емоції у найпобутовішому побуті. Попри те, що пані Оксана надалі явила нам досконаліші зразки такої форми письма, "Польові дослідження" лишаються цілком живою, читабельною пам'яткою, неспростовним зразком відкриття на terra incognita. Зрештою, небагато сучасних письменників здатні творити у цьому складному жанрі. В Україні конкурентів Забужко поки що не видно.

Андрій КУРКОВ. "Смерть стороннього". – К.: Альтерпрес, 1996.

 

1996-го виходить книжка Андрія Куркова "Смерть стороннього", де він уперше знайшов свій жанр, що дарував йому світову відомість – абсурдистьский детектив. За рік по тому переклад з'являється у швайцарському "Діогенесі", що є одним із лідерів німецькомовного книговидання, а вже далі понад тридцятьма іншими мовами – по всіх континентах, де є книгарні. Детективна складова, яку на Заході кваліфікували як вплив Кафки, не єдина фішка Куркова, що стартувала зі "Смерти стороннього". Курков першим увів до нашої літератури ностальгійну підсвідомість постовєтської людини як, вважай, повноправного "персонажа". Він і досі лишається тут топ-експертом. Хіба тепер уже – разом із Сергієм Жаданом.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ. "Вибрані твори у трьох томах". – Тернопіль: Богдан, 2004

 

Середина 1990-х – початок незворотної деградації "товстих" літературних журналів. Доти загальним правилом був першодрук у часопису; книжка виходила потім. За умов кволого книговидання це "потім" могло розтягуватися на роки. "Рекреації", приміром, перетворилися на книжку аж через п'ять років; "Я, зомбі" та "Юлія" – через сім. Роман Миколи Вінграновського "Северин Наливайко" опублікований в журналі 1996-го, а книжкою вийшов лише 2004-го. Якраз історію з "Наливайком" і можна вважати за точку журнального "зламу". Саме тоді наклади літературної періодики впали нижче за книжкові тиражі. Тож, з "Наливайком" сталася банальна прикрість: його просто недочитали.

А відтак і недооцінили – той роман досі лишається неперевершеним зразком романного історієписання. Це був ексклюзивний, паралельний традиційному рух: коли Загребельний творив історичні міти чи не виключно раціональним інструментарієм, у Вінграновського – всевладили емоції. І це не так відлуння "химерної прози", як запис поетичних візій прозаїчною абеткою (що, до речі, мало кому до снаги у світовому письменстві взагалі). А поетом Вінграновський був великим, її некоронованим королем. Або маршалом – цей епітет подобався йому більше.

Валерій ШЕВЧУК. "Око Прірви". – К.: Український письменник, 1996

 

Того ж 1996-го виходить роман Валерія Шевчука "Око Прірви". Попереднє десятиліття було для Шевчука таким собі реваншем після цілковитої заборони на друк у 1970-ті. Вихід романів "Дім на горі", "На полі смиренному" та "Три листки за вікном" сформували цілком нову парадигму української літератури – він був поруч Загребельного нехай не першим, але й не другим. Шевчук чимось нагадує Ілона Маска з його блискавично успішним інтересом до геть різних справ (космос і валютні операції, електромобілі та штучний інтелект, альтернативна енергетика й пасажирські перевезення). Шевчук експериментував не так навіть з літературними жанрами, як із можливостями їхнього використання для, здавалося б, неймовірних цілей. Саме таким експериментом-проривом було "Око Прірви".

Перечитайте цей роман сьогодні (його не так давно перевидала "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА") і ви будете шоковані: та це ж про теорію ігор, постправду, маніпуляцію свідомістю, медіаграмотність, гібридні агресії та всіляких інших "винахідників зла". Звісно, усіх тих означень тоді не існувало, а сама оповідана історія – про такого собі гіппі українського середньовіччя, про його дивні зустрічі під час блукання якимось неосяжним болотом, що нагадує зону Тарковського.

От, до прикладу, гіппі Теодорит дискутує зі, сказати б, протосоціалістом Микитою. Випадковий слухач каже: "– Сильні слова твої, але не менш сильні й Микитині. Де ж істина. Чи не посередині? – Посередині прірва, брате". Ну, так – це алюзія на Ніцше: не зазирай у прірву, бо вона почне розглядати тебе. Але тут – навспак. Шевчуків Теодорит, такий собі, анти-Ніцше, переконує, що убезпечитися від паралізуючого Ока Прірви можна, лише не відводячи очей. Дуже схоже на Декартівську теорію подолання головної напасти людської психіки – страху.

Шевчук відкрив для літератури печеру Алі-баби – атлантиду українського барока. Власне, Шевчуків стиль можна так і назвати: необароко. І на моє глибоке переконання, уся вершинна сучасна проза України – вийшла з необарокової киреї Шевчука. В усіх повище згаданих метрів неважко віднайти ці залежності/відштовхування (окрім Загребельного та Вінграновського – вони сформувалися пізніше).

Василь ШКЛЯР. "Ключ". — К.: АСТ-ПРЕС-ДІ-КСІ, 1999

 

1999-го надруковано роман Василя Шкляра "Ключ" – відтак у нашій літературі з'явилася містика: ненав'язлива, але всюдисуща. У двох наступних романах письменник ще експлуатував цю привабливу спецію, а тоді відмовився – занадто брутальний епігонський потік ринув у прочинені ним двері. Але містика не пішла від Шкляра – символіка, якою переткана уся нинішня Шклярева творчість, від "Чорного ворона" починаючи, – містична у своїй природі. Окрім містики "Ключ" уперше презентував цілком "позитивного героя" – героя як утілення успіху. Не випадково роман перевидавався лише в Україні дванадцять разів.

Євген ПАШКОВСЬКИЙ. "Щоденний жезл". – К.: Ґенеза, 1999

І нарешті "Щоденний жезл" Євгена Пашковського – це той-таки 1999-й. Українська психіка, опромінена Чорнобилем. Пашковський – перший і єдиний в літературі не так збагнув, як відчув масову мутацію письменницькою інтуїцією, отим незбагненим шостим чуттям, яке незрідка є неусвідомленим ченнелінгом-контактерством. Те, що було в літературі досі – Щербак, Яворівський, Драч, Олійник, Ковалевська – лише клінічне дослідження шокового стану. У Пашковського ж (як і в білоруської письменниці Світлани Алексієвич) – це екзистенційна експертиза. Можна сказати і так: "Щоденний жезл" – це Пандоррова скриня, де нуртує диявольська ланцюгова реакція "сили виродження". Описати "біологічний зміст крику" стилістиці традиційної української літератури виявилося не під силу. Та й нечисленні світові зразки новітнього експресіонізму – не більше, ніж конкуренти Пашковського. Що тоді, що тепер вважаю "Щоденний жезл" найгіднішим Нобелівської премії українським твором. Ну, ще Шевчука – за сукупністю зробленого для вітчизняного письменства.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Роман Ліни Костенко миттєво увірвався в усі базарні ятки. Згадуємо українську літературу 2010-х

×