"У "Дитячому світі" стали з'являтись крамнички з відеокасетами сумнівного змісту та дешева біжутерія з Китаю" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Першим трамваєм" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Віктора Лукіна з Дніпра.

Автор народився 1979 року в Польщі, з 1986 року постійно проживає в Україні.
За першою освітою філолог, за другою – маркетолог.
Працює в царині журналістики і зв'язків із громадськістю, головний редактор корпоративних видань дніпровської групи компаній.
Автор прозових творів та віршів, співпрацює з дитячими журналами "Пізнайко" і "Маленький розумник".

Повний текст:

Берта Едуардівна викладає історію образотворчого мистецтва на кафедрі мистецтвознавства. Це зрозуміло кожному, в чиє поле зору вона потрапляє: білосніжний комірець-стійка, брючний костюм кольору чорнил каракатиці, величезний бурштин в сріблі на лацкані жакета, замшеві шпильки і багатошаровий мотлох на шиї, який вона називає намистечками. Берта Едуардівна живе майже в центрі міста – в обшарпаній сталінці неподалік залізничного вокзалу, – і вбачає деякий знак у тому, що перший трамвай починає свій маршрут під вікнами її квартири, а закінчує неподалік університету. Трамвай іде центральним проспектом Дніпра, від його початку і до кінця, розвертається по колу і знов прямує до вокзалу, і ніде не відхиляється від своєї орбіти. Цей непорушний порядок слідування лежав паралельно життю Берти Едуардівни, спланованому і поставленому на рейки: школа з золотою медаллю, диплом з відзнакою, аспірантура, захист дисертації.

Щоправда, була і тут одна технічна зупинка – на п'ятому курсі Берта Едуардівна вийшла заміж за аспіранта механіко-математичного факультету і деякий час навіть намагалася бути зразковою дружиною, але мистецтво вимагало повної самовідданості і відмовлялося уживатися з суперником. Тоді Михайло Борисович зібрав валізи, поцілував колишню дружину в щоку - і відлетів до Рішон-ле-Ціону, лишивши на згадку рвані капці та недописану монографію.
Кожної першої п'ятниці серпня, коли місто палає айстрами і сукнями, Берта Едуардівна в своїх чорнильних і замшевих обладунках з'являється в університетському дворі, сідає на лавку і нервово поглядає на годинник.

Михайло Борисович не дозволяє їй зустрічати його в аеропорті, він каже, що це небезпечно, Дніпро – місто маленьке, і ризикувати немає жодного сенсу, а краще зустрічатися тут, на місці першого поцілунку. Телефон також заборонено. Протягом двадцяти двох років кожну першу п'ятницю серпня Берта Едуардівна звіряється з розкладом літаків, сідає в перший трамвай, приїжджає до університету і чекає, поки сюди ж не примчить з аеропорту таксі. І щоразу вона забуває врахувати ті десять хвилин, коли Михайло Борисович торгується з водієм. А потім він відпустить машину, візьме її під руку, і вони вдвох тихими провулками спустяться до набережної і займуть свій столик в ресторані "Серпень".

Кінець літа – мертвий сезон, студенти на канікулах, викладачі у відпустках, тож Берта Едуардівна має кілька хвилин, щоб послухати птахів і привести думки до ладу. Колишній чоловік ніколи не звав до себе, але і відпустити не міг, і ця дивна дружба тримала їх обох невидимим, але міцним металевим ланцюжком – одним на двох, як на каруселі в парку, куди вони бігли після лекцій цілуватись у холодні після морозива губи. Берта Едуардівна посміхнулась кудись туди, у минуле, і поглянула на годинник. Михайло Борисович мав бути тут ще сорок хвилин тому. Він ніколи не запізнювався так надовго, і Берта Едуардівна зрозуміла, що більше їй тут робити нічого. Він просто не приїхав і, напевне, вже не приїде ніколи. Без болю, без образи Берта Едуардівна підвелась, перейшла дорогу і сіла в свій трамвай.

Якимось дивним чином в серці викладача історії мистецтва знайшлося місце і для любові до європейської середньовічної культури, і для симпатії до комуністичної ідеології. Кілька років поспіль вона читала старшокурсникам "Теорію наукового комунізму", поки остання не перетворилася на вульгарну "Політологію", і сама вірила в суспільний устрій, якого ніколи не існувало, як в Шамбалу. А минулого року вона на власні очі спостерігала з вікна своєї квартири, як рухнув на привокзальній площі пам'ятник Григорію Петровському, і неприємне слово "декомунізація", яке досі лише застрявало в зубах шорстким насінням, лопнуло і опалило піднебіння соком хінного дерева.

Втім, ще за багато років до того, як це слово з'явилося в загазованому повітрі її міста, Берта Едуардівна зіткнулася з ним в самому центрі, коли знесли громіздку споруду "Дитячого світу" сталінських часів і побудували замість неї сучасний торгівельний центр. Студенткою, вже в сутінках повертаючись з університетської бібліотеки, вона любила вийти на цій зупинці і бродити серед плюшевих ведмедів, зебр і левів, вищих її на голову, – три поверхи суцільного дитинства були її казковим лабіринтом, таємничим укриттям. В дев'яності поміж зебрами стали з'являтися парфумерні полички, крамнички з відеокасетами сумнівного змісту, турецьке взуття та дешева біжутерія з Китаю, і Берта Едуардівна сприйняла це як напад зловісних тролів на її квітуче королівство. Але, як і раніше, вона бродила по своєму замку, а потім йшла додому пішки – тротуаром, паралельно трамвайному маршруту.
За "Дитячим світом" розташувався Центральний універмаг – його не знесли і навіть не збиралися, хоча містяни, не оцінивши архітектурних експериментів в історичному районі, дуже хвилювалися з цього приводу, – а далі, напроти парку, кінотеатр "Батьківщина" тієї ж вікової групи.

– Пам'ятаєш, Бетті, як після сеансу влітку під дощем ми бігли босоніж до зупинки, – запитав позаминулого року Михайло Борисович. Хотів, щоб вона оцінила кожну дрібницю з тих, що залишилися в його пам'яті, не загубилися в аеропортах, не висипалися пожовтілим листям з фотоальбомів, не розлетілися по вітру. Берта Едуардівна оцінила: посміхнулася і погладила його по руці.
Звісно, вона пам'ятала. То було не літо, а середина травня – перша гроза застала їх в кінозалі, коли по екрану поповзли фінальні титри; забарившись на мить на сходах, вони взялись за руки та чкурнули до зупинки. І босоніж бігли не "ми", а лише вона, тримаючи туфлі у вільній руці: Михайло Борисович не наважився на таке безумство. А потім, вже крізь трамвайне вікно, жадібно дивились на переломлене в площині зливи місто, живе і спрагле, гостро відчуваючи свою безпосередню причетність до таємничих історій кожної арки, кожного заштореного вікна.

За квартал до будинку Берти Едуардівни проспект розквітав теплими пахощами щойно випеченої здоби: хлібозавод годував перехожих з рук апетитної рожевощокої жінки в незмінному білому фартуху – влітку поверх сарафана, в зимову холоднечу поверх кожуха. Берта Едуардівна купувала в неї величезний бублик, щедро посипаний кунжутом, заплющувала очі і вдихала аромат солодкого хлібу, особливо зворушливий у передріздвяному повітрі, наче хмаринка домашнього затишку серед повільних сніжних пластівців. У передчутті прийдешніх свят це кілечко печеного тіста було справжнім щастям, таким простим і зрозумілим.

Жінка в фартуху давно не продає свої бублики: хлібозавод закрили, а земельну ділянку під ним продали під будівництво торгівельного центру, ще одного. Кінотеатру "Батьківщина" більше немає. З обох берегів центрального проспекту серед рідшаючих острівців класицизму і модерну виростають скелі невизначеного архітектурного стилю. Берта Едуардівна відчувала, що йде звичне і зрозуміле, але новому не пручалася, лише стала більш уважно розглядати старі фотокартки. Вона досі іноді ходила додому пішки, хоча тепер це вимагало певних зусиль, здалека спостерігала життя нових людей свого рідного міста і навіть раділа, що є свідком зміни рис його обличчя. Врешті решт, вдома її завжди чекала незмінна велична епоха, де сотні років поспіль блищить перлова сережка у вусі дівчини роботи Вермеєра, де цар Німрод бесідує з будівничими, що зводять Вавилонську вежу на полотні Пітера Брейгеля, де не припиняється спокуса святого Антонія в зображенні Босха – так було і так буде.

Але сьогодні Берта Едуардівна вирішила змінити звичний маршрут. Вона спуститься до набережної, викурить єдину в цьому році сигарету, спостерігаючи за хвилями ріки і відбитками сонця у вікнах будинків на іншому березі, а потім сяде за столик в ресторані і замовить легкий зелений салат і бокал білого вина, як завжди робила це в першу п'ятницю серпня разом з Михайлом Борисовичем. Просто тепер без Михайла Борисовича.
Берта Едуардівна вийшла з трамваю, процокала підборами тихою вуличкою до самої води і зупинилася на парапеті. Хвилинку покрутила сигарету в руці, чиркнула запальничкою і випустила хмаринку сизого диму.
– Бетті! Слава богу, ти тут!

Вона не відразу обернулася на голос, добре знайомий і завжди застуджений, не припиняючи спостерігати за чайкою, яка збирала крутони, кинуті у воду щедрими і вже не надто тверезими відвідувачами "Серпня".
– А я чекав на тебе біля корпусу механіко-математичного факультету. Ти можеш це уявити? Вперше за стільки років переплутав, як тобі подобається? Ти знову куриш. Бетті, як добре, що ти тут!
Берта Едуардівна посміхалася і поправляла розхлябаний вузол його краватки. Річкою пройшов прогулянковий катер – білосніжний і повільний, як лайнер, – і зник у металевому мереживі мостів. Десь там, на пагорбі, дзеленчав перший трамвай, точний, як годинник. А навкруги гомоніло літо.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×