Українці мають навчитися "експлуатувати" свою історію в бізнесі - Володимир Панченко

Родом я з Одещини. В Одесі провів 14 років життя. Вступав в університет 16-річним, а виїздив з цього приморського міста 30-річним. Одеса запам'яталася як дуже лояльне, толерантне місто. Уявити, що там можливі якісь збурення чи тертя на національній основі, і досі важко. Історично там усі якось притиралися- багато мов і культур завжди вживалися між собою. Ця традиція притирання нікуди не зникла. Ті заворушення, що були в 2014 році, — не більше, ніж провокація. Коли провокації скінчилися, Одеса швидко заспокоїлася.

Одеса і до тяжких 1990-х поставилася дуже іронічно. Вона швидко зорієнтувалася, як жити далі, оскільки завжди торгувала. Тому до 1990-х виявилася пристосованою краще за інші міста. В мої часи там був промринок, який називався Товкучка. В умовах величезного радянського дефіциту, коли гроші були, а товару бракувало, Товкучка була найбільшим ринком. У кінці 1970-х влада вирішила Товкучку закрити. Одесити на це тільки сміялися: "Они ее закрыли? Они ее рассредоточили!". Те, що звозилося на базар, тоді роззосередилося по дворах, по службових кабінетах. Колись Микола Бажан написав про Одесу так: "Чваньковите і легкозбуджуване місто". І справді: Одеса завжди собі знала ціну.

У нас була сім'я — вже двоє дітей, але ми не мали де жити. В Одесі це була величезна проблема. Навіть зняти житло тоді було складно. Ми довго мучились — жили на багатьох квартирах. Зрештою, нам дали дві кімнати без вікон у якомусь флігельочку при гуртожитку. Одержати від держави квартиру — то була перспектива двадцяти років. А життя іде ось зараз, сьогодні. У Кіровограді якраз створювали обласну організацію Спілки письменників. Голова СПУ Павло Загребельний хотів, щоб у кожному обласному центрі була своя письменницька організація. А тут не вистачало членів спілки, і мене запросили в Кіровоград. І запропонували на вибір одразу кілька квартир, уявляєте? Почувався як футболіст "Чорноморця" в Одесі. Бо футболісти тоді були привілейовані…

Мушу сказати, що я жодного разу не шкодував про свій переїзд.

Місто, яке тоді називалося Кіровоградом, має цікаву історію. Ось ми з Вами зараз стоїмо неподалік від колишнього земського реального училища. Тут вчилися брати Тобілевичі — Саксаганський і Садовський, Євген Маланюк, Юрій Яновський, Кароль Шимановський… А в класичній гімназії здобували освіту Володимир Винниченко й нобелівський лауреат — фізик Ігор Тамм. Яке ще українське місто вивчило нобелівського лауреата? Таке гроно імен звідси вийшло, що це можна розкручувати й розкручувати.

Це велика перемога, звичайно. Дай Бог, щоб вона устоялася. Бо все залежить у нас від зміни політичних режимів.

У місті багато прихильників дореволюційної назви — Єлисаветград. Її просуває церква Московського патріархату. Вони її прив'язують до святої Єлисавети, мотивуючи це тим, що в середині 18 століття, за Єлизавети Петрівни, тут звели стратегічно важливу для російської імперії земляну фортецю. Цьому форпосту проти Запорізької Січі була дана назва святої Єлисавети. Звичайно, ця назва була способом підлабузництва. Називати фортецю іменем святої Єлисавети в часи правління Єлизавети Петрівни — це все одно що ставити пам'ятник князю Володимиру під вікнами у Володимира Путіна, як це недавно зробили в Росії, "забуваючи", що Володимир був київським князем.

Звичайно. Сюди йдуть насаджувати "русскій мір". На гербі Єлисаветграда нема нічого, що б нагадувало про святу, натомість є всі атрибути імператриці. Тому говорити про якусь святу Єлисавету – лукавство. Особливе лукавство — від церкви Московського патріархату, яка має тут досить сильні позиції. Тут дуже багато набудували цих церков. І багато людей на це просто не звертають увагу. Вони йдуть у православну церкву, і багато хто думає, що це наша. Тут є і церкви Київського патріархату, але вони значно слабші матеріально.

 

Місцеві олігархи ходять до церкви МП, і лобіюють саме ту назву. Зараз у місті можна побачити банери "З днем незалежності, єлисаветградці!". Це їхня робота. І то не просто привітання, то ідеологічна робота церкви за матеріальної підтримки олігархів. Тут є і ресторан, і картинна галерея "Єлисаветград"… Тож із настроями населення олігархи попрацювали.

Час буде працювати на назву Кропивницький. Треба, щоб люди її прийняли. А для цього про Кропивницького варто розповідати більше.

Це круто й модерно. Нині не потрібна архаїка, хоча Кропивницький і створював етнографічно-побутовий театр. У той час він був не просто актуальним. В обставинах тотальних заборон створювати національний театр, хай і мелодраматичний, було подвигом.

Український побутовий театр мав колосальний вплив на свідомість людей. Адже то була культурна трибуна українства. Він виник із аматорських гуртків, яких було дуже багато. Цей край дуже театральний. Раціонального пояснення цьому знайти не можу. Єдине пояснення — українська стихія. Є етнос, люди живуть тут, і вони щось для себе створюють. Телевізорів же не було. От вони створили театр як розвагу. На мелодрами ходили дивитися: не тільки сміялися, а й плакали…

Кіровоградська міська рада досі не хоче перейменуватися у Кропивницьку. Це, звичайно, це абсурд. Але депутати чекають якогось рішення суду: а раптом він визнає, що перейменування відбулося незаконно? Нічого з того не вийде. Якщо, звісно, не буде якоїсь великої зміни політичного режиму.

Не обов"язково для цього потрібна революція. У 2010 році революції не було, а до влади прийшов Янукович.

Думаю, що ні. Тепер немає частини Донбасу, нема Криму. Без цих територій екс-регіонали не зможуть взяти реванш.

І так, і ні. Місто стало Кропивницьким, бо було відповідне лобіювання у Раді. Якби не Парубій, Горбунов і ще група депутатів, мабуть, нічого й не було б. Отож, можна сказати, що вирішальне слово було за Верховною Радою. А міська рада залишилася злою і ображеною…

Тут була гостра боротьба - з бійками й мітингами. Серед "єлисаветградців" є ті, хто намагається протягнути цю назву з ідеологічних міркувань, як знак "русского міра", а є й такі, які просто ностальгують за історією міста і культурою. Вона не політизовані, налаштовані проукраїнськи, але в них є ось ця ностальжі.

А є трохи й тих, хто не проти зберегти назву "Кіровоград". Мовляв, "я народився у Кіровограді, то як можна, щоб було якось по-іншому?" Це приблизно так само, як сказав колись Горбачов: "Как может Украина отсоединиться, если у меня водитель украинец?". Потрясаюча логіка, правда? Назва Кропивницький повинна прижитися, і вона приживеться, якщо не буде радикальних історико-політичних поворотів чи зигзагів. Хотів би вірити, що ми вже нарешті остаточно вирулили на свій, як каже Порошенко, автобан.

У 1984 році, коли я приїхав сюди, це було сірувате радянське місто, з непоштукатуреними будинками. А за 10-15 останніх років воно дуже посвіжіло. Я його люблю. Люблю блукати його вулицями, фотографувати… Адже через вікно машини мало що побачиш. А якщо починаєш наближатися до нього якось інтимно, воно відкривається перед тобою, як дівчина. Це колись Іван Дзюба так сказав про слова в поезії Василя Голобородька. І Юрій Яновський також порівнював місто з дівчиною…

 

У Кропивницькому дуже не вистачає такого культурного центру, як книгарня "Є". Тут мало б кипіти літературне життя. Хоча люди й біднувато живуть, книгарня сама себе не втримає. Хіба що у зв'язці з якоюсь харчевнею…

Харчевень тут багато, а ось молочного чомусь нічого немає. І це у степовому краю, де повно корів! Коли кипіли суперечки довкола назви міста, я жартома казав, що можна обійтися зміною лише однієї літери. І матимемо ліричну степову назву "Коровоград". А що: Рим колись урятували гуси, а хто врятував українську націю? Корова. І тут я вже не жартую…

Був би молодим і мав би бізнесову жилку - відкрив би бодай молочне кафе "Коровоград"…

Ви звертали увагу, що по всій Україні в назвах магазинів, ресторанів, різних "заведенцій" панує провінціалізм? А провінціалізм – це передусім неповага до свого. Ось і в Кропивницькому: куди оком не кинь - скрізь Манхеттен, Мерелін, Султан… Може, бізнесмени мало обізнані зі своєю культурою? Може, їм у дитинстві казок не читали про Івасиків-Телесиків і Котигорошків? Чи це просто спрацьовує компекс неповноцінності: ах, Манхеттен! Ах, Едем! Ах, Нотр дам! Смішно й жалюгідно. Адже кожен, хто приїде в Голландію, хоче там побачити щось голландське, у Польщі - польське, в Туреччині турецьке… А в Україні що? Манхеттен?

І це при тому, що маємо надзвичайно цікаву історію, культуру. Використовуймо їх і для бізнесу! Проїжджаю, скажімо, трасою Київ-Харків - і фантазую. На сотому кілометрі поставив би ресторан "Intermezzo", з натяком на Коцюбинського. Адже поруч - село Кононівка, де Михайло Коцюбинський у 1908 році гостював у маєтку Євгена Чикаленка, і саме там йому явилося "Іntermezzo". Інтер"єр придумав би відповідний, живий. Із Коцюбинським, Чикаленком, степом, маєтком, вівчарками на старих фотографіях…

Або інший приклад. Не так давно з бібліотеки імені Вернадського викрали "Апостола" Івана Федорова 16 століття. У бібліотеку прийшов чоловік, показав якесь службове посвідчення…Йому дали кімнату: сідай, вивчай стародруки… А потім "Апостол" пропав. Поліція шукала його кілька місяців - і, зрештою, знайшла: крадія накрили на гарячому в ресторані на вулиці Саксаганського в Києві. Він саме зустрічався з покупцем, щоб продати йому цей раритет. Так ось: якби я був власником того ресторану, то терміново перейменував би його на "Апостола". Цікавий же сюжет, скандальна історія! Такі речі дуже інтригують публіку…

У нас, на жаль, історія мало "експлуатується" у бізнесі. А за кордоном така практика існує. Вони вміють це використовувати. Якщо стоїть десь якийсь меморіальний камінчик, вони довкола цього камінчика можуть споруду зробити. У нас протилежна традиція – якщо щось є, то зруйнувати.

Дуже люблю мандрувати Україною. Пишу про те, що відкриваю для себе. У 2013-му видав цілу "книгу пілігрима", назвавши її так: "Сонячний годинник". Одне слово, займаюся "пошуками втраченого часу". Прецікаве заняття, скажу я вам!