"Країна, яка не читає, обере в президенти популіста"

60% українців не прочитали жодної книги за останній рік. Такі дані оприлюднив Київський міжнародний інститут соціології.

‒ Минулого року в байдужості до книг зізналася половина українців. Цифра виросла, бо, напевно, стали менше брехати при опитуваннях, - каже письменник, видавець Дмитро Капранов.

‒ Сучасне молоде покоління вже росте без пієтету перед книгою. Половина населення не читає майже у всіх країнах світу, за невеликим винятком. Це цілком природно. Читання — процес, який включає мозок, творчість. Кожен читач фактично знімає в голові кіно. А скажіть, будь ласка, чи багато людей здатні знімати кіно? Здатність читати — це приз від Господа Бога, і ясно, що він його не всім дає. Крім можливості читати, ще ж треба мати, що. У більшості українських райцентрів нема книгарень. Читати в більшості населених пунктах можна лише етикетки від пляшок.

Більш ніж половина населення все-таки дружить із книгою в розвинутих країнах. І стали вони розвинутими саме тому, що читали. Як нам долучитися до цього клубу?

‒ Треба купити аркушик паперу. Принести його міністру освіти й попросити написати розпорядження чи рекомендацію, що в школах треба заборонити будь-які подарунки дітям, окрім книжок. Такий крок нічого не буде коштувати. Не потребує інвестицій від держави. Виключно волі людей, які у нас керують освітою.

Тепер далі: купити другий аркушик паперу і прийти до тої самої Лілії Гриневич. Попросити, аби до умов ліцензування вищих навчальних закладів додали відкриття книжкової крамниці. Університетські книгарні — це взагалі основа основ.

А третє питання до міністра культури. Є така штука, яка зветься - нормативи культурного обслуговування, соціально-культурного забезпечення. І Міністерство культури повинно їх розробляти. От нещодавно воно нарешті розродилося нормативом по бібліотекам. А тепер треба сісти і зробити нормативи по книгарнях. І вимагати цього з облдержадміністрацій або територіальних громад.

79 учасників соцопитування зазначили, що хотіли би, можливо, навіть відвідувати культурні заходи й читати книги, але їм бракує часу або грошей.

‒ Це зветься - залишки сорому. Тобто люди не читають, їм соромно, намагаються прикритися тим, що нема коли. Скажіть, будь ласка, невже всі українці після роботи приходять додому без сил? І не можуть собі виділити час на те, чого справді хочуть?

Це типова брехня. Усі чоловіки говорять, що люблять біле вино і худих жінок, а насправді п'ють червоне і сплять із пухкими дамами. Так і тут. Говорять "ну, я би, конешно, але я ж не можу". А сам втикає в свій планшет. А часу на культурні заходи в нього, звісно, немає — ну, звідки ж? Так що все це відмовки, до того ж відмовки людини, яка розуміє, що робить неправильно, але все одно хоче якось себе виправдати.

Ми говорили про кроки, які могла би створити держава. А от, можливо, справді в українців відмерла культура читання? Чи її насправді не було?

‒ Іще Ярослав Мудрий звелів усім священикам навчати дітей грамоті. І його розпорядження кинулися виконувати. У результаті чого в 1640-х роках, коли Україну відвідав французький інженер Гійом де Боплан, із подивом у своїх записках зазначив, що серед козаків читати вміють усі, навіть жінки. Тобто в його країні на той момент жінки не вміли читати. Освіту, закладену Ярославом Мудрим, потім знищила Російська імперія. Українців підтягли під свій загальний неграмотний стандарт. Ліквідація неписьменності в Україні почалася вже в 1920-ті роки в Радянському Союзі. Тобто спочатку нас відучили читати, а потім дали нам курси грамоти. Тому питання традиції — складне. Традиції насправді зароджуються кожен день.

Наприклад, у 1990-ті в Україні майже не видавали книжок. Тобто тогочасні школярі практично ніде не зустрічалася зі свіжою книжкою. На полицях були лише видані за СРСР. Виросле ціле покоління без звички читати. Їм сьогодні від 25-ти до 35-ти. З ними вже нічого не зробиш. Але ці люди сьогодні вирощують дітей, і багато хто з них розуміє, що малечі треба купувати книжки.

Дитина може натрапити на книгу в інтернеті і прочитати її цілком?

‒ У мережі це неможливо. Усі вже мають і електронні, і паперові книжки, й чітко знають, чим вони відрізняються. Паперова проситься до рук сама. І ти так чи інакше потрапляєш під її вплив. Електронна книга тебе не кличе. Сидить у вигляді зашифрованого файлу. Не знаю, чи є статистика, скільки книжок із тих, які закачують, таки прочитують. Але я думаю, що там менше, ніж половина. Тому що ти забуваєш, що ти цю книжку скачав, рівно в той момент, коли гостра цікавість до неї зникла.

Бо не лежить перед очима, не нагадує про себе. Тому більшість або велика частка електронних книг просто не прочитується. І електронне читання — це переважно читання з необхідності. Дуже зручно читати так фахову літературу, тому що ти так не забудеш. А от розвага — скачав, забув. Паперова книга - унікальна річ. Вона жива, тебе зваблює, і тут нічого вигадати не можна. Має свою нішу. Вільний ринок уже зрозумів, що електронна — не замінник паперової книги.

Що трапляється із суспільствами, націями, в яких із року в рік відсоток громадян, які відверто не читають, зростає?

‒ Є країна, в якій "мудрий керівник" закрив усі бібліотеки. Сказав, що "нашому народу не потрібні книжки". Це Туркменістан.

Те, що в Україні популісти реально претендують на пост президента — це теж якась ознака того, що українці все менше читають?

‒ В Україні все складніше. Звісно, в суспільстві, де нема книжок, дешева популярність і примітивні розваги превалюють. Але наша країна якось демонструє дивні речі. П'ять років тому ми здивували світ зовсім іншими досягненнями. Жартували тоді навіть, що середній учасник Майдану знає дві мові й має дві вищі освіти.

Наша еліта часто губиться й не виконує своїх функцій. Я маю на увазі справжніх інтелектуалів. Кожен так званий інтелігент так чи інакше є авторитетом і точкою впливу для певного кола оточення. Тому коли він людей кудись веде, щось їм говорить, намагається в голову вкласти якісь ідеї, воно насправді працює, і його слухають. А коли він каже "я заморився, всі козли, зрада і таке інше", то все його коло, на яке він так чи сяк впливав, пускається берега і йде за першим-ліпшим — аферистом, клоуном чи там простим хлопцем.

Якщо вибивають аргументи у цієї еліти, якщо я не можу пояснити простими словами — наприклад, чинна влада не дає мені змоги якось її сприймати і простими словами пояснювати, що вона робить — то я гублюся, і ті, хто мене слухають, теж губляться.

А якщо ми згадали Туркменістан як приклад, куди не треба українцям прагнути, то в кого можна повчитися уваги до книги?

‒ Є унікальна країна Чехія, в якій більш як половина громадян активно читає. На мапі Європи вона має вигляд унікуму. У Празі хто був, той знає, що навіть в історичному центрі, де ходять туристи, весь час натикаєшся на книгарні.

Є й інші позитивні приклади — українські. Ми за два роки об'їхали майже 150 населених пунктів, переважно райцентрів. Виступали в бібліотеках. Тут ми можемо сказати, що все не так погано. Є міські еліти, що здатні утримувати свої бібліотеки, боротися за них. Не скрізь бібліотека — це пустка.

Найбільше вразило місто Вознесенськ Миколаївській області. Має окремий мікрорайон, який трошки віддалений від центру. У районній бібліотеці ремонт, новенькі меблі, налаштоване піаніно, зал для дітей з іграшками. Питаємо: "Ви що, грант отримали?" Кажуть, ні. І показують стенд, на якому лежать бланки заяв на адміністративні послуги — те, що називається "єдине вікно". Оскільки єдине вікно у них у центрі, запропонували міській владі, щоб із їхнього мікрорайону пенсіонери не їхали туди, не стояли в черзі, не створювали натовп і не отримували й не дарували негативні емоції. Натомість запропонували підписати з бібліотекою угоду. За якою вона буде виконувати функцію пункту прийому цих заяв. Це має такий вигляд. Пенсіонерка бере внука, йде в бібліотеку. Дитина йде до книжок та іграшок. Бабуся сідає заповнює заяву яку-небудь. Бібліотекар, яка зазвичай людина освічена, може її проконсультувати. Тут цю заяву в неї приймають і централізовано відвозять у те саме вікно. Ось вам простий приклад співпраці з державою.

Інший. Якщо бібліотека в центрі міста, то впроваджують програму "БібліоНяня". Батьки йдуть на базар, а дітей заводять у бібліотеку. У результаті міський бюджет платить бібліотеці, тому що це соціальна послуга для населення. Тому що люди за цю владу потім голосуватимуть.

У місті Долина Івано-Франківської області бібліотека працює в неділю, тому що люди йдуть із церкви й заходять туди з дітьми. В Тульчині на Вінничині мер проводить у бібліотеці зустрічі з молоддю раз на місяць. Чай п'ють і розмовляють неформально про життя. Бібліотеки перетворюються на клуби за інтересами.

У Шепетівці на Хмельниччині в місцевій бібліотеці зустрічаються і проводять час місцеві національні товариства - польське, єврейське. У бібліотеках відкривають шахові клуби, комп'ютерні, мовні курси. Тобто бібліотека приймає всіх, щоб вони заразилися книжками.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українською видадуть американський бестселер

×