5 разів за 20 років перевидавали книжку Оксани Забужко "Шевченків міф України". 21 березня у столичному "Мистецькому Арсеналі" представили найновіше її видання – "Шевченків міф України Оксани Забужко та його критики". Культове дослідження доповнює добірка літературної критики та публіцистики – реакція на першу публікацію книжки.
"Кожне покоління має перекладати класику на свою мову. Інакше якщо вона архівується і її не можна читати, а можна тільки вклякати – це те, що Ленін називав "удушение посредством объятий", – зазначила Оксана Забужко. – Коли 18-річні сьогодні кажуть "Шева – крутий", це нормально. Головне, щоб вони при цьому читали того Шеву і розуміли, що там написано. Чуттєвість жива, вона не відмерла. Якщо людина її відчуває, то не може реагувати агресивно. Агресивно реагують якраз ті, що "удушают посредством объятий". І за кожною такою агресивною реакцією, стоїть у підсумку русский солдат. Скільки б там кожухів і смушевих шапок він не одягнув".
Додатки упорядкував літературознавець, очільник Інституту Книги Ростислав Семків:
"Шевченко різний. Як і кожна талановита особистість, він багатогранний. І його не можливо зводити до якоїсь однієї грані прочитання, що робили упродовж радянської доби і продовжують за інерцією. Зручно зробити Шевченка якимось одним – соціалістом-демократом, або революціонером, глибоко віруючим православним або навпаки атеїстом і борцем проти релігії. Це завжди збіднює постать. Спектр його особистості значно більший. Навіть ці кілька останніх років дали дуже багато різних іпостасей Шевченка. Тільки почалася Революція Гідності, на стіні академічного Інституту літератури з'явилися графіті. Шевченка намалювали в бандані, Франка в помаранчевій касці і Лесю Українку в респіраторі. Передній край, вони там були поруч із бійцями. Це означає, що ці канонічні постаті продовжують бути актуальними. Вони є далі чимось важливим для людей, які відстоюють гідність держави та ризикують життям. Але це вже переказано новою мовою – мовою вулиці, графіті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Приймати мовні квоти після трьох років війни принизливо" - Забужко
Дуже важливо показувати різні грані його особистості, - зауважив Ростислав Андрійович. – І, власне, ця книжка була важливою для продовження дискусії. Бо раніше наполягали, що Шевченко – це автор, якого взагалі не можна чіпати руками. Все вже намальовано, можна тільки поклонятись, а дискутувати – нереально".
Письменниця розповіла про листи та гнівну реакцію на її трактування образу Шевченка: "нічого робити з Шевченка пана в шляпі", "нічого тягнути його в закрите снобістське панство". Про обурення, "як це в українців може бути якась висока полиця, до якої я маю вчитись і доростати". Та про інші варіанти трактувань: "А потім знайдуть якусь шльондру з московської сексологічної служби, яка зніме фільм, що Шевченко був позашлюбним сином Катерини. Бо не може ж бути хохол таким розумним".
"Я була проти збереження Шевченківської премії, – розповіла Оксана Забужко. – Заперечення у мене засадниче, концептуальне, принципове. Це, на превеликий жаль, збереження тяглості із УРСР. Шевченківська премія – державна нагорода, впроваджена 1964 року. На яких правах вона зберігається в незалежній Україні – держава визначає, хто у нас найкращий? Хто у нас номер 1, а хто номер 2? Це сталінська авторитарна держава назначає першого письменника, першого художника, кінематографіста, сталевара, доярку і так далі. У демократичних країнах це все-таки робить експертне середовище. Але справа навіть не в цьому. При збереженні тяглості з УРСР-івською премією, у списку лауреатів опиняються кати і жертви. Тільки жертви - посмертно, - зауважила Оксана Стефанівна. – Не розумію, як можна не відчувати усієї принизливості для Стуса, для культури, для морального відчуття оцього приєднання посмертно. Такий самий сталінський принцип – кат і жертва в одній ямі. Швидко все докупи перемішати, закрутити, щоб ніхто не розрізняв, де право, де ліво. Ні, культура починається з розмежування".
Також письменниця наголосила на важливості та непрочитаності Шевченкового посттравматичного синдрому, його психологічного стану після повернення із заслання.
"Ми тільки зараз до цього підійшли, коли у суспільстві з'явилася ще недостатньо освітлена й озвучена проблема посттравматичного синдрому. Хлопці-АТОшники повертаються після року-двох і, виявляється, їм треба наново адаптуватися до життя. А раніше, типу, ми цього не знали. І багатьом поколінням шевченкознавців у принципі не шибало до голови, що, на хвилиночку, чоловік у тодішньому ГУЛАГу відсидів 10 років. Його вирвали з життя цим самим арештом і викиданням в небуття із забороною писати й малювати у 33 роки. За тодішніми світськими стандартами – це шлюбний вік. Звідки Шевченка забрали заарештували – він був боярином із костомарівського весілля, яке так і не відбулося, врешті. Викидають його на 10 років. Справді реальна тема для психологів, істориків, для майбутніх біографів, які цього моменту не догледіли – як він через 10 років повертається і як осідлує цього коня, з якого його було збито.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За рік до Майдану в повітрі було розлите відчуття "нічого не буде"
Даруйте, ми – ГУЛАГівська країна, у нас не звучало теми психологічної реабілітації дисидентів. "Після повернення із заслання…" - на хвилиночку, чоловік 12-15 років одбабахав там у Колимі. Хто писав, хто досліджував отой посттравматичний синдром, коли та "неособа", той привид уже викреслений, повертається і як йому повертатися? Шевченко блискуче з цим впорався. Живопис – ні, мені тепер і думати нічого, 10 років випало. Графіка. Він сідає на офорти і стає одним з найкращих на той час європейських офортистів, отримує академіка гравюри. Він повертається в писання – і це новий етап творчості. Післязасланчий Шевченко – це інший Шевченко, але це супекласний поет. Що не вийшло? Сім'я. 33-літнім був викинутий і повертається з фіксацією на тих 33 роках. А йому вже 44. І всі ті його друзі колишні з родинами, ох, треба одружитися, хоча б на чортовій сестрі. З'являються молоді хлопці, він з ними тусується, але вони його батьком називають. Він випав зі своєї соціальної групи.
Звідки ця фіксація на молоденьких дівчатах - оці "брюлловські головки", Піунова, і, врешті, та Ликера, яка справді розбила йому серце. Бо це сценарій. У письменників завжди є це підганяння життя під сюжет. Є ось ця мрія, родинне щастя, рай земний. А, бабах – і все. "Брюлловська головка", яку він собі намріяв, вставши з ліжка того самого гувернера французької мови, якого він їй найняв, каже, що був би сміливіший, то й тобі б дісталося. Світ розвалюється, повний крах сценарію. Вирвали чоловіка. Це справді був удар, колосальний удар, воно загнало його в могилу раніше, безперечно".
На подію завітали понад дві сотні гостей. Серед них у першому ряду сидів міністр культури Євген Нищук, який розповів – "На 200-річчя Шевченка готували приїзд Путіна до України".
Книжка вийшла у столичному видавництві "Комора". Обкладинку до нового видання розробив художник Ростислав Лужецький. Її концепція натякає на стиль Facebook і символізує Шевченків міф як свого роду соціальну та культурну мережу.
Модерував презентацію Юрій Макаров, який підсумував основне: "Перечитувати класику необхідно. І Оксана Забужко - теж класика".
3 
4880
Коментарі