42-річний італійський журналіст Массіміліано Ді Паскуале, автор книжки "Україна: земля на межі — подорож невідомою Європою" дав ексклюзивне інтерв'ю Gazeta.ua. Два роки тому він видав фотоальбом "В Україні. Світлини для щоденника".
Зараз відбувається Євро-2012 в Україні та Польщі — це допоможе іміджу України серед європейців?
Звісно, коли на телебаченні в Європі тепер часто показують Україну, її імідж кращає. Я сам цими днями пишу серію репортажів для газети "Корр'єре Нацьйонале" про те, як українці приймають чемпіонат. Написав чотири репортажі про українські міста. Зараз італійців це цікавить. Але Євро також невіддільне від питання Тимошенко. Коли йдеться про політику, то погляд суттєво змінюється в гірший бік.
Що думають італійці про Україну? Мають якісь стереотипи?
Якраз для них я писав цю книжку. Щоб розповісти про країну, яка в Італії парадоксально, але залишається незнаною. В Італії, разом з Португалією, найбільше українців, які там працюють. Особливо жінок. Якщо поїхати до Неаполя, найбільшого міста на італійському півдні, то там дуже сильна українська громада, але майже винятково з жінок. Разом із тим самі італійці часто плутають українців з росіянами. Уявлення про Україну радше розмите. Ідея моєї книжки в тому, щоб розповісти про неї, бо ж вона прегарна. Країна дуже різноманітна, багатобарвна, контрастна. Розповісти про цю країну — значить допомогти вийти з цієї пастки стереотипів про чорну пострадянську діру або нав'язливої асоціації з Росією. Багато-хто в Італії досі навіть не знає, що українська мова — окрема від російської. А відмінність між ними не менша, ніж між португальською та іспанською.
У Римі існує кафедра україністики в університеті "Сап'єнца" — чи ви з ними контактуєте?
Так, я дуже добрий друг Оксани Пахльовської, її завідувачки. Якраз вона й написала післямову до моєї книжки. Їй дуже сподобалося те, що не україніст, не славіст, а просто мандрівник написав книжку про Україну. Навіть назвала мене Марко Поло. Я дуже її поважаю. Розповідала мені різні речі, які я бачив як журналіст, але хотів зрозуміти через історію. Вона радила мені написати книжку ще кілька років тому, бо така книжка, написана італійцем, дійде до більшої кількості людей.
Ви також зустрічались з багатьма українцями — яке враження вони справили на вас?
У книжці є дві паралельні історії. Історія подорожей, які починаються Івано-Франківськом, а закінчуються Чернівцями, обходячи цілу країну. Через зону Карпат, Закарпаття, а тоді через Волинь до центру країни, до Києва, тоді через південь, Крим та Басарабію до Буковини. Я захопив приблизно 30 міст України. Це подорожня частина.
Я подорожував лише поїздами та маршрутками, автами — ніколи. Робив інтерв'ю з відомими українцями, вечеряв з ними. З Ющенком вдалося зробити інтерв'ю телефоном. Узгоджував з посольством. І це інтерв'ю було дуже важливе, бо я його робив саме в той період парламентської кризи 2007 року. Чимало італійських журналістів тоді казали, що є навіть ризик громадянської війни.
Яким він вам здався?
Про Ющенка маю свою окрему думку, що не збігається з думкою медіа. Він мало що зробив, але йому й неможливо було змінити країну. Ющенко керував без достатніх повноважень. Він був би чудовим президентом для країни, яка давно йде шляхом демократії, а не щойно ступає на нього. Він має таку британську поставу — дуже ліберальний. Він багато зробив для визнання Голодомору як геноциду і над поверненням культурних цінностей в Україну. Наголошував на культурних пріоритетах, на мові, на історії, запереченій і переписаній совітами (rescritta dai sovietici). Якби Ющенко й Тимошенко так часто не сварилися б, то ймовірно, провели б значні суспільні та політичні реформи.
А з Януковичем не хотіли зробити інтерв'ю?
Мені було б дуже цікаво. Якби була така нагода, залюбки зробив би великий матеріал.
Що думаєте про нинішню Україну? Ми йдемо до диктатури?
Я б не вживав цього слова. Ясна річ, я бачу відхід від демократії. В Україні Ющенка та Тимошенко, дарма що розсвареній, демократична система була дуже чітка. Це відчувалося навіть на фізичному рівні, коли просто приїжджав до Києва. Зараз з'явилися невеличкий переляк, обережність, кволість. Але смішно її порівнювати з Білоруссю Олександра Лукашенка. Арешт Тимошенко, може, в чомусь був навіть корисний для України, бо викликав нову хвилю зацікавлення тим, що тут відбувається. Тепер жовтневі вибори розглядатимуть немов під лупою і ЄС, і США.
Ви особисто вірите, що у майбутньому Україна стане членом ЄС? Коли?
Вважаю, що Україна має глибоке європейське коріння. Проблема в тому, щоб це зрозуміли не лише політики, але й прості люди. Я не нарікав би аж так на українських політиків, бо це дуже легко. Можна на них звалити всі неуспіхи, але тоді чому ж ми саме за них голосуємо? Розуміння європейськості України має походити знизу, від людей. Я усвідомлюю, що люди тут — досить незаможні. Думають здебільшого про те, як прожити місяць на свій малий заробіток. Але питання ідентичності — життєво важливе. Люди мають ставити собі питання, хто ми і чому ми такі. Торік ось я був у дуже великій київській книгарні та майже не знайшов там україномовних книжок! Майже все було російською. Коли ж я чую таких політиків як Дмитро Табачник, який стверджує, що українська — мова галичан, прислужників поляків зі Львова, це неприємно вражає. Мені дуже прикро, що далеко зайшовши у подоланні розбіжностей між Сходом та Заходом, Україна знову починає на цю тему сперечатися.
Янукович застосовує тактику "divide et impera". Те саме роблять комуністи. Вони навмисне знову піднімають питання, що розколюють українське суспільство за регіональною ознакою. Кожна країна має свої рахунки з власною історією. І Україна теж не може її перекреслити. Але це не мусить призводити до відбілювання злочинів комуністичного режиму. Або до встановлення бюстів Сталіна у Запоріжжі або Одесі. Це гидко. Бо це означає, що люди не усвідомлюють своєї історії. Знаючи, ким був Сталін, що він робив з твоїми предками, ставити йому пам'ятника — це нездорово.
Може, це неподоланні відмінності, треба змиритися або розійтися?
Я не вірю в подібний сепаратизм. Лише єдина Україна може стати сильною країною. Роз'єднана на дві чи більше держав, вона була б набагато слабша. Існує загроза, що східна частина буде відразу поглинута Росією. Іншу колонізують європейці, або й приєднають до якось країни. Це створило б неймовірні проблеми для українців, для змішаних родин, для дітей тощо.
Чи подібна ця ситуація на італійські північ та південь?
Цілком. Ми вже 150 років як маємо єдину країну і досі не змогли позбутися опозиції "північ-південь". Північ належала Франції або Австрії. Зокрема, П'ємонт довгий час перебував під владою французьких королів. Трієст і зони Трентіно та Альто-Адідже (італійська частина Тиролю - Gazeta.ua), аж до Венеції належали Австро-Угорщині. Тієї самої Австро-Угорщини, до складу якої входила і Галичина зі Львовом. Тоді як Південь був під іспанським домінуванням. А перед тим ще й арабським. Відмінності у менталітеті всіх цих італійців існують досі.
Які бачите позитивні та негативні риси у національній вдачі українців?
Можу впевнено говорити лише про тих людей, яких знаю особисто. Українці дуже щедрі і дуже гостинні. І надзвичайно допитливі. Це сильно відрізняє їх від росіян. Варто правильно зрозуміти, що я маю на увазі. Скажімо, в поїзді росіянин цікавиться лише собою здебільшого. Він мало цікавиться світом навколо своєї країни. Якщо дізнається, що ти з Італії, питає про італо-російські відносини, про політику. А от українець більш допитливий, більш відкритий. Він ставить сотні питань, геть про все, всі сторони життя. Українець усіма засобами намагається порозумітися, згадує англійську, жестикулює. Аби тільки більше дізнатися. І сам розповідає багато про власну країну.
Чимало іноземців стверджують, що ми — дещо пасивні і песимістичні...
Песимістичні ні, - хіба дещо фаталістичні. Як буде, так і буде, мовляв. Ця риса більше стосується радянського покоління українців. Молодь мені здається активнішою. Надто та, що вже мала досвід за кордоном, наприклад студіювала там в університетах. Львів і західні міста просунутіші в цьому плані. Мене дуже дивують українські жінки — своєю силою та активністю. В Італії є багато українок, які працюють, а потім надсилають гроші додому, щоб діти мали змогу вчитись і гідно жити.
Українська кухня сподобалась?
Це чи не найбільше відкриття для мене. Обожнюю українські страви. Звісно, найулюбленіша страва — це борщ. Не тому, що традиційна. Надто з яловичиною і з пампушками. Поза тим, люблю голубці. І вареники з картоплею та сметаною.
Що в Україні вам страшенно не сподобалось? Що б ви змінили?
Київських таксистів. Вони здатні об'їхати місто кілька разів, щоби лишень дорожче заплатив. Вважають іноземців дурнями, яких легко обвести навколо пальця. Сам був свідком, як досить незаможним іноземцям-студентам біля залізничного вокзалу називали просто неймовірні суми за кілька кілометрів дороги. 20-25 доларів за дорогу до готелю, до якого менше кілометра! По-друге, це українські дороги. Тут теж нема відмінностей між сходом та заходом країни. 3 роки тому пригадую, як я їхав маршруткою від Львова до Луцька. З одного боку — жахливі дороги, де підстрибуєш на кожному метрі, а з іншого — ще й божевільний водій, який жене на повній швидкості.
Коли вперше приїхали до України? І чому?
Ця зацікавленість тягнеться ще з радянських часів. У 80-ті в Італії, Франції, Західній Німеччині був великий інтерес до сходу Європи. Хотілося трохи більше пізнати країни потойбіч Залізного муру. Коли почала падати завіса, відвідував Польщу, Чехо-Словаччину, інші країни Варшавського договору. Але до України приїхав лише 2004-го. Цілком випадково. Тоді я мешкав у Лондоні. Там познайомився з Наташею, дівчиною з Харкова. Каже, поїхали до мене в Харків. Бо влітку мала якраз повертатися до України. Я залюбки погодився, бо давно хотів. Приїхав туди наприкінці липня і просто закохався в цю країну. Згодом це стало важливою роботою, я почав писати статті на українську тематику до великих італійських газет та часописів.
Не хочете представити свою книжку в Україні?
Так, хотів би дуже. Але мені потрібно спочатку налагодити співпрацю з італійським посольством у Києві. Це було би цікаво, адже у книжці є історія, яка стосується насамперед італійців. Історія трагедії італійців Керчі. Це була італійська громада, яку вигнали з рідного міста і депортували до Казахстану. Це трапилось 1942 року, тобто на два роки раніше від депортації кримських татар. Про неї українці майже зовсім не знають. Ані українська, ані італійська влада про це навіть не здогадується.
Що би ви порадили українцям? Чого їм бракує? Що варто було б зробити, щоб покращити собі життя?
Порадив би пишатися тим, що вони українці. Бо мені часто траплялися люди, навіть тут, в Італії, які відразу відрекомендовуються східними європейцями або й росіянами. І лише згодом дізнаєшся, що вони з України. Росія досить сильно відрізняється від вас своєю культурою, політикою, динамікою розвитку. І я не бачу причин, чому українцям вважати себе за неповноцінних у порівнянні з росіянами. З Росією треба зберігати добрі відносини, але відносини зі взаємною повагою. Разом з тим, українці мусять усвідомити, що саме від них залежить майбутнє країни. Віднайти громадянський дух, який було видно під час Помаранчевої революції. Дух радості, віри у власні сили та бажання змінитися.
2 
4880
Коментарі
51