Ексклюзиви
Середа, 03 січня 2018 19:01

"Пачку грошей везла у пакеті через блок-пости. Тремтіла всю дорогу" - фіналіст "Новели по-українськи"

"Пачку грошей везла у пакеті через блок-пости. Тремтіла всю дорогу" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "На набережній Амстердама" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Олега Форостюка (Марка Каламаря). Автор - історик, краєзнавець. На викладацькій роботі. Мешкає в Ірпені під Києвом.

Повний текст:


На світанку задзвонив телефон. От який лагідний рінгтон не став – усе одно зрання здається потужним ревуном, що виймає душу, шарпає оголені нерви. Тривога наче здирає шкіру і сон вивітрюється без сліду.
Може щось із батьком? Так, це він підняв усіх у кімнаті на ноги. Скільки прошу не лякати мене о такій порі. Ранок же! А у відповідь: "Мені однаково, що день, що ніч!" Стоп! Невже згадав про мій день народження? Як мами не стало – зовсім забув.
- Що просрала квартиру? – почулося замість привітання. Батько після інсульту ледь тягнув слова.
Тітка Нінка встигла вже донести.


"Двієчка" дісталась мені від діда. Після війни – тієї ще, Другої світової, – йому, кавалеру Червоної Зірки, вручили ордер на помешкання в будинку, який звели ледь не на фундаменті розгромленої нехристами церкви на окраїні тодішнього Луганська між занедбаним цвинтарем із поваленими хрестами, Циганським яром, усіяним дощатими бараками, і Сінним ринком, наповненим смородом гноярок і конячих кізяків. Та місто швидко розрослося. Населення, яке рятувалося з охоплених голодом і руїною сіл, хлинуло сюди. Уже незабаром наш будинок опинився в новому центрі.
Друзям жартома казали, що живемо в Амстердамі. Колись кожна сторона вулиці мала власну нумерацію. З нашого боку – 25-та лінія, з протилежного – 26-та. Ніби тут пролягав канал з окремими набережними по обидва береги. Власне, опосередкований зв'язок із Голландією таки існував. Позаминулого сторіччя місто зводилося за проектом імперської столиці, яка своєю чергою будувалася за амстердамським зразком із каналами. Луганські містобудівники не вдавались у такі деталі і просто скопіювали лінії з подвійними найменуваннями.


Як то було давно! Війна прогнала нас із рідної хати. На відміну від знайомих переселенців ми встигли продати квартиру. Щоправда, за копійки. Тепер знімаємо кімнату. Тітка Нінка якраз навідалася до нас у гуртожиток. Галас, музика, сварки не дають нормально відпочити. Щоночі ще миша шкрябає за гіпсокартонною стіною. Після власної квартири попасти в такі умови – до снаги не кожному. Але дяка моєму новому начальству, яке надало бодай хоч такий притулок.
- Твій Валера у всьому винний!
Із батьком немає сенсу сперечатися. Усе одно не слухатиме. Пояснила, що гроші вклали в новобуд. Просто трохи затягнулося будівництво. Часи важкі. Але вже і сама не впевнена. Боюся навіть заходити на форум нерухомості. Там повно припущень схвильованих інвесторів про те, що забудовник просто ошахрував нас.
Батько відімкнувся, так і не привітавши мене. Не розмовляємо кілька днів. Дзвоню – не відповідає. Розпитую у сусідів. Кажуть, що старий здає. Потрібно забирати. Ніби я відмовляюсь.


От тільки, куди везти батька? У гуртожитку два ліжка для нас із Діанкою. Валера купив собі розкладачку. Шафа, тумбочка і все – місця вже нема. Але ж вибір який? Спатимемо втрьох, а йому віддамо Валерину розкладайку.
Як тільки відновила з ним зв'язок, ледь не наказую збиратись. А як щось станеться? Он який слабий. Хто доглядатиме його? Та хто б послухав! Я все розумію. Він живе на тій же Амстердамській вулиці тільки в іншій квартирі, отриманій ще мамою в спадок. А що пропоную я? Після тих палат перебратися у халабуду?
Прошу Валеру допомогти оформити через Інтернет пропуск у зону АТО. Страх, як не люблю всі ці он-лайн реєстрації. Боюсь напартачити. Не дочекавшись на розуміння, беруся сама.


Важко зараз із чоловіком. Не може знайти пристойну роботу. Роздратований. Але ж і я не залізна! Уже кілька разів їздила до Луганська. Сама на горбу тягала наші речі. Із ріелторами домовлялася про продаж. Вони самі й купили. Центр, ремонт, меблі, побутова техніка. Не квартира, а лялечка. Скільки ночей проридала, шкодуючи за нею. Пачку грошей везла у пакеті через всі блок-пости. Тремтіла всю дорогу. А Валера нічого не хоче. Каже, що його попередили не являти там очей, бо за погляди кинуть "на подвал". Наче він командир підпільного руху опору. Діяч, бляха, видатний. Бракує слів!
На роботі питають, чого я туди пруся. Не страшно? А ви як думаєте? Пункти пропуску постійно обстрілюються. А можуть і завезти кудись, відібрати гроші, а то і життя. Скільки придурків зі зброєю розвелось? Там же автомат дешевше коштує, ніж у нас "Київський торт".

От нащо розпитувати? Тільки нерви висотують.
Добралася до Рубіжного. Із випадковими пасажирам наймаємо машину до Станиці Луганської. Гаманець швидко худне. Ледь не накарачках долаю зруйнований міст через Донець. Як тільки із слабим батьком лізти назад? А що, як не переконаю його переїхати? Хоч лишайся там. Он, її знайома так і вчинила. Повернулася і доглядає батьків.
За річкою на Зміїній горі, на їхньому блок-посту, просять пройти для з'ясування обставин. Не розумію, чого вони хочуть. Пояснюю, що їду до хворого батька. На підставі яких звинувачень вони затримують?

Які закони порушила? А вони там є? Та який там! Мурмило з автоматом відповідає, що він і є закон. Сподобається людина – пропустить, ні – затримає на невизначений термін.
Що було далі, немає сил переповідати. Якщо коротко: тиждень принижень. Нарешті, відпустили. Як з'ясувалося, за мене поручився Альоша Мажара, сусід по батьківському будинку. Ми дружили у дитинстві, а з його жінкою Тонею разом ходили до школи. Він тут піднявся. Тепер командир із позивним "Машик". Напевно, тому що навчався у машінституті, який так і не закінчив. Але ким би він тут не став, дуже була йому вдячна.

Підвіз на новенькому джипі. Регоче, що коли власники автосалону втекли, у них там влаштували розпродаж із шаленими знижками. Дорогою вибачався, що не зміг мені повернути мобільний, паспорт та інші речі. Мовляв, понабирали різний набрід-камбрід на блок-пости, а тепер країв не знайде. Але він вручив мені якесь посвідчення із символікою "молодої республіки". Та мені байдуже.
Уже біля будинку він прибив мене лихою новиною. Батько втратив розум. Упав головою - і все. Олексій якраз вчасно знайшов його, відвів додому, викликав лікаря, а так би і сконав на вулиці.
Лечу на четвертий поверх, не відчуваючи під собою ніг. Та слава Богу, батько впізнав мене. Хоч щось добре. Тільки сильно схуд. І квартиру вбив. Зідрав шпалери, поскручував крани у ванні, поскидав з балкону свій одяг, понівечив газовий котел. Це він так збирався виїжджати. Дядя Боря із хвилюванням повідав, як батько стягнув шланг із плитки. Усі сходи наповнилися газом. Дивом не стався вибух.


Увечері завітали інші сусіди. Разом навели лад, полагодили котел. Війна об'єднала людей. Тут лишилося багато старих. Тому допомагають немічним, по черзі ходять до магазину. Постійно провідують один одного.
Наступного ранку сходила до лікаря. Вона пояснила, що у батька, напевно, коли впав, утворилася гематома в голові. Тепер у нього провали пам'яті, а ще після інсульту прогресує слабоумство. Добре було б прокапатися, купити дорогі ліки, яких тут, щоправда, немає. Коли оговталась, зрозуміла, що без паспорта звідси не виберусь і не вивезу батька.


Страшно зла на Валеру. Він хоча б із батьком зв'язався. Невже не хвилюється, куди я пропала? Я йому розповіла б про справжній підвал. Хоче-не хоче – хай тепер їде. Питаю у батька, де його телефон. Просить трохи почекати і йде на кухню. Не одразу і збагнула, що сталось. Простягає мені мокрий телефон. Помив, бо сильно забруднився. Від води у середині щось перегоріло й екран ураз потемнів. Рятую сім-картку і кидаюсь до сусідів. У дверях зіштовхнулася з Олексієм у повній амуніції. На мене наче війнув подих смерті. Розвіюю страшне марево і пояснюю, в чому справа. Він, не слухаючи попередження своєї жінки Тоні про погану прикмету, повертається і знаходить для мене свій старий мобільник. Та де там у біса! На картці, як на зло, номери не збереглися.

Через десяті руки дещо відновила. І тут мене забив сказ. До Валери не доберешся. Бо "абонент не може прийняти мій дзвінок". З Діаниним номером ще складніше. З'ясовується, що у мене з донькою немає спільних знайомих, які змогли б встановити із нею контакт.
Зібралася до давніх подружок. Запросили. Їду містом і не впізнаю його. Воно стало геть чужим. Відчуваю, наче клаустрофоб, що його простір стискається, давить на мене. Хочеться якнайшвидше випурхнути з клітки. У гостях про політику воліємо мовчати. Теревенимо здебільшого про дітей, немічних батьків, ціни на продукти. Дізнаюся про смерть приятелів: хто від нещасного випадку, хто від перепою, хто від страшних хвороб. Ніхто не загинув під час обстрілу.


Та всі думки про сім'ю. Стільки часу минуло, а я не можу до них достукатись. Треба негайно знайти Діану. Може поясне, що відбувається. Тоня дивується, чому я не спілкуюсь через соцмережі. Усі вже там давно. Окрім мене. Навіть не соромно. Ні, я зареєстрована, але не маю ані сил, ані бажання займатися дурницями.
Сідаємо разом за Тонін ноутбук і проглядаємо сторінку за сторінкою можливих Діаниних однокласників і друзів. Антоніна дуже швидко впоралася із завданням. Як побачила доньчині дописи і фотографії, зроблені в Києві, несхвально захитала головою. Хотіла щось сказати, але її перебив дзвінок. Вона раптом затуляє долонею губи. На очах аж сльози закипіли. Я нічого не збагну. І тут мене проймає холод.


- Ваші карателі вбили Льошеньку! – виє у розпачі жінка. – Як вас тільки земля носить?!
Умить увесь будинок дізнається про Тоніне горе. Як тільки Олексія привезли, все подвір'я заполонили люди у формі і цивільному. Безкінечним потоком несуть квіти. Розгортають прапори. Убили ж командира. Двоє дітей лишилися сирітками.


Усвідомлюю, що зі мною ніхто не вітається. Ба більше, відвертаються. За спиною щось шепочуть. Ніби я винна у смерті Олексія. Нарешті, дядя Боря голосно, щоб почула, повідомляє:
- От як у нас ховають героя! А тут на березі Дінця загинули укропівські диверсанти. Наші пропонують забрати їхні тіла. Обіцяють не стріляти. А укропи відмовилися. Вони їм, бач, не потрібні.


Сам вигадав? Але відволікаюсь на дзвоник. Це – моя подруга Аня, із переселенок. Якраз дізналася мій номер. Цікавиться, чи знаю я Мажару. Дивуюсь, чого питає.
- На мене вийшли із СБУ. Бо з тобою немає зв'язку. Мажару вбили на нашій стороні. У нього виявили твій телефон, – вона починає ридати.
Я ледь розумію, що відбувається. Для чого йому моя мобілка? Олексій же допомагав мені.
- Той вилупок на твій телефон знімав… – знову ридання.
Прошу Аню заспокоїтись і повторити, що вона намагається сказати.
- … знімав страту Валери.


Нестерпний біль розірвав мене. Крик, що протнув подвір'я, примусив усіх замовкнути. Мого чоловіка заманили у смертельну пастку з моєї ж мобілки? Що ж це таке? За які гріхи нас так карають? Який космічний закон, котрий не порушували б інші, ми переступили? Чи це випробування? Але ж перевіряють для якоїсь мети. Хіба нам уготовили особливий шлях? Адже ні. Тоді мордують? Ми прокляті? Схоже на те. Нас ніби замкнули у кімнаті з мерцями, в якій не завісили дзеркала. Й упиряки вже вдерлися до нас, щоб жорстоко розважитися і насолодитися нашим болем.
Що там сталося, слабо пам'ятаю. Знаю, що накинулася на Антоніну. Допитувалася, за що Олексій вбив Валеру. Мене насилу відтягли від неї. Але, те, що почула, остаточно добило мене:
- Через таких, як твій бендера, загинув Льошенька! Батько твій це добре розумів і благав Льошу врятувати тебе від Валерки. Бажав, щоб ти повернулася додому. Бо любить тебе… А ти геть зомбанута!


Брехня! Може він і не терпів Валеру, але ж не настільки, щоб прагнути смерті тата своєї онуки.
- Тепер це таке геройство, – скімлила я, – вбивати людину без зброї і знімати на вкрадений телефон?
А що, як той кат у кривавих деталях описав батькові страту, а радше показав те відео. Чи не тому він збожеволів? А може якраз усвідомив скоєне?
Наче у померках добрела до хати. Там і зомліла. Коли отямилася, батько видирав зі стіни дріт. Штукатуркою засипав стіл, килим, диван, на якому я лежала. Смикав ще, аж поки не зачепив картину з намальованим амстердамським каналом, яка із дзеленькотом хряпнулася на підлогу. Побачивши мій погляд, пояснив, що світло не працює. Геть не тямить, що перед тим сам же викрутив лампочку…

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

16 грудня у київській книгарні "Смолоскип" відбулось нагородження переможців конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Проводиться з 2013 року. Цьогоріч дія твору мала відбуватися в сучасному українському місті. Організатори отримали понад 300 текстів. У фінал пройшли 15 авторів.

Зараз ви читаєте новину «"Пачку грошей везла у пакеті через блок-пости. Тремтіла всю дорогу" - фіналіст "Новели по-українськи"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 235
Голосування П'ятов втратить місце основного воротаря "Шахтаря" та збірної України?
  • 1) так, він регулярно помиляється і вік уже грає проти голкіпера
  • 2) ні, вкотре доведе свою психологічну стійкість і далі гратиме на потрібному рівні
Переглянути
Погода