Ексклюзиви
Середа, 20 вересня 2017 16:52

"Операції на серці дуже прості: пацієнт або виживе, або ні" - нейрохіруг Генрі Марш

У Львові британський нейрохірург та письменник Генрі Марш презентував переклад своєї другої книги "Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга". Письменник розповів Gazeta.ua про смерть, душу й страхи пацієнтів.

Це друга ваша книжка, та вже після першої на вас звалилася шалена популярність. Чим це собі пояснюєте і як справляєтесь?

Коли я написав свою першу книжку я зовсім не очікував, що стану таким відомим автором. Я знав, що пишу щось незвичне. Багато лікарів до мене писали свої мемуари. Але це було вихваляння своєї праці та розмова про себе. У своїй книжці я написав про помилки, які роблять лікарі і які я робив у своїй практиці. Також я розповів про свої переживання та невпевненість при втраті пацієнта. Це є проблемою для лікарів. Тому що дуже страшно, коли пацієнт бачить, що лікар боїться проводити над ним маніпуляції. Саме тому від самого початку медичної кар'єри лікарі звикли вдавати, що дуже впевнені в собі. Моя дружина Кейт Фокс - відома авторка та антрополог у Британії. Нещодавно вона була в лікарні і здавала кров. Процедуру проводив молодий лікар. Кожен лікар пам'ятає, як він вперше брав кров у пацієнта. Ми залишаємо сліди - синці та крововиливи — щоб це запам'яталось надовго не лише нам. Цей молодий лікар те саме зробив з моєю дружиною. А потім він сказав, що дуже вибачається, бо робив це вперше. І тоді їй дійсно стало страшно. Те, що він мав сказати: "У вас жахливі вени, це складно зробити". З цього епізоду видно, що існує вражаюча прірва між лікарем і пацієнтом. І ця проблема, з якою ми стикаємося щоденно. Колеги почали запитувати мене, для чого я написав таку книжку, яка лякає пацієнтів. І я відповідав, що цьому є дві причини. По-перше, пацієнти і так налякані. Я завжди кажу своїм колегам, що вони думають, що вони такі милі симпатичні та чудові. Пацієнти вас все одно шалено бояться. А другий парадокс у тому, що пацієнт має довіряти своєму лікарю. Це жахіття, якщо ви не можете довіритися лікарю. Якби молодий лікар збрехав моїй дружині і сказав, що щось не те з її венами, то вона продовжувала йому довіряти.

Кожен лікар пам'ятає, як він вперше брав кров у пацієнта. Ми залишаємо сліди - синці та крововиливи — щоб це запам'яталось надовго не лише нам

Ви багато часу присвячуєте навчанню молодих лікарів у різних країнах світу. Чи виникають якісь проблеми під час цього процесу?

Коли лікар досягає певного рівня, одним з його завданнь стає навчати молодших лікарів. Приїхавши до України я мав саме таку мету - навчати молодих лікарів, попри те, що вони вже мають достойний рівень. Тому я намагаюся не оперувати сам. Коли я навчаю своїх лікарів у Англії, то я намагаюсь визначити, який об'єм роботи вони повинні виконати. Якщо я стоятиму у них за спиною і постійно вказуватиму, що робити і як робити, то вони багато чого не навчаться. І знову постає проблема: у мене є обов'язок перед пацієнтом, але разом з тим у мене є обов'язки перед майбутніми пацієнтами. Тими, хто стануть пацієнтами всіх учнів, що я навчаю. І це критична проблема. Як у такій ситуації дати собі раду? І саме про це я говорю у своїй новій книжці.

Автор: Катерина Лук'яшко
  Презентація нової книжки Генрі Марша
Презентація нової книжки Генрі Марша

Проблема невдалого лікування частіше полягає у діях лікаря чи пацієнта?

Частіше у невірному рішенні лікаря, але є проблема освітнього рівня пацієнтів. Впродовж останніх двох років я регулярно їжджу працювати до Непалу та Катманду. Переважно там я маю справу з селянами з невисоким рівнем освіти. Мені здається, що вони сприймають лікаря не менше ніж Бога. Якщо лікування не вдалося, то він перетворюється на диявола. І доволі часто незадоволені сім'ї вбивають лікарів. Під час мого останнього візиту незадоволена родина потрощила усі вікна в госпіталі. Коли я давав лекції у Карачі у Пакистані, зі мною ходив озброєний охоронець. Пакистан не найулюбленіша моя країна. Мої колеги пакистанці, багато з яких навчалися в Англії, казали, що на батьківщині працювати важко. Особливо коли сім'я пацієнта стоїть за межами операційної з автоматами Калашникова і відкрито заявляє, що якщо щось піде не так з пацієнтом, з його лікарем станеться те саме. Коли я даю лекції в Америці, то мої колеги там скаржаться на адвокатів, що з ними багато паперової тяганини. Я їм кажу, що вам ще дуже пощастило. Ви навіть не усвідомлюєте собі як. Могло бути значно гірше.

Неосвічені пацієнти сприймають лікаря не менше ніж Бога. Якщо лікування не вдалося, то він перетворюється на диявола

Ви нейрохірург, а ця спеціалізація вважається чи не найважчою. В чому полягає головна складність?

Я не думаю, що операції на мозку - це щось надзвичайно складне. Це міф. Механічні рухи, які робить лікар руками зовсім не складні. Проблема значно складніша на емоційному рівні. У мене є один колега, який також хірург і має пілотську ліцензію. Він казав, що коли ти вчишся пілотувати літак, то інструктор сидить поруч і може в будь-який момент допомогти. Та коли ти вже навчився, то інструктор не втручається у процес. І наступає день , коли треба летіти самому. Фізично - це ті самі речі, які пілот робив у присутності інструктора. Але ви шалено пітнієте і серце вистрибує з грудей. Цей процес дуже схожий на проведення операції. Озираючи на свою сорокарічну кар'єру, можу сказати, що найважче у роботі хірурга — це спілкуватися з сім'ями пацієнтів, якщо щось пішло не так. Якщо ви вдало провели операцію, ви можете себе вести нечемно, або навіть грубо з пацієнтами. Вони все одно вважатимуть вас мало не небожителем. Інша проблема у тому, що треба навчитися, як говорити. Якщо мені доводиться сказати пацієнту чи його сім'Ї не найкращу правду, вони не телефонуватимуть наступного ранку й не казатимуть лікарю: ви паскуда, або навпаки - не хвалитимуть мене. Тому ми, лікарі, навіть не здогадуємось, що наші пацієнти про нас думають. Вони дуже переживають, щоб нас не засмутити. І більшість із нас, в тому числі і я, думають про себе значно краще, ніж ми є в реальності. Комунікація з пацієнтом надзвичайно важлива. Важливіша навіть за діагностику, яка стає все простішою і простішою. Зважаючи на розвиток комп'ютерних технологій із залученням штучного інтелекту це стане ще простішим. Складним залишаються два рішення - що робити і як повідомити пацієнта.

Найважче у роботі хірурга — це спілкуватися з сім'ями пацієнтів, якщо щось пішло не так

У книжці ви багато говорите про те, що найважливіше у вашій роботі - прийняти правильне рішення. Що, коли рішення було прийняте неправильно?

У своїй лікарській практиці ми маємо справу не з фактами, а з припущеннями. Коли я роблю прогнози стосовно операції, що 99 відсотків успішних і 1 неуспішний, мої пацієнти кажуть, що повністю довіряють мені і впевнені в успіху. Але коли пацієнт помирає під час операції, вони кажуть: ви нам обіцяли 99 відсотків успіху. Я кажу: так, але нагадую про один відсоток. Якщо ми поглянемо на сто однотипних операцій, лише тоді буде видно, чи я прийняв правильне рішення під час операції. У сучасному світі аналіз проведених операцій стає все важливішим. Тепер, зайшовши в Інтернет, можна подивитися на рівень смертності у того чи іншого лікаря. В Англії зараз є обов'язкова статистика, яку публікують кожного місяця в кожному госпіталі про кількість пацієнтів, які неочікувано померли внаслідок операцій. В Англії найчастіше пацієнти не переживають операції на серці. Хоча це дуже просто: після операції на серці пацієнт або виживе, або ні. Але з мозком не так. Якщо щось пішло хибним шляхом, то пацієнт може не померти, але залишитися недієздатним. Я не думаю, що найстрашніше - це мати паралізовану ногу. Якщо фронтальна зона мозку пошкоджена під час операції, то зміни будуть значно жахливіші. Відбудуться зміни в особистості. Ні сім'я, ні друзі не впізнаватимуть в пацієнті людину, яка була до операції. І обговорюючи можливі наслідки операції з пацієнтами, ми говоримо, що відбудеться, якщо ми прооперуємо, і які будуть наслідки, якщо не зробимо цього. Складно прийняти рішення. І дуже важливо правильно говорити з пацієнтом. Якщо ви є поганим лікарем, але хорошим хірургом, то складно прийняти правильне рішення.

В Англії найчастіше пацієнти не переживають операції на серці. Хоча це дуже просто: після операції на серці пацієнт або виживе, або ні. Але з мозком не так

Лікарі кожного дня стикаються зі смертю, та чи бояться вони її?

Мене не турбує питання смерті. Тому що смерть - це ніщо. Зі смертю все закінчується. Але, як лікар, я знаю, що є дуже багато способів померти. Ми не любимо про це думати. У багатьох країнах світу, наприклад у США, Голландії, Японії, Бельгії, Канаді ви можете попросити лікаря дати вам піґулку чи щоб він зробив ін'єкцію, щоб померти легше. В Англії є інші слова, щоб описати це. Ми називаємо це евтаназія. Грецькою це означає "хороша смерть". Оскільки режим нацистів застосовував у Німеччині евтаназію до людей, які мали якісь ментальні проблеми або мали відхилення у розвитку, то в нас погані асоціації зі словом "евтаназія". В англійській для цього є визначення "смерть за допомогою". Опитування, проведені в Англії показують, що люди підтримують евтаназію. Але політики бояться противників, які рішуче виступають з цього питання. Головним аргументом, який висувають щодо зміни закону про евтаназію, що є багато старших дідусів та бабусь, чиї діти та онуки будуть змушувати піти на такий крок, щоб заволодіти спадком. Але я вважаю, що це дуже вагомий аргумент.

Автор: Катерина Лук'яшко
  Презентація нової книжки Генрі Марша
Презентація нової книжки Генрі Марша

Минула книжка була присвячена медицині. Чим ця відрізняється, адже в ній знову йдеться про лікарів?

У своїй новій книжці я пишу не тільки про медицину, я торкаюсь там і інших тем. В одному розділі я розповідаю про свою роботу в Непалі. Там катався на слоні. Слони мають значно більший мозок, ніж люди. Але структура мозку у нас різна. У слонів чотири відділи, а у нас на один більше. За останні десятиліття з'явилось багато досліджень, що ці тварини мудріші за нас. Слони та шимпанзе можуть впізнавати себе у дзеркалі. Це перевіряють так: слонові на лоба чіпляють наліпку і перед дзеркалом слон намагається цю наліпку зняти. Це значить, що він впізнає своє відображення і знає, хто він. Я не є вегетарінцем на 100 відсотків, але сподіваюсь, що книжка заохотить українців їсти менше м'яса. Також у книжці я розповів про своє хобі - я столяр. Оскільки я напівпенсіонер, я працюю в Україні та в Непалі, то в книжці я пишу про свій страх. Боюся, що прийде день, коли мені буде нічим зайнятись. Хірургія - це залежність. Я злякався, чим я буду заповнювати той час, який раніше займала робота - шість днів по 10-12 годин на добу. Отже, я купив майже вщент розвалений будиночок біля Оксфорда. Це дуже гарна місцина. Але будиночок на вигляд такий, ніби пережив кораблетрощу. Він стоїть на березі каналу, де найближча парковка - за кілометр від мого дому. В котеджі до мене жив чоловік впродовж 50 років. І він ніяк не міг позбутися сміття. Перші роки після купівлі будиночка я був справжнім археологом. Я проводив розкопки 50-літнього непотребу. Там було кілька тонн. Я все позапаковував у чорні пластикові мішки, а потім найняв баржу і відправив його геть по каналу. Оскільки цей будиночок так віддалено стоїть від дороги, вандали порозбивали у ньому шибки. Вікна я робив сам у своїй майстерні, тому мене це дуже засмутило. У книжці змішано все, столярство, слони і мій котедж. Також я розповідаю там про те, що був пацієнтом у психологічній клініці. У мене був довгий шлях від вивчення політології до медичної практики. В Англії дуже модно говорити про свої проблеми з психікою. Навіть принц Гаррі нам розповідав про свої проблеми. Я вважаю, що треба бути відкритим і розповідати про свої проблеми. Одна з причин, чому практика говорити з пацієнтом є такою дієвою - вона нагадує сповідь у католицькій церкві. Сам процес виговорення вже є терапевтичним. Наскільки це не виглядало б безглуздим, це вже допомагає. Тому книжку можна розглядати, як терапію над собою. Одна з причин, чому я вирішив стати лікарем, - це щоб стишити свої метафізичні шукання. Я вилікував себе, лікуючи інших. Через три роки мені буде 70 років і вже позаду буде моя медична кар'єра, я вже на шляху її завершення. Тому я боюся, що ті метафізичні шукання, які мене турбували у юному віці, повернуться зараз.

В Англії дуже модно говорити про свої проблеми з психікою. Навіть принц Гаррі нам розповідав про свої проблеми

Якою буде наступна книга й чи вже почалася робота над нею?

Зі мною вже контактувало видавництво у Британії. Це буде книжка про мозок для дітей. У віці 13 років я зрозумів, що можу осмислювати те, що думаю. Це мене дуже злякало. Науковці це обґрунтовують тим, що рівень тестостерону у цьому віці підвищується. Він провокує зміни у підлітковому мозку. Саме на цьому етапі тінейджери стають дивними. Вони усвідомлюють себе, як особистість, і з ними стає складно. Цей момент усвідомлення того, що я мислю, став для мене усвідомлненням себе. Впродовж останніх років вийшло багато наукових досліджень про зміни підліткового мозку. Проблема в тому, що у лобній долі відбувається подразнення нервів. Вони отримують надмірну стимуляцію. І цей процес триває до 30-літнього віку. І коли мої друзі кажуть, що не можуть знайти спільну мову зі своїми дітьми, я кажу "не проблема - це лише ситуація в мозку". Але моя книжка буде спрямована до молодших дітей. Мені буде цікаво поговорити про те, з чого зроблені наші думки, як працює цей процес. Насправді - це звичайна хімія, а ми звикли думати, що думки - це щось аморфне, вільне. Я планую проводити зустрічі зі школярами в лондонських школах. Щоб освоїтися в цій темі і зрозуміти, як говорити з дітьми. Я дуже люблю писати. Я писав все своє життя. Не знаю, вийде з цього добра книжка чи ні, але я точно не писатиму художньої книжки. Я думаю, що реальність значно цікавіша за вигадку.

Реальність значно цікавіша за вигадку

Давайте уявімо, що ви вже говорите з дитиною. Як би їй пояснили, що таке душа?

Боюся вас розчарувати, але я не вірю в людську душу. Взагалі-то це є проблемою. Якщо ми звернемося до факту, що наш мозок - це клітини, крізь які проходить струм, то де місце для вільної волі? Чим більше ми вивчаємо мозок, тим більше освідомлюємо, що наші дії є визначеними нашим ДНК та здобутим досвідом. І дуже гарним прикладом цього є дослідження, зроблені у багатьох дитячих будинках в Румунії. Колись диктатор Чаушеску заборонив контроль над народжуваністю та аборти в Румунії. Так хотів збільшити населення. Для мене досі залишається містикою, чому Румунії вдалося стати членом Європейського союзу, а Україні - ні. В результаті цієї неконтрольованої народжуваності багато дітей опинялися у притулках, бо батьки не могли дозволити собі їх виховати. Науковці дослідили питання залежності розвитку мозку від зовнішніх умов. В процесі цього дослідження 47 сімей взяли дітей на виховання з притулку. Це були хороші сім'ї, які гарно доглядали і любили цих дітей. А ще 47 дітей залишилися у дитбудинках. І ці дві фокус-групи були рівнозначними. Діти були одного віку й статі. Це відбувалося недавно, ці діти були доглянутими у притулках, до них добре відносились. Ці діти були здоровими. Науковці провели серію психологічних тестів та дослідження МРТ з обома групами. Діти, які провели якийсь час у сім'ях, були більш-менш на нормальному рівні. Діти, які залишилися у притулку, мали менший мозок. Частина в мозку, яка відповідає за рівень страху та агресії, була набагато більшою у дітей, які залишилися у притулку. Думки - це всього хімія та фізика, що відбувається у нас в голові. Наші думки, як і наш мозок фізично змінюються від нашого досвіду. Недавні дослідження підтвердили, що перші три роки життя є найважливішими для майбутнього дорослішання та майбутнього людини.

Для мене досі залишається містикою, чому Румунії вдалося стати членом Європейського союзу, а Україні - ні

На ваші презентації в Україні приходить багато молоді. Переважно студенти медичних вузів. Яку б пораду ви їм дали, стосовно їх майбутньої професії?

Я веду курс лекцій про те, що хірургам треба припинити поводити себе як боги. І хороше хірургічне відділення - це коли збираються лікарі, обговорюють свою роботу, спілкуються. І не бояться цього. І я вважаю, що в Україні теж треба прийти до цього і відійти від автократичної старої системи роботи. Коли я починав свою роботу час був зовсім інший. Але проблеми залишаються тими ж. Я певен, що я покалічив, поранив чи недолікував пацієнтів саме через мою пиху. Традиція, в якій я виріс, основана на тому, що ти встаєш і робиш свою роботу. Вона передбачала практикуватися на пацієнтах. В такому випадку ти вчишся надзвичайно швидко, але це не дуже гарний спосіб. Сучасним студентам-медикам я б порадив читати багато книжок. Книжок про медицину, навколо медичних тем, також книжок, написаних пацієнтами про їх досвід бути пацієнтом. Бути лікарем - великий привілей. Треба заслужити довіру і повагу пацієнта. Бути лікарем ніколи не нудно, бо пацієнти надзвичайно цікаві. Я проводив багато часу за розмовами зі своїми пацієнтами. Мені було дуже цікаво спілкуватися. У нас є відділення, де лежать хворі без свідомості, з включеними аппаратами штучного дихання. Їхні сім'ї ставлять фотографії цих пацієнтів на столиках біля їх ліжок. Щоб нагадати нам, лікарям та медсестрам, що ми маємо справу не з непритомним тілом, а з людиною. Я знаю про медичний коледж в Америці, в якому намагалися збільшити рівень емпатії у своїх лікарів до пацієнтів. Я не знаю, як в Україні, але в США і Британіїї студенти проводять один рік, проводячи розтини. Це гарний спосіб начитися анатомії. А також це - момент прийняття і переживання, що таке смерть і як з нею мати справу. Але цей американський коледж хоче глибини. Вони змушують студентів-медиків зустрічатися з сім'ями тих людей, які стали тілами для навчання. Коли вони розтинатимуть мерте тіло, вони думатимуть про cім'ї, з якими спілкувалися. Може так вони стануть добрими лікарями, але мені це видається божевіллям. Коли я виступаю на літературних фестивалях в Англії, це дуже відрізняється від України. Там сидять усі сивочолі дорослі дядьки. Молоді майже немає. Оскільки я й сам старий, то дуже люблю дратувати публіку. Я кажу, що це помилка - витрачати всі гроші на пошуки ліків від раку. Я мушу пояснити суть цього жарту. На рак якраз хворіють оці сивочолі старші пани. До віку 70-ти років рівень ризику захворіти на рак зростає у тисячу разів. Я цим старшим панам люблю казати: час припиняти шукати ліки від раку. Час ці гроші витрачати на кращу освіту й виховання молоді. Це змінить більше життів і всі від цього стануть щасливішими.

Зараз ви читаєте новину «"Операції на серці дуже прості: пацієнт або виживе, або ні" - нейрохіруг Генрі Марш». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2004
Голосування З якими артистами у вас асоціюється незалежна Україна?
  • Богдан Бенюк
  • Марія Бурмака
  • Святослав Вакарчук
  • Джамала
  • Андрій Кузьменко
  • Руслана Лижичко
  • Тарас Петриненко
  • Олександр Положинський
  • Олег Скрипка
  • Ольга Сумська
  • Богдан Ступка
  • Сестри Тельнюк
  • Сергій Фоменко
  • Анатолій Хостікоєв
  • Тарас Чубай
Переглянути