Нобелівську лауреатку Луїз Ґлік можна порівняти з Ліною Костенко

 

Лауреаткою Нобелівської премії з літератури назвали 77-річну Луїз Ґлік.

"За неповторний поетичний голос, який із суворою красою робить індивідуальне існування універсальним" - звучить офіційне визначення комітету.

Про американську поетесу розмовляємо з Оленою Гусейновою, поетесою та літературознавицею.

‒ Нобелівський комітет сформулював дуже точно – про дуже скупу, сувору, красиву поетичну мову Луїз Ґлік, яка робить приватне універсальним, - каже Гусейнова. - Ґлік - дуже автобіографічна поетка. Її юнацька нервова анорексія, мертва старша сестра, розлучення з чоловіком, народження сина, переїзд у Вермонт у 1970-х – кожну подію власного життя авторка пропускає через тексти. Це її особисті історії. Але при цьому, коли читаєш, думаєш, що йдеться саме про тебе. Про твоє прощання з коханою людиною, складні стосунки з родиною чи власним тілом.

Як підготуватися до читання такої поезії?

‒ Це непроста поезія. Не тексти поп-пісеньок. Але й не закрита на всі замки. Не треба мати ступінь із філософії в Колумбійського університету для того, щоб її прочитати. Або навіть знати щось особливе, специфічне про Сполучені Штати.

Проте ці вірші будуть цікавіші, якщо розпізнаєте їх коди. Наприклад, якщо до вас говорять античні міфи. Міфологізм – одна з форм поетичного мовлення, яким Луїз Ґлік користується блискуче. Давньогрецькі міфи завжди з нею. Відомо, що батьки поетки захоплювалися античністю, і це стало частиною її виховання. Саме тому вона так легко використовує давньогрецьку міфологію, щоб писати дуже приватні поетичні історії.

У цьому сенсі досконалою вважаю її збірку "Тріумф Ахілла" 1985 року. Побудована на тому, як в Ахіллі взаємодіють людина і бог, і один з них, зрештою, тріумфує. Питання, хто саме.

Найтитулованіша книжка Ґлік - "Дикий ірис" 1992-го, що отримала Пулітцерівську премію. Тут авторка працює з мовою квітів і ширше - з темою природи. Крізь образи квітів, які ми всі впізнаємо, проступають людські історії. Наприклад, важливий для збірки вірш "Ірис" – це текст про смерть. "Червоний мак" – про близькість з іншою людиною.

Дуже люблю вірш "Тінь яструба", у якому хижий птах ловить жертву й несе її понад полем, а лірична героїня дивиться на них знизу. До певного моменту їх можна розрізнити – от крило яструба, от обриси тварини, яка стала їжею. Але в якийсь момент вони зливаються в одну тінь. "Вони стають єдиними, - пише Луїз, - так само як ми з тобою, коли ти мене обіймаєш". Це твір про любов та агресію. Ймовірно, багато кому такі любовні історії відомі. У яких, хтось жертва, а хтось - яструб.

Пишуть, що Ґлік – найцитованіша американська поетка в Instagram. Там багато картинок з уривками з її віршів. Це зайвий раз підтверджує, що вона відкрита до дуже різних прочитань.

Це тонка поезія. Гуманітарна, так би мовити, підготовка тут не завадить. Але важливіше мати готовність духа.

Кажучи про згадуваність, цитованість у соцмережах – чи можна її в цьому сенсі порівняти з Ліною Костенко?

‒ В якомусь сенсі так, тому що вони обидві – живі класики, обидві пов'язані з духом шістдесятництва. Хоча це різні 1960-ті, очевидно. Їх, напевно, можна поставити поряд і побачити, як рухаються письменницькі долі в різних літературах. Вихідні позиції дозволяють нам побачити дві зовсім різні історії поезії у країнах, між якими океан.

Чи можна назвати Луїз Ґлік суто американською авторкою?

‒ Вона залежна від американської традиції поезії. Таких авторів, як Емілі Дікінсон, Волт Вітмен, Роберт Пенн Воррен. Також вона університетський поет. Тобто вчилася на поета, потім викладала поезію. Це тільки у США можливо – бути професором і при цьому вчити, як писати вірші. Дуже американська історія. Але водночас Ґлік вміє писати про загальнолюдське.

Здається, кому б не вручили Нобелівську премію в той чи інший рік, завжди будуть незадоволені. Часто лунають звинувачення у політизованості, кон'юнктурності. Цього року до комітету не може виникнути питань, тому що вибір цілком обґрунтований та очевидний?

‒ Будь-яку премію коли присуджують, то з лауреатами отримують тих, хто не згоден. І Шевченківська в цьому сенсі нічим не гірша за Нобелівську. Будуть незадоволені та критики – давайте дочекаємося березня й побачимо.

Нобелівська премія з якогось моменту була дуже тісно пришита до політичних дискурсів. А це завжди небезпечно. Тому почали говорити, що Нобелівка – це не про літературу, а про політичну кон'юнктуру. Барометр, за яким можна визначати політичні преференції західного світу. Вибір можна було інтерпретувати як жест. У цьому сенсі варто згадати Шолохова, Пастернака, Памука, Боба Ділана, Світлану Алексієвич.

Після скандалу – не політичного, але праволюдного – треба було повертати повагу. У центрі цього скандалу 2017-го опинився чоловік членкині академії, фотограф Жан-Клод Арно, якого засудили за сексуальні домагання, внаслідок чого Шведська академія на один рік заморозила вручення премії з літератури. Мені здається, цьогоріч, як і торік, цінність репутації керувала вибором. Нинішній вибір можна інтерпретувати як бажання піти від політичних контекстів у мистецькі. Секретар Нобелівського комітету прямо про це заявив: "Для нас зараз найважливіше говорити про таку річ, яку важко визначити, але ми будемо намагатися – це літературна досконалість. Хочемо демонструвати не політичні настрої, а що відбувається в письмі в усьому світі". Луїз Ґлік у цьому сенсі ідеальна кандидатура. Вибір такої лауреатки абсолютно суголосний цій заяві.

На перемогу Ґлік практично ніхто не ставив. Не згадувалася серед ключових претендентів. Але останнім часом багато хто чекає перемоги таких популярних письменників, як Маргарет Етвуд, Харукі Муракамі.

‒ Я боялася одного – що Людмила Уліцька отримає премію. Тоді українські мрії про Нобелівку можна було б на багато років поставити на паузу. Бо наступний письменник зі Східної Європи, який пише кирилицею, не швидко потрапив би у фаворити комітету.

Але шанси у нас є?

‒ Очевидно. У нас потужна, сильна поезія. Багато авторів високого рівня, які можуть претендувати на цю нагороду з точку зору досконалості. Найперше я б говорила про Василя Голобородька.

Але це велика і складна робота. Її мають робити і самі письменники, і їхні літагенти, і видавництва. А передусім інституції – Інститут книги, Український інститут. Це означає ресурсні й фінансові вкладення в перекладацькі програми та перекладачів. По-друге, це створення позитивного іміджу та промоції українських авторів в англомовному світі та у Швеції. За ними мають стояти цікаві історії та сюжети. Це і є шлях до Нобелівської премії. Сама по собі вона не впаде нам до рук.

Нобелівська премія – це більше, ніж літературна нагорода для письменника. Для країни, у якій війна – це дуже важливо. Одразу можливість сказати речі голосно, щоб їх почув цілий світ. Можливість отримати неймовірну увагу. Не тільки до конкретного автора, а до усієї країни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Оголосили переможця Нобелівської премії з літератури

×