Нобелівська лауреатка розповіла про свій зв'язок з Україною

 

Вперше в історії незалежної України нобелівська лауреатка взяла участь у вітчизняному літературному фестивалі. На 28-му Львівському міжнародному BookForum відбулася онлайн-зустріч із польською письменницею Ольгою Токарчук. Поділилася спогадами про батька та розповіла про свій зв'язок з Україною.

"Уперше я поїхала в село, де народився й провів перші 10 років життя мій батько, коли мені було 10-11 років. Для мене це була подорож в його минуле, - каже Токарчук. - Мій батько був чутливою людиною і часом впадав у сентиментальність. А може, всі люди, які в дитинстві покинули свій омріяний край, були схильні до такої сентиментальності. Але коли він говорив про своє село, то я, дещо стурбована, завжди бачила, що він от-от заплаче, що це його зворушує. І потім, коли я була підліткою, мене це дратувало, що такий дорослий чоловік раптом так поводиться.

Потім мені здавалося, що вершиною кічу було те, що він з останньої поїздки до цього села привіз собі торбинку землі, яку велів покласти з ним у могилу, і мама зрештою так і зробила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 27 тис. відвідувань і 160 подій за п'ять днів: як минув 28 BookForum

Тоді я зрозуміла, що він із собою в могилу взяв матеріалізований шматочок свого дитинства. Якийсь ідеальний момент у місці, у центрі всесвіту, де всі живуть у злагоді та щасті. І всі можуть порозумітися, усе так гарно, велика вода, корови, яблука. У мене вдома весь час говорили про ті яблука. Ніби наші якісь недосконалі, а там були справжні.

Тож мені було цікаво. Дитиною була налаштована на якусь екзотику. На те, що буде інший сніданок. На речі, які відрізняли нас від усієї тамтешньої родини.

А коли була старшою, багато речей там знайшла, але менше з оповідей батька, радше з літератури. Куди б не поїхала, бачу світ через призму того, що прочитала, а не того, що прожила, бо на жаль, мало прожила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Оголосили переможців премії BookForum Best Book Award- 2021

Словом, у мене вдома батько запровадив такий собі романтичний культ українськості. Хоча у нас не говорили "я з України", як і не говорили "я з Кресів". Вони були "з-за Бугу". Такий дивний спосіб ідентифікації, яка переступала всі історичні складнощі. Вони були просто з іншого берега ріки, дуже просто.

Також у мого батька довго був східній акцент, який я обожнювала. І в інших старших людей навколо він був, бо цей діалект на Нижню Сілезію перенісся дуже виразно. Дитиною я вчилася вимовляти це "л", мені подобалося, звучало елегантно. Що цікаво, у батька це потім зовсім зникло, він розмовляв цілком звичайно. А нині вже немає людей, які б у Польщі говорили з таким чудовим м'яким акцентом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Герої "Книги Якова" живуть так, ніби месія вже прийшов

Тож моє ставлення до України, успадковане від батька, романтичне. Пам'ятаю, що в нього був "Кобзар", який він читав, і я підліткою також ним зацікавилась. Властиво, він почувався поляком, але тісно пов'язаним із місцем народження, як ми би сказали, з "хайматом", може, не стільки із самою Україною. Попри те, що кінець його життя в тому селі був трагічний, оскільки частину його родини убили в етнічних чистках. Власне кажучи, вони мусили тікати, батько дивом вижив.

Тому з одного боку "Кобзар", трагічна доля українського народу, усе на такій високій ноті. А з іншого боку, цей спогад, про який я дізналася детально лише за кілька років до його смерті, коли батько написав мемуари, і я усвідомила, що ця дитина пережила".

×