Пубілкуємо новелу Надії Білої, фіналіста конкурсу "Новела по-українськи", присвяченому Криму.
Вона приїздила до батька в Ялту раз на рік. Залишала рюкзак в коридорі його двохкімнатної й шмиг! – на пляж. Бігла вниз по вулиці Крівошти до непомітної зупинки між автовокзалом і ринком, але на тралік чи маршрутку не сідала. Усі чотириколісні товпилися в тянучці – через припарковані легковухи замість двох смуг для проїзду залишалася одна. І ніщо не було спроможне здолати той оглушливий хаос: ні чергова зміна влади або бандитської родини, що хазяйнувала на пиріжку півострова, кромсаючи його то вздовж пляжу, то поперек санаторного парку, ні випадковий даішник, закинутий з іншого світу київським можновладцем, що влип на годину у цю розпечену кримським солнцем автожуйку.
Натка кожного разу добігала до кінотеатру "Сатурн" водночас з жовтою "одиницею", яка випльовувала на асфальт пасажирів, добре просмажених у залізному череві 1957 року випуску. Туристи розгублено озиралися, бо впевнені були: доставлять їх прямо на лежак слухати музику хвиль, а намість того опинялися вони у вирі таксистів "куди завгодно за смішні гроші", продавців "усім тіткам віддаю за тридцять, тобі, красунечко, за двадцять вісім" – тобто у безмежному місті, хіба що здобреному парочкою кипарисів.
А море було поруч, тільки-но перемахни велетенським кроком Гуллівера через п'ятак речового ринку, або – навпростець, через лису башку вічно живого вождя пролетаріату. Коли тато тільки одружився з Гульнарою, а Натка ще була студенткою Таврійського університету і торчала в Ялті з п'ятниці по неділю, зустрічалися вони з друзями "на пам'ятнику Леніну". Так і говорили, ніби засідали на його полірованій голубами маківці.
Гульнара викладала сучасну кримсько-татарську на філфаці і хотіла, щоб Натка в універі залишилася асистентом на кафедрі менеджменту. Вже перетерла про "каструлі-паструлі" з подружками, що обіцяли підігнати ключик до відповідного замочка, а Натка приг! в поїзд – і до Києва.
В Гульнари дітей не було, та й близьких небагато. Приїхала вона з Узбекистану, де полишила квартиру, любов – взагалі життя, і прибилася спочатку до двоюрідних під Сімферополем, а потім опанувала новий для неї світ-бутерброд, де маслом з джемом були веселі, на курортному підпитку, туристи, а хлібом-основою – працьовиті прибульці, чужі для міст тутешніх та сел, але рідні для землі, кожної каменюкі у горах, кожної піщинки у степу.
Натка раділа, що батько знайшов своє щастя. Але стіна між нею та жилавою енергійною Гульнарою цеглу тримала щільно: як Гульнара зиркала на Натку, поки та з мамою по телефону розмовляла, як гаряче батькові випліскувала про підсвідоме упередження проти студентів-татар, що пронизує сизим смердючим димком кафедри та факультети. Певне, хотіла, щоб Натка поугукала, а вона нічого такого не відчувала хоть трісни.
Мама привозила укутану свинячою кишкою кров'янку, подружки сміялися: не то з ковбаси, не то з Наткіної мами. То ж хіба упередження? Звичайна дитяча дурість – нібито повітря в Сімферополі зробить твою кров голубішою, ніж в Херсоні. Так само шепоталися про татарських батьків, що бігали до декану філфаку, татарина, щоб потягнув за нитки й дитині посприяв щось застрягле з минулої сесії скласти. Невже знову упередження? Звичайні студентськи тяготию
Якщо чесно, то останньою краплею став родич Гульнари, якийсь племінник в десятому коліні. Похмурий худий хлопець з неслухняними віхрами над лобом, що заявлявся на вихідні разом з Гульнарою (та з універу в п'ятницю поверталася до Ялти). Алім був нібито нормальний, тільки майже не розмовляв. Працював на будивництві, гроші мав і на них таскав Натці квіти, шоколадки, а одного разу навіть браслетку золоту хотів подарувати. Натка бігала від тої браслетки с друзями по пляжних барах. Аліма з собою не звала, ще чого. Достатньо, що терпіла його погляд, важкий, пронизуючий, вже давно недитячий. Батькові жалілася, але виперти "бідного хлопця, що тільки з ними має родинне тепло раз на тиждень" тато не міг. Хай вже сидить хлюпає супом. Скоро не витримає Наткіного куска льоду замість серця й зникне.
Алім і не витримав – прижав Натку до стіни в темному під'їзді, коли повернулася вона до дому о першій з трансової вечірки на Масандрі.
– Одружися зі мною, – випалив.
Він дихав на її спітніле русяве волосся зверху вниз, і трошки п'яна Натка вмить протверезіла, тому що відчувала від Алімового тіла небезпечний чоловічий жар.
– Відпусти.
Алім одступив.
– Ти зовсім поїхав?! – розсердилася вона. – Ми з тобою за руки жодного разу не трималися, не кажучи вже про все інше…
– Типу на побаченні не були. Таке інше ти маєш на увазі? Я звав – ти не хотіла.
– Так отож! Ніяких висновків з цього до твоєї башки не зайшло?
– Навіщо мені з тобою зустрічатися? Я і так знаю, що ти моя жінка. Якщо тобі це потрібно, я можу. Але псувати тебе не буду, бо ти моя дружина.
– В якому сторіччі ти живеш, Алім? – завила Натка. – Може, ти мене ще й викрадеш, як Шурік в "Кавказькій полонянці"?
Алім не посміхнувся. З почуттям гумору в нього було те ж саме, що й з манерою фліртувати. Те й інше геть видсутнє.
От як Натка з Криму чухнула. Все одно нерідна це була для неї земля. Вивчилася, план на майбутнє склала – і вперед!
***
Натка розложила свої виснажені у столичних перегонах кістки на дерев'яному лежаку – дешевший за пластиковий, а куди більш органічний. На вухо стрекотів будівельницький дриль. В нас уміють: сезон почався, а пляжні ремонти продовжуються. Бідні пацани-робочі на жарюці опливали воском під робами. Чи то від оголених дівчат навколо вони танули? Один з них до Натці підморгнув, вона посміхнулася, хоча й здивувалася, як він в цьому пеклі ще й палить.
А наступного дня валялась вона на лежаку, як раптом зверху спустилася срібляста кулька на паличці – морозиво, і давай хитатися перед носом маятником туди-сюди. Натка окуляри зірвала, підскочила. А це вчорашній пацан-будівельник: линяла футболка, що була колись червоною, вкриті цегловим пилом робочі штани й посмішка на все обличчя. І нічого, що чорне волосся липло, мокре, до лоба, і на животі розповзалася спітніла пляма:
– Підемо, може, кави вип'ємо ввечері?
І ні "здрасьтє" вам, ні "до свіданія"…
– Я заміжня, – сказала Натка, якщо він етап знайомства пропустив, і відразу перейшов на особистості.
– Та я бачу, – сказав пацан, киваючи на її обручку, і ткнув знову до неї кулькою у фользі: – Бери їш, бо розтане. Таке ж саме, як ти вчора купувала. Я Паша. О восьмій буду чекати на тебе на пам'ятнику Леніна.
– Біля пам'ятника Леніну, – приходити вона не збиралася, а не підчепити його не могла. Надто відкритий він перед нею стояв, безстрашний. Якщо Паша такий Дон Кіхот, то Натка зіграє байдужий млин.
Він губи стиснув, ніби посміхнувся, а чорними очима так в її блакитні зазирнув, що Натці соромно стало за оту недоречну ремарку – почервоніла.
Натка пройшла повз пам'ятник, повернула до алеї, тільки щоб переконатися: ніякий поважаючий себе чоловік після безглуздої образи на побачення не прийде. Так само як і поважаюча себе жінка зі штампом у паспорті.
Потім вона себе питала в темряві його кімнати, що пахла тютюновим прілим димом, – як все це сталося? Починаючи з поцілунку на накритій ковдрою лаві узбекського ресторану і закінчиючи його джинсами тут, на підлозі… У Паші такий твердий був живіт і груди, кам'яні, що вона думала: розіб'ється… Господи, так як воно сталося?! Вона слухала грюкіт дверей – хтось там, в квартирі, піднявся в туалет. Батьки? Брати-сестри? Друзі?
– А ви з чоловіком, я так розумію, сексом не займаєтесь, – сказав з темноти Паша.
– Ні, вже десь рік, – відповіла Натка. Вона Паші не соромилась. Хоч би він навиворіт її вивернув (що він майже тільки-но й зробив), будь-що в неї спитав, а вона б зізналася, як на сповіді.
Любов Натку оглушила. З Києва потім дзвонила йому щоденно. Висіли на протилежних кінцях мобільних антен, навіть мовчки. Натка без нього подихала. Ні їсти не могла, ні спати. Нарешті взяла відпустку і приїхала на місяць в Ялту.
Приходила додому посеред ночі, щось плела батькові про вечірки в клубах, а він, усвідомивши, що донька натворила, онімів. Гульнара намагалася її напоумити, чи хоча б дізнатися про того хлопця, якого, стверджувала Натка, не існувало.
Не розповіси ж їм про Пашкіну маму, тиху п'яничку, що потрохи попивала з пляшки, схованої під подушкою. Чи про молодшого "непутьового", який ніде на працював, а звідкись найки в нього на ногах були по сто п'ятдесят доларів за пару. А на завершення викласти про старшого брата, що три місяці як з тюрми повернувся.
Натці самій було страшно до гикавки. Тягнуло її кудись в безодню.
Якось вечеряла Натка з Пашкою і братами. Їла мало, тому що їсти було нічого – набивали чоловіки животи макаронами, а ковбасу глотали гумову, найдешевшу. І тут старший як зайшовся:
– Понаїхали ці татари, нахапали землі і гроші тепер гребуть лопатами, а ми, господарі Криму, сидимо і чекаємо, коли вони нас відстрілювати почнуть!
Натку майже вивернуло тією фальшивою ковбасою на стіл. Вона вступилася, а у відповідь такої примітивної бридні наслухалася, що не витримала – вийшла з кухні.
– Пашка, це ж якийсь ку-клукс-клан, що твій братець вигадує про боротьбу за свою землю. Він взагалі відає що збирається творити?
– То все маячня, сонечко. Пусті балачки, – сказав Пашка.
– Тобі не можна в цьому багні жити!
– Я тут тільки ночую… – посміхнувся він. – З тобою, – додав.
Але Натка вже вирішила: хай там скільки їм з Пашкою богом відпущено, але від чоловіка вона піде і Пашку з цієї моторошної квартирки витягне.
***
Розбудив Натку батько о восьмій ранку, а вона тільки о третій очі стулила. Навіть в таксі, поки від Пашки їхала, спала. Тато був такий урочисто серйозний, як багато років тому, коли переконував її, що назавжди залишатиметься її батьком, навіть живучи в іншому місті.
– Вночі напали на будинок племінника Гульнари.
– Аліма? – видохнула Натка.
– Так, п'ятеро у шапках на обличчях. З того, що я знаю від Алімової дружини: почали вікна бити, запалили сарай. Сусід на шум прибіг. Отой, може пам'ятаєш, здоровезний Бекір…
– Так.
– Зав'язалася бійка. В когось з нападників був пістолет. Як там Алім до нього добрався, неясно, але вистрілив і одного вбив.
– О господи! – Натка закрила рот долонею.
– Двох затримали, й Аліма теж. Троє втекли. А ті мерзотники – ще й брати. Молодшому сімнадцять. Уявляєш? Старший – з тюрми як півроку.
Батько сів нарешті на краєчок ліжка:
– Стверджують, що Алім їм погрожував смертю в суперечці за землю. Нібито свідки є. А яка в того зека земля, що він за неї б'ється. Найняв хтось виродків, от і все.
Натка вже була тревогою паралізована, а тут ще й телефон заверещав. Вона потягнулася до трубки. Екран повідомив, що дзвонив Пашка.
В трубці кричала Пашкіна мама, і Натка зрозуміла – п'яна як чіп:
– Прошу тебе, прошу, коли вони прийдуть… прошу Христом богом… – рипів її голос.
– Та заспокойтеся! – гаркнула Натка. – Хто прийде? Куди? – тільки алкогольних істерик їй зараз не вистачало.
– Міліція… бо я їм про вас розповіла… скажи, що він з тобою був всю ніч, донечко, всю ніч… Христом богом молю… Врятуй!
– Давайте я вам пердзвоню пізніше, коли протврезієте, – сказала Натка.
– Донечко, нікого в мене не залишиться! – вила жінка. – Всіх синів заберуть, всіх. А Паша, ти ж знаєш, не такий. Він золото моє єдине. Він здуру з ними пішов, бо брати ж… Здуру, донечка.
" – Донечко, нікого в мене не залишиться! – вила жінка. – Всіх синів заберуть, всіх. А Паша, ти ж знаєш, не такий. Він золото моє єдине. Він здуру з ними пішов, бо брати ж… Здуру, донечка.
Натка натиснутла червону кнопку. Пашкіна мама замовкла, й все навкруги зникло. Як це за мить тверде Пашино тіло перетворилося на брудну кашу, а її, розм'якле від кохання, – закам'яніло? Нібито порода вічних Кримських гір заповнила Натку до самої верхівки.
– Я знаю, хто напав на Аліма, тато, – сказала вона, – і хто втік, знаю. Це я свідок.
Плакати Натка не могла, хоча всередині ридала. Батько тримав її міцно за руки, щось говорив, а вона дивилася крізь скло вікна туди, де коливалося шовкове море у кам'яних кварцитових долонях, і ніяк не могла зрозуміти, чому обирає не живу, таку необхідну їй любов, а завмерлу глину, незмінний пісок, – нікому не потрібну ґрунтову правду. "
1 
4880
Коментарі