Українська художниця Дар'я Кольцова взяла участь в основній програмі V Moscow Biennale of Young Art. Подія триває в московському будинку колишньої текстильній фабрики – Трьохгорній мануфактурі, з 1 липня по 10 серпня. V Moscow Biennale of Young Art це масштабна мистецька міжнародна подія. Її організовують із 2008 року, запрошуючи художників із різних куточків світу. Кольцова створила інсталяцію "Теорія захисту". Присвятила її подіям на Донбасі.
Як ви потрапили на виставку? Чому зважилися поїхати?
- Торік моя робота "Теорія захисту" виграла гран-прі конкурсу МУХі. Серед членів журі був куратор із Берліна Надим Саммай. Ми познайомилися на врученні премії. Запропонував мені подати заявку на участь у проекті бієнале, куратором якої він був призначений. Надим був співкуратором 4-й Марракешського бієнале. Разом з Олександром Пономарьовим займався "Павільйоном Антарктиди" у Венеції. Влаштував виставку на острові Кокос в Тихому океані, де представив твори мистецтва як заховані скарби. Я знала ці проекти і попрацювати з ним було спокусливо, але Москва. Я настільки затягла з поданням аплікації, що завантажила заявку за пару хвилин до закінчення поставленого терміну. Мій проект відібрали для участі. Це стало несподіванкою - я не могла повірити в проект без цензури. Я поїхала, бо хотіла створити це художнє висловлювання про війну в країні, що все це затіяла. Яка створила "інформаційну блокаду" і жорсткі правила гри на своїй території. Мій проект "Теорія захисту" - про те, що відчуває людина, коли її реальність розривають снаряди. Про поведінку в умовах неконтрольованої небезпеки. Про віру в надприродне, коли страшно й не зрозуміло, що робити. Крім цього, показаний у Москві проект натякає - безпека і надійність є тендітніші, ніж це може здатися на перший погляд. Я боялася їхати до вигаданої мною "антиутопії" і хотіла зустрітися зі своїм страхом. Зрозуміти, що з цього реально, а що - ні. Що почувають і думають люди в цій країні? Як війна в Україні та анексія частини української території вплинула на їхнє життя? І що я відчуватиму, перебуваючи в суспільстві з мовчазної згоди, або з активної підтримки якого все це сталося?
Як вас там прийняли? Що здивувало? Що порадувало в Москві?
- Мала обмаль часу і вкрай складний монтаж, що безупинно тривав майже 34 години. Це враховуючи команду з 4 професійних монтажників і ще кількох волонтерів. Більшу частину часу я перебувала в команді організаторів бієнале і учасників з усього світу. Це талановиті молоді художники. Зустріч з ними стала великим подарунком для мене. Ми говорили про Україну, про сучасне мистецтво, політику, економіку, актуальній проблематиці, обговорювали проекти. Перед відльотом, я пару годин гуляла по ранковому місту. У мене багато було з ним пов'язано. Я збиралася вступати колись в один з московських вузів. У мене там було багато друзів, які роз'їхалися по всьому світу. До 2013 я їздила в Москву і Санкт-Петербург на виставки та конференції. Була 5 ранку, люди поспішали на роботу, виходили з клубів, гуляли. Я шукала в цьому місті "антиутопію", образ столиці агресора. У якийсь момент мені стало ясно, що людям просто все одно, в них є втома, розчарованість і небажання вникати в політику, яку веде їх країна. Агресивну і страшну політику. Я не зустріла фанатиків, але я їх і не шукала. Не було агресії серед людей, яких я зустріла за ці дні. Всі намагалися максимально дистанціюватися, забитися в своє власне життя, в рішення своїх проблем. Вони глушать почуття відповідальності вірою в те, що людина не здатна змінити систему. Вона не має інструментів впливу і можливості вибору. Ніби політика щось настільки брудне, що навіть розмови про неї можуть тебе забруднити. Люди уникали будь-яких політичних тем, будь-яких згадок про війну. В Україні за останні роки політика стала справою кожного. У всіх моїх друзів дуже активна громадянська позиція, про яку прийнято відкрито заявляти. Люди готові боротися за те, що їм важливо. Там зовсім інша ситуація.
"Теорія захисту" - це виклик глядачу? Чим керувалися в роботі?
- Мені дуже хотілося використовувати реальні вікна в приміщенні, а не робити конструкцію. У Києві такої можливості не було. Саме такий варіант інсталяції, коли робота не експонується, а конструює інше переломлення реальності, додає необхідні варіанти прочитання. Те, що це вікна реального простору натякає на один з потенційно можливих шляхів розвитку ситуації. Те, що було десь, може статися будь-де, зокрема й тут.
До вас чи вашої творчості ставилися агресивно в Москві?
Прояв агресії, який шокував найбільше, не стосувався мене. В Мінську біля трапу літака міліціонер зустрічав узбеків, у яких там було стикування дорогою до Самарканда. Досить агресивно, підвищуючи голос, він пояснював, що через заборону на в'їзд у Білорусь (де вони залишатися і не збиралися), їх зберуть групою і відведуть в якесь спеціальне приміщення для очікування, щоб були під наглядом. Це було жахливо принизливо. Хлопці купили квитки, як усі, не порушили закон жодної країни. Я давно не відчувала такого жорсткого й відвертого утиску національних меншин без будь-якої причини. На свою адресу, попри очікування, агресії я не зустріла. На бієнале мене здивували інші речі. Наприклад, волонтер, що допомагав мені з монтажем, був упевнений - у Києві тривають воєнні дії і приїжджати туди зараз украй небезпечно. Інші обережно запитували, але все більше іноземці. Було більше позитивного резонансу, співпереживання і підтримки. Ще пам'ятаю, коли до мене підійшла розкішна італійка, яка була в журі. Подякувала за участь і роботу. Сказала, що для неї це доказ, що "культура виявилася сильнішою за політику й, отже, є надія на зміни". Італійка виявилася вченим-політологом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільм про українську художницю нагородили на американському фестивалі
3 
4880
Коментарі