Мисткиня Марія Плотнікова з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну виїхала за кордон. З березня живе й працює в Іспанії. Створила серію картин і скетчів, присвячених Україні й подіям у світі, що віддзеркалюють повномасштабну війну. Незабаром покаже їх на виставці в Каталонії.
Gazeta.ua поговорили з Марією Плотніковою про образи з нових картин, про те, як за кордоном ставляться до українського мистецтва та про зміни в суспільстві, які спричинила повномасштабна агресія РФ.
Зустріли війну в Києві
У листопаді 2021-го я повернулася до Києва після двох років у США, де навчалася за програмою Fulbright. Ми з партнеркою зняли квартиру, виїжджати за кордон не збиралися, бо планували найближчі роки провести в Україні. Зі штатів залишилася звичка читати The New York Times, а там з осені почали досить часто говорити про можливість повномасштабного вторгнення. Але, доки іноземні медіа говорили про невідворотність війни максимально серйозно, а наші друзі-американці відкладали приїзд у гості, здавалося, що весь Київ був переконаний, що нічого не буде. Тому ми переживали теж, але казали друзям із США: дивіться, медіа нагнітають, а люди впевнені, що все нормально, тож усе нормально. Самі собі думали: Можливо, ми за два роки "відвикли" від постійної загрози та "брязкання зброєю" з боку Росії.
Ще до війни обдумали й обговорили з близькими план дій, зібрали тривожні рюкзаки. Чи допомогло це? Не дуже. Принаймні, коли почалася повномасштабна війна, все рівно не можу сказати, що ми були 100 відсотків готові. Намагалися не панікувати, швидко приймати рішення та діяти за планом, хоча впевненості у правильності плану було нуль. У ніч нападу були вдома в Києві — не спали, планували вранці їхати з міста. Я збирала валізу, а партнерка випадково натрапила на промову Путіна, під час якої і пролунали перші вибухи. За чотири дні залишили Україну, пішки перейшли кордон зі Словаччиною і на два тижні залишилися в сім'ї подруги.
Перший час, як і більшість українців, були у стані шоку та навіть цього не розуміли. Не спали, не їли, 24/7 щось робили, когось координували, щось писали, монтували якісь відео, наївно намагалися достукатися до родичів із Росії і т.д. Планування було чимось із минулого життя. Я не могла думати про завтра чи щось шукати, тільки поточні проблеми та питання. З куратором резиденції в Каталонії зв'язалися друзі зі США. Самі зідзвонилися з ним і самі про все домовилися. Потім повідомили, що є місце готове нас прийняти. У середині березня ми приїхали в це невеличке селище поблизу Барселони. З того часу живемо тут.
Не могла й досі не можу "переварити" війну
Не могла працювати з мистецтвом десь до травня. Почуття були настільки сильними та неосяжними, що я просто не могла нічого створювати. З великою повагою ставлюся до тих митців і мисткинь, які працюють та "оброблюять" ці змісти, емоції та біль ледве не з першого дня, та саме для мене це було неможливо. Мене наче паралізувало. Було важко осмислити те, що відбулося і продовжує відбуватися. Для творчості мені треба було якось дистанціюватися, але зробити це не було змоги. Фізична дистанція не допомагала, бо всі думки й емоції – там, удома.
Потім прийшло усвідомлення – так, сталось щось завелике, але можливо його можна почати осмислювати маленькими шматочками. Пережите розділила для себе на окремі купки, блоки. Наприклад, окремо – "на нас напали", окремо – "Росія здуріла", окремо – "мені довелося залишити дім". Я виросла в Маріуполі тож окремими болючими блоками були: Маріуполь руйнують, Маріуполь зруйнували, Маріуполь зруйновано.
Не намагалася працювати про все це одразу. Я не могла й досі не можу "переварити" війну. Бралася за малі аспекти. З травня почала потроху щось скетчити. Повернулася до замальовок, які робила ще дорогою з України – вони досить істеричні, та мабуть найточніше передають те, що я тоді відчувала.
Зараз не вимагаю від себе якоїсь перфектності в творчості – що є, то є. Щось зробила – вже добре. Зараз навіть створену й закінчену роботу не сприймаю як результат. Швидше, дістаю їх із себе, щоб із ними продовжити діалог. Художнику важливо мати час та місце де можна залишатися зі своїми роботами, коли вони продовжують розмову. Нема такого, що я створила роботу й можу одразу її фізично віддати. Навіть закінчена, кожна робота продовжуються як процес мого з нею діалогу. І в цьому процесі відбувається важливе: усвідомлення та переоцінка ідей, думок, поглядів.
Картина-передчуття
Перша робота, яка віртуально увійде до експозиції іспанської виставки – картина з полицями, повними черепів. Їх розглядає герой із сумкою на колесах, такою собі "кравчучкою". Створила її в жовтні 2021 року в Берліні, мабуть з підсвідомого. Героя важко сприймати як позитивного чи нейтрального. Я переживаю його як незрозумілого та небезпечного. Він перебуває в русі, сповнений діловитої рішучості. Це якась істота, яка просочилася, маскуючися під нормальність, і робить жахливі речі. В роботі є це очікування або передчуття чогось темного, злого, недоброго. Супермаркет або музей, смерть як товар чи як колекція, герой як споживач, колекціонер або відвідувач.
Коли створила цю роботу – намагалася для себе зрозуміти, про що вона. Було цікаво говорити про неї з людьми. Слухала відгуки, але питання залишалося. Мої знайомі українці, які живуть у Німеччині, не оцінювали позитивно те, що Німеччина робить на рівні держави. Казали, що робота відгукується їм саме про це. Про брудні сторони капіталізму та їх вплив на міжнародну політику та людське життя. Про Захід, що опосередковано спонсорує Росію, спонсорує війни, закриваючи очі на очевидні речі та дії через економічну вигоду, яку отримує.
Таке її читання має в мені відгук, та для мене ця картина також про історію. Про те, що люди нездатні з неї вчитися. Ці полиці з черепами це не лише супермаркет, але й музей, або щось середнє між одним і другим. Вони повні пам'яті та смерті, що стали товаром, обезличеним commodity.
У листопаді 2021-го привезла цю роботу до Києва. Ніколи не тримала картини вдома, але цю повісили у вітальні. Хотілося дивитися на неї. Вона створювала відчуття присутності. Постійно ставила якесь запитання, була як поштовх до якоїсь думки, провокувала мислення. Після ранкового читання новин з заголовками на зразок The War is Imminent, вона часто не дозволяла відмахнутися від жахаючих передбачень, робила їх реальними та змушувала жити з ними, не втікати у вигадану реальність.
Коли почалася повномасштабна війна, ми поїхали з Києва з однією валізою на двох. Картина залишилася висіти на стіні вдома. Оговтавшись від шоку, вже в Іспанії згадали про неї і тоді вперше всі точки з'єдналися. Подумали: вона ж не про минуле, вона про наше сьогоднішнє, про весь той жах, свідками й учасниками якого ми стали.
Зараз знайомі, які живуть у Німеччині кажуть, що на картині те, як їхня країна поводить себе в цій ситуації нашої війни. Тобто для них перше, ще довоєнне, враження від картини тільки зміцнилося. Я часто думаю про цю картину, що залишилася в Києві, сумую за нею. Нещодавно зрозуміла, що маю перемалювати її, додавши деякі зміни. Тому вже працюю над сиквелом.
Комікс про втечу
Зараз у мене на аватарці в соцмережах частина коміксу про втечу. Почала його малювати в блокноті, коли ми їхали з України. На перших картинках людина просто йде у справах. На наступних — з неба на неї починає валитися смерть. Тоді людина починає бігти, спускається по драбині під землю, сидить там. Згодом драбина зникає.
Передавала відчуття, що коли ти в небезпеці, то кожне місце й обставини, в яких ти є, здаються такими, що будуть назавжди. Час стискається, зникають вчора та завтра, є тільки зараз. Тому й "назавжди" стає надзвичайно коротким, як оцінив би це сторонній спостерігач. Але суб'єктивно цей час, короткий і сповнений небезпеки, переживається саме як "назавжди". Те місце, де ти сховався, стає всім твоїм світом – у бомбосховищі чи ще десь, здається, що це сидіння не закінчиться ніколи.
Змогла закінчити комікс лише за три місяці після того, як почала, вже в Іспанії. Потроху дістаючи його із блокноту та зі своєї голови. Але в історії не було закінчення. Образи прийшли, коли я почала розуміти, що таке ПТСР та як він діє. У завершенні коміксу людина стискається в замкнутий простір, опиняється в ньому одна, сама стає єдиним простором у темряві. Згодом я домалювала ще один кадр, коли в героя замість очей з'являється простір зі словом "death" — те, що було навкруги, перемістилося всередину героя, стало ним, і тепер із ним, де б він не був.
Стан героя це те, як я себе зараз почуваю. Мабуть, тому поставила цей кадр на аватарку. Ми не вдома, не беремо участі в бойових діях, переживаємо комплекс вцілілого, з усіма внутрішніми кортаннями та доріканнями за те, що все що робиш, здається замалим, недостатнім. Здається, що ти сидиш та не рухаєшся, навіть коли біжиш та працюєш щосили. Здається, що це назавжди.
Під землею смерть і життя
У другій роботі, яку створила за час повномасштабної війни, рефлексую про те, що відбувається під землею. Під землею — це простір, який набув нового змісту для мене особисто. Путін сидить у бункері, під землею, і звідти віддає накази. Під землею купа вбитих і ніколи не відкритої правди ще з Другої світової. Під землею вся багатовікова історія та всі люди, які були її частиною. З під землі росте нове, та в ній закінчує життя те, що віджило. Живим людям, майбутньому, для того щоби вижити, треба було бути там, де зазвичай ці могили, минуле. Ця проста феноменологічна штука: безпечно там, де зазвичай ми ховаємо людей – на тому ж самому рівні. Вразило це спостереження: всі ми, минуле й майбутнє, опинилися разом під землею.
Картина з черепом у повітрі
На картині є череп, що зникає в небі. Він нечіткий. Для мене це повітря, небо, що змінилося, стало небезпечним. Небо, яке широке та відкрите, але яке може нести смерть будь-якої миті. Моя партнерка читає цю картину трохи інакше. Для неї символ черепа, який завис у повітрі — це газ, який західний світ досі продовжує купувати в Росії ціною безпеки нашого неба.
Картина із воїном без ноги
До початку війни я мала сумніви щодо того, що ми насправді захищатимемося до останнього. Тут мене можна звинуватити. Але правда в тому, що багато людей були в такій самій розгубленості щодо того, як все буде. У моїй пам'яті добре відбився 2014-й. Мабуть, я боялася, що буде подібна ситуація – зради, здачі територій і кабінетів, неготові місцеві й неготова армія, неприйняття біженців і т. д. Та перші дні, Збройні мили України, острів Зміїний, танки відтягнуті трактористами, "сємкі в кишеньку", черги в військомати та волонтерство 24/7, вразили та згуртували. Перші дні визначили подальше відношення – всупереч всім прогнозам, битися та чинити спротив.
Будучи з Маріуполя і знаючи людей, що після 2014 року залишилися в так званому ДНР, я часто думала, чи змогла б я жити під окупацією. Для мене відповідь однозначна з багатьох причин – ні. Чого я тоді не усвідомлювала, так це того, що вся країна так само думає: що ні, ми не можемо жити під руським міром, що ми швидше помремо. Це те, що я зобразила на цій візуально досить неоднозначній картині через образ воїна, який прицілюється відірваною кінцівкою, готовий битися до останнього всім, що в нього є.
Розумію, що робота може провокувати різні думки, обурити, образити чи викликати огиду, вона неспокійна. Розумію, що цю роботу можна по-різному читати. Для мене вона важлива, адже вона про надзвичайну, надлюдську жертву, яку я не можу нормалізувати в зображенні, бо саме її визначення виходить за межі нормальності. Я прагнула зобразити біль, віру, настільки сильну, що вона може виглядати абсурдною, та вихід за межі нормального людського досвіду в тому, що українські воїни роблять у боротьбі з ворогом за життя та свободу.
Ця картина це також моє повідомлення до західного глядача. Я хочу нею сказати: дивися, навіть коли нам не дають зброю, ми боротимемося до останнього ціною власного життя. Чи зможеш ти жити, залишатися в комфорті, бачачи це й розуміючи, що це – ціна зволікання в допомозі Україні? Дивитися на цю роботу некомфортно, та, мабуть, якщо глядач – це західний глядач, так і має бути.
Жінка й океан
У Каталоноії, де ми зараз опинилися, недалеко море й курорти. Перший шок був, коли ми приїхали – дивилися на цю красу і зовсім не відчували її, як реальність. Воно виглядало декорацією та дратувало. Щось таке, що закриває, ховає від погляду те, що справжнє – війну.
На цій роботі зобразила жінку, яка сидить на узбережжі. З руки звисає крапельниця, а з неї тече кров. Це відчуття, що жінка, яка ніби й не воює фізично – воює якось по-своєму. Ніби віддає свою кров в цей океан боротьби. Вона виснажена, але сповнена люті та через це залишається живою, здатною віддати ще хоча б бодай краплину. Коли вже работа була завершена, звичайно, перегукнулося трохи із піснею, створеною з віршу про відьму: "Буде тобі враже". Хоча я би сказала, що зараз все, що створюється, природнім чином перегукується одне з одним, адже йде з одного контексту, одних переживань і величезного колективного болю змішаного з люттю.
Текстові роботи
На виставці також буде кілька текстових робіт. Ця складається з коротенького речення. Про неї куратор виставки сказав, що вона виглядає, як щось, що було притрушене пилом – і хтось пальцем слова написав. Українською звучить: "Було зворушливо не знати, як виглядає війна". Ця маленька картина – вхід у простір змісту виставки, з якого можна почати думати, додаючи щось своє. У мене в блокноті є кілька фраз, які прийшли та ніяк не забувалися, залишилися. Тому я їх записала й вирішила зробити з них картини.
Українське суспільство змінюється
Запам'яталося, які неоднозначні були почуття, коли Україні дали кандидатство у членство в ЄС. Мені боляче, якої кров'ю це нам далося. Це радість, яка не радісна. Невже Майдану, Небесної сотні, тисяч вбитих і переміщенних за вісім років, анексії територій не було достатньо? Невже потрібна була війна, щоб вектор, який зрозумілий для нас, став зрозумілим і для решти світу? Тому добре, звичайно, але відчуття суперечливі.
В Україні зараз стверджується нова ідентичність, якої, принаймні так масово, раніше не було. Всі, навіть люди далекі від суспільної чи історичної рефлексії, добре зрозуміли, що ми не Росія, не совок, не молодший, прости Господи, брат, а частина Європи. Тому зрозуміло, що суспільство намагається швидко здолати наслідки совку, зросійщення, колонізації.
Тішуся з того, що в Україні багато голосів набрала петиція про узаконення одностатевих шлюбів. Мої батьки навіть підписали, хоча раніше таке було б важко уявити. В їх ставленні та розумінні відбуваються зміни. Розумію, що вони нарешті змогли знайти аргумент для себе, уявивши як це, наприклад, не мати права поховати того, з ким зв'язав своє життя. Бо законий шлюб або партнерство це не про щось особливе, а про такі ж саме права як у всіх, зокрема в такій непростій стороні життя, як смерть.
Мені взагалі здається, що гомофобія – це щось російське. У Росії був вислів "Половина сидить, половина стереже". Безліч тюрем, таборів та існуючі там порядки закріпили сприйняття гомосексуальності як чогось, що пов'язано з насильством і маргінальністю. Можливо, це наївно з мого боку, та може не існує такого явища як українська гомофобія? Бо це те, що ми вивчили разом із всім російським. Мені хочеться вірити, що це не наше. Чистота любові до рідної країни не залежить від того, людину якої статі ми любимо, а громадянська позиція та вартістність не має вимірюватися в тих самих цінностях і величинах, як на Росії.
Каталонобандерівці
Часто тут зустрічаю людей, які мають стосунок до культури, які здебільшого виражено лівих політичних поглядів. Вони зазвичай не люблять Америку й НАТО. Натомість, звикли бачити Росію як дещо, що можна було протиставити Заходу. Зручний чорно-білий світ, де по один бік усе погане, а по інший усе хороше. Тому зрозуміти нас їм було важко. До прикладу, вони розуміють під комунізмом щось зовсім інше, ніж ми. Я сказала б, щось ідеалістичне. Не вірять, коли намагаєшся розказати. Зрозуміло, що всі ці люди за все хороше проти всього поганого. Так само, як і більшість людей будь-яких політичних поглядів усюди. Але важко було навіть пояснити що для нас саме слово "радянський" або soviet це слово-тригер, за яким стоять не тільки сухі історичні викладки чи високі ідеї, але також замаскований імперіалізм Росії, живі та болючі сімейні історії репресій, утисків та знищення.
Моя партнерка робила лекцію тут, у селищі, де живемо. Через історію, через паралелі із їх історією, особливо добою Франка, пояснювала, в чому проблема, що війна не почалася 24 лютого, та що саме відбувається і чому здатися для українців не вихід, а шлях до геноциду. Через такі порівняння люди розуміють краще. Це важко, довго, вимагає занурення в контекст того місця та суспільства, де ти є, але працює. Потім жартували, що здається, ми тут створили коло каталонобандерівців. Також робили лекцію в Барселоні на ту ж тему. Там зустрілися з поляками, було цікаво відчути, наскільки легше нам говорити з ними, бо контекст, історія та розуміння близькі.
Загалом, це важко, але всім хто зараз за кордоном, надзвичайно важливо говорити. Хто із сотнями людей, хто із кількома людьми, але говорити. Брати себе в руки, не психувати, а пояснювати їм це все нормальною мовою, на прикладах і порівняннях. Варто пам'ятати, що для когось ми можемо бути першими українцями в житті, яких вони зустріли. Все, що ми зробимо чи розкажемо, вплине на те, як поставляться до наступних або як відреагують на українське питання в політичних програмах своїх країн. Це маленька, але важлива робота, яку ми теж продовжуємо робити.
На своє місто, в якому виросла, можеш нарікати все життя, але коли його руйнують – плачеш
Я поїхала з Маріуполя, коли завершила навчання, після помаранчової революції. Не хочу прикрашати правду та кривити душею, що мені завжди подобалося моє місто. Я його пам'ятаю складним та непростим, повним контрастів. Зазвичай усі, хто їхали з Маріуполя, казали, що заводів більше аніж самого міста. А зараз замість Азовсталі посеред міста-руїни – руїна.
Читаю, як багато людей згадують Маріуполь і згадується хороше, і це зрозуміло. Після жаху, який він пережив, неможливо згадувати також погане, що там було. Це майже як про людину, що померла. Погане відступає на другий план перед втратою. Я також у торгах із реальністю часто думаю, що була б щаслива, якби Маріуполь залишився такий, як був, навіть такий, як у моєму дитинстві – непростим, складним, повним контрастів – але цілим.
Моя сім'я прожила там багато років. Звичайно, я знаю багатьох людей із Маріуполя, а мої батьки знають ще більше. Це боляче. Дехто зі знайомих ще там. Навіть не знаєш, кому писати й що питати. Там залишилася квартира, де я виросла. Лишилися сімейні альбоми, наша бібліотека, ікони батьків. Речі, які розумієш, що раціонально неважливі, але цінність яких надзвичайна для родини. Речі-пам'ять.
Розумію, що моя сім'я не найбільше постраждала. Нікого з моїх найближчих не було на той момент у Маріуполі. Мама виїхала до Києва ще 2018 року – мені вдалося її тоді переконати. Але далекі родичі, так само як і друзі сім'ї, вчителі які вчили мене та моїх брата й сестру, сусіди та знайомі були там.
Від касетної бомби загинула наша родичка – татова троюрідна сестра, з якою мої батьки були близькі. Дізналися за місяць, тільки коли її донькам вдалось виїхати з міста. Тяжко всією родиною переживали. Зараз дивлюся у фейсбуку, хто там залишився і які зміни з ними відбуваються, як люди намагаються адаптуватися до реальності й не зійти з розуму – і це жахає.
Моя мрія про перемогу – відновлена художня школа в Маріуполі
Відбудовуючи міста, ми, мабуть, використовуватимемо вже нові бачення, матеріали й технології, але за новим, історія не має зникнути. Усе, що відбулося, все що було важливим, має залишити слід і вижити. Війна тепер назавжди частина нашої історії. Страшної, лютої, на тлі якої жага до життя набуває сенсу та сили.
Було боляче, коли побачила фото знайомого, а зараз вигорілого, будинку з Маріуполя – там була художня школа імені Куїнджі, яку я відвідувала дитиною. З Маріуполя вийшли багато графічних дизайнерів, ілюстраторів, митців, режисерів та артдиректорів, яких я потім зустрічала, поки жила та працювала в Києві. Мені здається, що це, зокрема, вплив нашої дитячої художньої школи.
Це була сильна школа, з професійними та відданими викладачами і суворим, прискіпливим підходом до навчання. Маю багато спогадів пов'язаних із нею та велику вдячність за ті знання та навички, які я там отримала. Звичайно, сила цієї школи не в будівлі, а в людях, що там викладали. Але її будівля – це символ та історія для всіх, хто як я, в ній навчався. Зараз вона зилишилася тільки в наших спогадах, а в реальності – чорний, вигорівший скелет. Я мрію про те, що вона буде відновлена. Поки що незрозуміло як та коли, але важливо, щоб ця мрія жила. Мабуть, ця відновлена маленька дитяча художня школа в Маріуполі - це моє особисте втілення мрії про перемогу та мир, що обов'язково будуть.
3 
4880
Коментарі