Instagram-поезія - спосіб почути щирий голос простої людини - Ярослава Стріха

Період з VIII до XII століття у Японії – це епоха Хейян, їхня золота доба, яка була безмежно літературною: літературний хист, тонке чуття на красу і здатність оформити повсякдення в естетичні привабливі форми були запорукою кар'єрного просування при дворі, не менш важливою, ніж походження. Все придворне життя з його ритуалами було насичене поезією, з будь-якої нагоди потрібно було написати вірш.

Література цієї епохи майже вся жіноча. В українській літературі жіноче авторство чи не до 1990-х – випалене поле, серед якого подекуди височіють окремі шпилі - як Леся Українка чи Ольга Кобилянська. Натомість у глухому Середньовіччі, коли в нас жіночих голосів не було чути, в Японії жінки створили цілий пласт літератури.

Наприклад, Сей Сьонагон, придворна японська дама епохи Хейан, яка лишила дуже зворушливі "Записки в узголів'ї". Вони складаються переважно з переліків речей, які її зворушують чи засмучують: маленькі пташенята, світло сонця на зеленому листі. Вона звертає увагу на повсякденні речі, повз які ми можемо пройти не помітивши. А вона змушує нас у них уважно вдивлятися.

В епоху Хейян при дворі навіть своє особисте життя влаштовували через вірші. Якщо якомусь придворному подобалася якась дама, то їй треба було прислати вірш. Залежно від поетичних умінь закоханого, адресатка вирішувала, чи запросити його наступної ночі до себе в покої, чи ні. Після побачення обмінювалися віршами про те, як тужиш і як твої рукави промокли від сліз, бо ти змушений провести кілька годин без коханої.

Ці тексти хоч і писалися з дуже прагматичною приватною ціллю, як зараз біографії в Тіндері, та все ж починали поширюватися і серед загалу як загальнодоступна поезія.

Більше того: якраз соцмережі, а не книжки, стали зараз основною сферою побутування оригінальних віршів. Дуже багато поетів працюють і викладають свої вірші у Facebook та Instagram. В англомовній поезії ціле явище Instagram-поезії є. Комусь саме хочеться краси вранці чи ввечері. А тут раптом гарний вірш у стрічці. У нас Жадан теж спершу викладає вірші у Facebook , а потім уже компонує в збірки. Читачі вже уявляють, чого чекати за рік у книжці.

 

Першою Instagram-поеткою була Рупі Каур – канадійка пакистанського походження. Вона на своєму інстаграмі викладає лаконічний якийсь малюнок, супроводжуваний коротким віршем. Її збірку українською перекладала Ірина Шувалова, яка насправді сильніша поетка за Рупі.

Зараз ціла хвиля -поеток. Це дуже часто люди якогось змішаного походження, або представляють кілька традицій, або почуваються трошки на маргінесах літературного менстриму. Люди, які трошки інакше говорять, для яких трошки інші речі є знаковими. Які, можливо, мали певні проблеми з тим, щоб знайти видавця, тому що на перший погляд це трошки некомерційно. Але багато хто з нас, хто є представниками головної нації і не почуваються іншими і в меншості, все-одно мають досвід не вписування в контекст. Тому ця інстаграм-поезія, яка дуже часто зосереджується на цих питаннях, раптом знайшла шалений широкий відгук. Якраз за рахунок цього безпосереднього прямого звертання до аудиторії.

Очевидно, ні. Але серед того є дуже цікаві речі з точки зору соціології читання. Є оцей зсув з розширення способів говоріння й образності.

Зараз модне все щире і просте. Ти можеш не вписуватися навіть в якісь літературні канони, але якщо ти говориш щиро – тебе сприймають. Так, щирість – це теж певний набір умовностей звертання. Але зараз справді є запит на щирість, на маленький голос простої людини, яка стоїть осторонь мейнстриму.

Маргінальні вони в лапках, тому що багато з них зараз входять в абсолютний центр. Скажімо, головну поетичну англомовну премію минулого року Томаса Стернза Еліота отримав молодий американсько-в'єтнамстький поет Оушен Вонг за свою збірку "Нічне небо як рана від пострілу". З одного боку, він належить до етнічної меншини, бо його мати виїхала з В'єтнаму. Він полемізує з визнаним способом красного письменства, який передбачає, що якщо ти пишеш у певному високому стилі, то ти, напевно, пишеш про щось важливе. Але, говорить він, таким чином ми відсікаємо багато голосів людей, які перебувають у вразливішій ситуації – мігрантів, людей, які не мають грошей на освіту. А ці голоси не менш важливі. І вони збагачують наш літературний лексикон.

У цій його збірці є прекрасні пасажі типу "epillage the village is a perfect rhyme" - "сплюндровання села – це досконала рима". По суті тут він повторює тезу Адорно про те, що неможливо писати поезія після Голокосту. Тому що поезія і вся давніша культура якоюсь мірою винна в тому, що відбулося, або не змогла цього зупинити. Так само він говорить, що за досконалою римою може прийти щось страшне. І воно нам може дозволяти естетизувати і таким чином виправдати те, що насправді виправдати неможливо.

 

Так, можливо, ми вже виправдали якісь найочевидніші сюжети, найочевидніші формальні прийоми. І можливо, ми вже готові навіть шукати нові можливості і предмети для розмови.

Це збірка поетичних перекладів Григорія Кочура, одного з найвидатніших українських перекладачів ХХ століття, який перекладав з багатьох мов.

Героїня роману Кейт Аткінсон "Руїни бога" описує цитати з віршів, застряглі в пам'яті, як торбинку про чорний день: коли почуваєшся не добре, витягуєш з цієї торбинки шматочок краси, і стає легше. Оця збірка Кочура для мене як торбинка про чорний день. "За стіною мишкує миша. А серед лісів сивий мох набрякає як потопельник" з Тадеуша Ружевича. Або "Це я, Касандра, а це моє місто під попелом. А це моя голова, повна сумнівів" з Віслави Шимборської. Ця збірка – це концентрована настоянка хорошої європейської поезії 20 століття. Хай би які різні були наші вподобання, у ній щось знайдеться для кожного.