Український письменник Володимир Сергієнко 20 років живе у Німеччині, з них 15 років - у Берліні. Народився у Львові. Перші публікації з'явилися в еміграції. Має п'ять книжок. Найбільш популярною стала збірка повістей "Блатна казка №2" про корупцію та кримінал у сучасному суспільстві, яке називає себе демократичним. Організовував футбольний турнір між письменниками України, Польщі та Німеччини.

- Порівняйте літературну ситуацію в Україні та Німеччині.

- В Україні буваю регулярно. Знаю, що діється тут і що там. Сьогодні Україна — це квітуча країна. У Німеччині — повний занепад. Крім талановитих слемістів нічого немає. Сучасна проза вкрай кон'юнктурна, немає глибоких текстів. Свобода літературного слова і журналістики зараз набагато вища в Україні ніж у Німеччині. У нас є противага. Якщо хочу почути, як хтось з політиків обпльовує іншого, без проблем можу це зробити. На Заході такого практично немає. Там йде гра в одні ворота.

- На тексти німецьких письменників більше впливає зовнішня чи самоцензура?

- У Німеччині існує чітко сформоване уявлення, що кому цікаво і що є правдою. Найбільш поширене формулювання "Існує думка...". Звідки вона взялася? Відповіді немає. Вважають, що у нас всі журналісти сидять за ґратами, а всі структури належать режиму і диктатурі. Статі у пресі будуть про це. Журналіст знає, чого від нього чекають, і підлаштовується, аби догодити, бо треба якось жити. Буває автору, що сформувався і довів якість тексту, раптом починає відмовляти видавництво, яке його постійно видавало. Значить, письменника просто занесло в особливо критичне русло.

- Деякі українські письменники, як Юрій Адрухович чи Сергій Жадан, постійно видаються у Німеччині. Це означає, що вони для неї зручні?

- Для тої атмосфери, яка існує у сприйнятті України, вони достатньо зручні. Перед "Євро-2012" німецьке телебачення запитали мою думку про бойкот чемпіонату на Україні. Я відповів, що можна бойкотувати конкретних осіб як Олександра Лукашенка — заморозити його банківські рахунки у Європі, не пускати до себе. Але бойкотуючи чемпіонат, ви б'єте дрібну людину — таксиста, продавця пива чи хот-догів на вулиці. Те ж запитали і в Андруховича. Він оцінив бойкот з розумінням позиції німців. Мене з передачі вирізали. Потім журналісти телефонували, вибачалися, обіцяли, що будуть у боргу. Неостанньою причиною, чому окремих українських авторів видають, є система грантів. Тоді письменник отримує стипендію, має можливість жити і працювати в іншій країні кілька місяців. За цей час від зустрічається з читачами, стає поступово відомим. Звичайно, після цього західні видавці зацікавляться швидше ним, ніж їхатимуть в Україну за невідомими іменами і талантами. Але у першу чергу, ті наші письменники, які виходять у Німеччині, пишуть якісні тексти. Андрухович і Жадан — це реальні конкуренти німецьким авторам. Невпевнений, що після них українець буде читати переклади сучасних німецьких письменників. Шкода, що в у нас грантами для іноземних письменників не підтримують інтерес до України. Хай би приїжджали, спілкувалися з читачами, гуляли містом, купували на базарі помідори, і розуміли, наскільки вони смачніші в Україні.

- Вам доводиться лобіювати українську культуру в Німеччині?

- Сьогодні там діє Спілка письменників міжнаціональної злагоди. Вона заснована активними літераторами і культурними діячами з різних країн. Ми провели чемпіонат з футболу серед письменників України, Польщі і Німеччини. Паралельно це була можливість презентувати іноземних авторів у різних країнах. Для молодих письменників, які хочуть зробити ім'я, важливо, щоб їх перекладали, хочуть виступати перед чужою публікою. Дуже добре прийняли Павла Коробчука у Польщі. У Німеччині всі у захопленні від мелодики та ритму  віршів наших хлопців. Це важливо, бо німці не те щоб вважають себе вищою расою, а вони вважають нас недорозвинутими. Стосовно українців у них в голові живе набір усіх можливих кліше - від кримінальності і дівчат-повій до політики. Вони не знають, що у нас зараз прекрасне літературне середовище, де стільки молодих поетів, що їм і не снилося. Нехай не всі генії. Але у нас цвіте і пахне літературною творчістю.

- Як прийшла ідея організувати чемпіонат з футболу?

- Зателефонував товариш з "Російського радіо Берліна", питає: "Не маєш бажання написати для альманаху коротке оповідання про футбол?". Я погодився. Під час зустрічей з видавцем виявилося, що берлінські письменники щопонеділка збираються грати у футбол прямо біло мого будинку. Я приєднався, став на ворота. Якось після тренування пішли на пиво. І виникла ідея зустрітися з письменниками з інших країн. Зателефонував Жадану, зустрілися з ним і польським письменником Збишеком Мастернаком, і почали створювати збірні. Звісно, без підтримки європейський фундацій і львівського ФК "Карпати" нічого цього б не було.

- Хто зараз кращий?

- Німці — чемпіони. Вони зіграні, щодня тренуються вже років 10. Але з точки зору літератури, ми будемо сильніші. Кажу так не тому, що теж українець.

- Як доводилося спростовувати міфи про українців?

- Якось поки капітани команд давали прес-конференцію у Львові, усі три збірні їхали до України автобусом. На польсько-українському кордоні виявилося, що водій з Польщі не має ліцензії на перевезення пасажирів, тому автобус не впускають. Гадаю, що водій має прекрасно знати правила перевезення пасажирів в Україні. Якщо цього не зробив, існує якась система штрафів, купівлі ліцензії на місці чи інший спосіб розв'язати проблему. Німці вирішили, що це спроба адміністративного рекету. Стали наполягати на тому, аби дати хабар. Хоча до цього ніколи не були в Україні, але вже знають, що тут треба дати хабар. От і перше кліше. Далі було веселіше. Турецький письменник, що грає за Німецьку збірну, додумався поїхати в дорогу без оформлення візи. Телефонував з-за кордону, питав, кому треба дати хабар, щоб пропустили. Бідолагу висадили з автобуса і відправили до Німеччини. А німці грали без свого кращого бомбардира. Зрештою 50 письменників під'їжджають автобусом до Львівського автовокзалу. Тільки відкриваються двері, усі німці біжать у кущі відлити — в дорозі пили пиво. Хоча туалет через 25 метрів. З кущів виходять наші міліціонери у цивільному, кажуть: "Хлопці, а де ваша культура? У нас місто культурне і ніби Європа, а ви побігли у кущі і обісцяли нам його". От приклад зворотнього кліше про "західну культуру". Тема наших дівчат на Заході для мене особливо болюча. Якщо до країни приїхала українка, то вона або буде нелегально працювати по-чорному, або проститутка. Письменники-футболісти захотіли в Україні подивитися на наших дівчат. "Ну, спробуйте, - кажу. - Якщо отримаєте від них по пиці, дуже порадію". Німці і поляки зрозуміли, що не можуть їх так легко взяти за колінце. Вони фліртували у готелях, під час купівлі пива, але у них нічого не виходило. Хіба це кліше, що наші дівчата дійсно більш фігуристі і симпатичніші, і їсти приготують, і не випендрюються, як німкені?

- Ви живете у Німеччині за рахунок літератури?

- Частково. Очолюю рекомендаційну раду берлінського видавництва "WAM", яке спеціалізується на електронних книгах. Сам виступаю з літературними читаннями під живий джаз. Вважаю, це чудово, коли письменник працює сторожем, був на Мадагаскарі, літав у космос чи сидів у в'язниці. Бо це якийсь життєвий досвід. Якщо усі письменники будуть тільки випускниками лінгвістичних відділень університетів, то у літературі буде сумно.

×