Місто зупинилося на 3 хвилини, щоб вшанувати померлих

7

У січні 2020 року я дізнався про таємничу пневмонію, яка з'явилася в місті Ухань. Обговорювали з друзями-режисерами, хто хоче поїхати туди знімати документальне кіно. Ніхто не наважувався ризикувати. Ми не знали реальної ситуації, всі мали батьків чи дітей. 23 січня, в день, коли оголосили локдаун в Ухані, я полетів на Китайський новий рік до Шанхаю. Найбільше місто країни було безлюдне. Хоча офіційний локдаун стосувався лише Уханя. Шанхайці перелякалися і замкнулися по домівках. Дивно було зустрічати найбільше свято в Китаї в чотирьох стінах квартири, дивитися новини та читати соціальні мережі, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається в Ухані. Це мене вразило. Гадаю, весь Китай був спантеличений і злий. Люди не розуміли, як же до цього дійшло. Я повернувся до Нью-Йорку на початку лютого. Американські колеги запропонували зняти фільм про коронавірус. Для мене це була особиста історія, і я погодився. На той момент для США це було щось, що відбувається десь за океаном, їх не стосується. Потім замовники припинили співпрацю, але я вже почав робити фільм самостійно. Розпитував друзів, репортерів, режисерів в Китаї, хто почав знімати та збирати матеріал про пандемію.

Спочатку моя мотивація була як у розслідувача, бо мав багато питань, що там відбувається. Хотів, зокрема, включити в фільм репортаж з ринку диких тварин і морепродуктів в Ухані, звідки, як вважають багато експертів, почав поширюватися вірус. Однак знімати в Ухані важко, бо місто повністю закрите. Також було багато китайських та американських репортерів, які теж хотіли в Ухані провести розслідування. Що б ми не робили, не могли знайти нічого нового, поза тим, що вже знайшли наші колеги. В мене є два співрежисери, їх матеріал був унікальний тим, що показує емоції. Замість того, щоб робити класичне розслідування, з цифрами та статистикою, ми вирішили продемонструвати історії лікарів та пацієнтів. Фокусуючись на стані справ в лікарнях, досягти головної мети - правдиво розказати про початок пандемії.

 

Один мій співрежисер - відеорепортер журналу "Esquire Китай" Вейсі Чень, робить незалежні документальні фільми. Він сам захотів поїхати до Уханю, щоб відзняти хід історії. Ми сконтактували. Просив його щодня відсилати мені матеріал. Він завантажував відео на хмарний сервіс, я скачував в Нью-Йорку. Через обмеження в Китаї, міг подивитися матеріали через декілька днів. В чаті ми обговорювали, чи конкретний персонаж цікавий, чи варто його знімати далі.
Робота стартувала на початку лютого. Це було неофіційно, я нікого не наймав. Вейсі Чень прагнув зробити власний повнометражний фільм. Я попросив використати матеріал, який залишиться. В кінці березня зрозумів, що матеріалу з однієї лікарні недостатньо. І знайшов ще одного співрежисера.
З колегами важливо було вибудувати довіру. Онлайн це робити складніше, потрібно було більше часу. Ми ніколи не бачилися. Але стали друзями. Вейсі Чень - відомий в Китаї журналіст. Він ризикував, але все-таки вирішив зберегти своє ім'я в титрах. Другий співрежисер захотів залишитися анонімним, щоб уберегтися від можливих неприємностей. І ми поставилися до цього з розумінням. Адже фільм не отримав офіційного схвалення від китайської влади.

 

В кінці березня, коли почалася пандемія в Нью-Йорку, я спробував пробратися в місцеві лікарні. Туди було важче потрапити, ніж в Ухані. Американці піклуються про приватність пацієнтів, в лікарнях відповідають, якщо ви там чимось заразитися. Не дають доступу з юридичних причин. В Китаї рішення приймають на місцях, незалежно від правил і нормативів. Ви можете домовитися. Під час локдауну в Ухані, коли закрили доступ до лікарень, могли пройти тільки пацієнти, лікарі та акредитовані медіа. Вейсі Чень домовлявся з чотирма лікарнями, пустили лише до однієї. Думали, що він є частиною команди, яка знімає пропаганду. Люди були переполохані, ніхто особливо не розбирався. Потім Вейсі зізнався, що працює над незалежним фільмом, але його вже не стали виганяти.

 

Це був виклик. Імена лікарів були написані на спинах костюмів, на монтажі їх важко було розрізнити. Переживав, бо люди хочуть бачити обличчя героїв, їх очі як дзеркала душі. Але я був зворушений людськими якостями героїв. Наша увага у картині прикута до дій. Як приймають та піклуються про пацієнтів, як медсестра дезінфікує телефони хворих. Навіть якщо глядачі переплутають персонажів, їм буде цікаво слідкувати, що відбувається з лікарями та пацієнтами. Все це так хвилююче, я щовечора плакав за монтажним столом.
Наш фільм про цілі групи - лікарів, медсестер, медбратів. Вони були на лінії фронту боротьби з пандемією. Ми зовсім не збиралися робити з лікарів і медперсоналу героїв. Нехай глядач сам робить висновки. Пандемія - як війна, вона несе з собою смерть, страх, егоїзм, цинізм, але одночасно - висвічує добрі якості в людях. Для мене найважливішим є епізод, коли доктор кладе свою руку на руку пацієнта і каже: "Тепер ми ваша сім'я".

Ми почали знімати на початку лютого, одразу після локдауну. Даних було недостатньо, як передається, настільки заразний і небезпечний вірус. В лікарнях стрічкою замотували буквально все тіло. Для моїх режисерів існувало два основних виклики. Вони боялися заразитися. І було фізично важко працювати в декількох шарах захисного обладнання, в якому спекотно та неможливо нормально дихати. Доводилося брати перерву і відсиджуватися. З березня ситуація почала стабілізувалися, люди перестали боятися. Постала психологічна проблема. Вони бачили, як день за днем люди страждають і помирають. І не могли їм допомогти.

 

Я виріс в Китаї. 20 років тому емігрував до США. Завжди відчував антагонізм і расизм, навіть у Нью-Йорку, багатокультурному місті. А з квітня 2020 перехожі на вулицях щось казали мені вслід, відчув певний рівень небезпеки.
Більшість китайців ображені та злі на уряд за те, як він впорався з початком пандемії. Надавав цензуровану інформацію, замовчував факти. Але ми бачимо, що інші уряди також не впоралися з реагуванням на COVID- 19, особливо в США. За кілька місяців американський уряд замало зробив, аби запобігти поширенню хвороби. Всі країни не знають, що з цим робити. Існує багато точок зору щодо коронавірусу. Чи він справжній, чи його винайшли в лабораторії. Хто що зробив неправильно. І часто втрачається людяність цієї історії. Забувають, що є громадяни, які страждають або тяжко працюють, аби допомагати виживати іншим. В США багато обговорювали дії уряду, звинувачували китайських комуністів. Але саме звичайні жителі Китаю мали приймати важливі рішення на передовій. Ми забуваємо про природу людського вибору. Тому мені хотілося показати всі ці історії. Маємо говорити про COVID-19, його походження. І водночас про людей, які страждають. Ми маємо працювати спільно і заради них також.

Фільм аполітичний. Під час локдауну було багато трагічних історій. Хворі на СНІД не отримували ліки, хворі на рак не отримували лікування. Все місто сконцентрувалося, щоб подолати COVID-19. Були скарги щодо дій Китаю в цій ситуації. У нас було інтерв'ю з чоловіком, який намагався судитися з урядом, бо його батько на початку січні в лікарні заразився COVID-19 і помер. Записували лікарів, які першими почали говорити про вірус. Але такі інтерв'ю у фільмі виглядали дивно. "Балакучі голови", а потім показуємо людей, які працюють і рятують життя. Не хотілося це змішувати. Розумів, що не дамо пояснення загальній ситуації, а піднімемо ще більше питань. Це відволікатиме глядачів. Крім того, інші режисери працюють саме над політичними фільмами. Так, герой, який судився з урядом, фігурує у фільмі "Коронація". Подумав, що унікальними для нашого фільму є саме людські історії.

 

Зйомки стартували за 10 днів після оголошення локдауну. Звісно, тоді був хаос, до якого лікарні були не готові. На початку локдауну усього 4 медичні заклади отримали пацієнтів з підозрою коронавірусу. Всі були шоковані. Про цей етап знімало тільки державне телебачення Китаю. Ще було відео з мобільних телефонів, яке пацієнти завантажували в соціальних мережах. Але якість матеріалу була різною, часто поганою. Ми ж сконцентрувалися на емоційній складовій цієї історії. В перший тиждень в Ухані не було особистого захисту в лікарнях та на вулицях, так само як і в Нью-Йорку. Але я не хотів на цьому концентруватися. А показати, як були налякані медики та пацієнти. За 2-3 тижні локдауну уряду вдалося мобілізувати людей, налагодити постачання масок, костюмів, проблеми вирішувалися швидко. Китай сфокусувався, щоб надавати медичні ресурси, волонтерів, і ситуація в Ухані стабілізувалися за 76 днів.

Думали, що локдаун триватиме до жовтня. Коли наприкінці березня почули, що він припиниться на початку квітня, всі були здивовані, що ситуація контролюється. Після скасування локдауну місто Ухань зупинилося на 3 хвилини, щоб вшанувати всіх померлих. Зрозумів. що це має бути фінальною сценою. Ви бачите місто, яке пережило локдаун, вижило. Має бути щасливим від перемоги, але цього відчуття не було.
Фільм для мене дуже особистий. Переживав за свою родину, батьків в Китаї. Не знав, коли зможу їх побачити. У березні помер мій батько, не зміг з ним попрощатися. Тому для мене картина є способом вшанувати тих, хто пішов з життя.

 

Документальні фільми про коронавірус конкурують з новинарями, які розказують історії швидше. Найцікавіше - все, що було поза новинами. Медіа не показали повну картину. Крім того, люди втомилися від новин про COVID-19. Тому документалістам треба запитувати себе, що дають на додачу до того, що люди вже побачили в новинах. Наприклад, у наш фільм ми вирішили не включати інтерв'ю. Бо вони були у багатьох передачах. Зараз виходять нові фільми про коронавірус. Мені хотілося б побачити, чим люди живуть, як пристосовуються до COVID-19, почути більше історій.

Так. Ми були волонтерами, отримали вакцину. Тепер можемо зустрічатися з друзями, які теж імунізувалися. Діти можуть провести час з бабусями та дідусями. Водночас ми дуже пильні. Не подорожуємо, не зустрічаємося активно з друзями, здебільшого проводимо час вдома.