Фільм про Бабин Яр не пояснює, чому вітають німців. Ніби українці хотіли Голокосту

 

Місяць тому у Франції завершився 74-й Каннський кінофестиваль. Церемонія нагородження відбулася 17 липня.

На кіноогляді показали 173 фільми. "Золоту пальмову гілку" вручили горору "Титан" французької режисерки Джулії Дюкорно. Також відзначили дві українські стрічки. "Бабин Яр. Контекст" Сергія Лозниці отримав спеціальний приз журі премії "Золоте око" за найкращу документалку. "Ольга" Елі Ґраппе здобула нагороду за найкращий сценарій у секції Міжнародний тиждень критики.

Про ключові прем'єри Канн Gazeta.ua розповів кінознавець, програмний координатор фестивалю "Молодість" Віктор Глонь.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перші жертви серійної вбивці не викликають симпатії

"Бабин Яр. Контекст" — реж. Сергій Лозниця, Україна, Нідерланди

33771 єврея розстріляли нацисти в окупованому Києві 29-30 вересня 1941 року. Сергій Лозниця зробив кіно про передумови та наслідки трагедії. Змонтував відреставровані кадри з українських, російських і німецьких архівів, свідчення очевидців подій, виконавців злочину й тих, хто вижив. Відтворює атмосферу без будь-яких коментарів. Але без них важко обійтися в розповіді про великий період історії.

Бачимо, що відходить радянська армія, приходить німецька, її радісно зустрічають. Вітають щоразу у вишиванках і танцями. Навіть трохи комічно виглядає. Потім стаються вбивства - переважно євреїв, хоча й не тільки. У Києві, Львові та інших містах. 1950-го урочище заливають відходами — на цьому закінчується стрічка.

Це сильна й гіпнотична робота. Триває дві години, але в колег і знайомих склалося враження, що значно менше. Завдяки вдалому ритму і режисерському таланту Лозниці.

Для мене це кіно більше про колообіг зла у природі. Показова одна з останніх сцен — страта 1946-го 12-ти німецьких офіцерів. Їх повісили на Майдані в присутності 200 тисяч киян. Насильство призводить до іншого насильства.

Схожу думку висловив мені монтажер картини, польський документаліст Томаш Вольський. Для нього це не про українців та євреїв, німецькі й радянські війська. А про психологію мас і про те, що зло неможливо перемогти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лозниця маніпулює історичними фактами - культуролог

Претензії не так до самого фільму, як до позиції Лозниці. На представленні стрічки сказав: "Ніхто від України не допомагав створювати. Добре, що хоч не заважали. Але нічого, ми все одно покажемо правду". Яку саме? Будь-яка людина, яка трошки знає історію, розуміє: серед українців були колаборанти. Це історичний факт. Але режисер подає таким чином, ніби Україна не хоче цього визнавати, а він робить добру справу, розповідаючи світу.

Проблема в тому, що ми бачимо все одно частину історії. Нам ніхто не пояснює, чому взагалі вітають німців. Може скластися враження, що українці хотіли взяти участь у Голокості. Я не історик, але неважко здогадатися, що причини для вітання були інші. Чому були колаборанти, скільки їх було — з фільму не дізнаємося. Мав би називатися "Бабин Яр. Без контексту".

Наскільки я розумію, Лозниця хотів би, щоб після перегляду ми почали читати далі історію у Вікіпедії чи книжках. Але змішування артпроєкту й політики пам'яті — ризиковане. Звісно, маємо порушувати теми, які не зачіпали або воліли не обговорювати. Скажімо, зрозуміти роль українців у трагедії Бабиного Яру. Але в умовах інформаційної війни з Росією підхід має бути більш розважливий. Те, що робить Лозниця — межує з провокацією, аніж намаганням закрити гештальти. Тепер частково від нас залежить, як будемо сприймати і подавати далі. Пояснювати контекст, який мав би бути у стрічці.

Якби жили всі мирно, ніхто б на таке кіно особливої уваги не звертав. Особливо європейці. Для них це далека історія і не зрозуміло, хто конкретно там показаний. Але нині Москва з усіх екранів несе, що в Україні нацисти. Фільм про те, як українці радісно вітають гітлерівців, може викликати неоднозначне враження.

До того ж стрічку профінансували люди, які зараз створюють Меморіал "Бабин Яр", проти якого протестує частина української інтелігенції (фільм зробили на замовлення Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", кошти на який дали російські бізнесмени Михайло Фрідман, Павло Фукс і Герман Хан. - Gazeta.ua).

Лозниця за паспортом громадянин України, а по суті своїй вільний художник. Він, за браком іншого слова, радянський митець. Не в позитивному чи негативному сенсі, а просто як факт. Досліджує світ через призму території, на якій зріс і самоусвідомився. Але має власний погляд.

"Ольга" — реж. Елі Ґраппе, Швейцарія, Україна, Франція

2013-й. 15-річна українська гімнастка Ольга їде до батька у Швейцарію. Там готується до Олімпійських ігор. Хвилюється за матір-журналістку, яка висвітлює події Майдану. Дівчина має вирішити: залишитися у спортивному закладі чи повернутися на батьківщину.

Героїня перебуває на роздоріжжі. Спочатку байдужа до своєї країни. Має можливість поміняти громадянство. Та Революція гідності ставить це під сумнів.

Мати проти повернення дочки. Це зрозумілий людський підхід, але й батьківська неоднозначність. Бо ніби "я заради тебе тут борюся, але краще тобі побути за кордоном". Та йдеться не про те, що треба звалити і якось подбати про себе, а про самовизначення.

Ольга починає усвідомлювати важливість України. Шукає власну ідентичність – хто вона і що в цьому житті збирається робити. Протягом сюжету робить вибір.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Один із найпотужніших українських фільмів - продюсер розповів про драму-призерку Каннського кінофестивалю

Це історія дорослішання з політичним контекстом. Зацікавить українців передусім темою Революції гідності. Але приз за найкращий сценарій Міжнародного тижня критики зумовлений універсальним сюжетом про ріст персонажа, за змінами якого цікаво спостерігати.

Приємно, що французький режисер тактовно витримав лінію історичних подій із проукраїнської точки зору. Уник можливої експлуатації теми. Приїжджав до нас, провів чимало часу, багато спілкувався з українцями. Пройнявся нашою ситуацією.

Головну роль виконала гімнастка з Луганська 20-річна Анастасія Будяшкіна, вихованка київського Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного. Режисер зробив правильний вибір. Це історія про людину, яка не знає, хто вона, де і з ким їй треба бути, де лежить її майбутнє. Персонаж трохи загублений і відсторонений. Непрофесійна акторка переконливо впоралася з особливістю ролі.

Якби таке кіно знімав українець, зупинявся б надто довго на деталях перебігу історичних подій. Елі Ґраппе подає всю історію Майдану та геополітику точково, використовує документальні кадри. Цього достатньо для розуміння шляху становлення громадянки своєї країни. Решту картини присвячує характерам.

Фільм має українського співпродюсера, але не отримав державного фінансування. Маємо нагоду подивитися на себе чужими очима. Це теж важливо і треба вміти цінувати.

"Вихор" — реж. Гаспар Ное, Франція, Бельгія, Монако

Фільм про останні дні життя літньої пари. Подружжя – люди творчі, представники мистецької тусовки. Можна припустити, що чоловік – режисер або сценарист. Жінка, можливо, колись була його прихильницею. Він намагається писати книжку про фільми та сни, яку дружина випадково змиває в унітаз. Вона страждає на деменцію – поступово втрачає зв'язок з реальністю.

У фіналі обоє помирають. Кожен окремо, на самоті. Чоловік – від серцевого нападу. А жінка - від того, що вмикає газ і задихається. Не ясно, робить це свідомо, чи ні.

Найтрагічніше, що їхній зв'язок обірвався задовго до початку фільму. Перед нами сім'я, що завжди була нещаслива, ще до хвороби. Їх мало що об'єднувало.

Режисер показує, як навіть перед обличчям смерті люди не знаходять контакту й порозуміння, залишаються самотніми. Шукають втіхи не разом, а деінде. В наркотиках, позашлюбних стосунках і творчості.

Колега з Румунського кіноархіву поділився зі мною враженнями: "Класно і професійно знято, але хочеться більше надії в мистецтві". Ное не дає жодної. Та навряд чи робить вирок усьому світу. Думаю, розмірковує про себе і своє середовище. Взявся знімати стрічку після крововиливу в мозок. Відчувши наближення власної смерті, вирішив порефлексувати про неї на екрані ще раз.

Стрічка знята двома камерами і зроблена в режимі розділеного екрана. На одній половині стежимо за жінкою, на другій — за чоловіком. Маємо постійно переключати увагу між ними. Два екрани підкреслюють відчуття роз'єднаності, відсутності людського зв'язку. Завжди розділяють героїв одне від одного, навіть якщо вони більшість фільму перебувають в одній кімнаті. Це не новий прийом, але створює гнітючу атмосферу.

Ное завжди зосереджується на темних сторонах людськості, негативних проявах нашої природи. Виокремлює неприємні, депресивні, сумні моменти. Такий підхід може мати терапевтичний ефект. Дивимося впритул на речі, яких зазвичай уникаємо, бо бентежать і лякають. Зокрема, на нерозв'язані питання неможливості нічого зробити зі своєю смертністю чи втратою пам'яті. Корисно на дві години зіткнутися із власним дискомфортом. Головне - бути до цього морально готовим.

"Маленьке тіло" — реж. Лора Самані, Італія, Франція, Словенія

Дія відбувається на півночі Італії 1900 року. У селянки Агати стається викидень. Священник не хоче охрестити мертвонароджену доньку й давати їй ім'я. Для жінки це принциповий момент – аби душа дитини не потрапила в пекло. Дізнається про церкву десь у горах, де нібито можна воскресити на дві секунди, охрестити, дати ім'я і вже потім поховати. Кидає все і вирушає в подорож.

У Каннах хотілося побачити щось менш очевидне, ніж гучні прем'єри, які потім вийдуть у наш прокат. Мені були найцікавіші дебютні картини. Їхня краса буває в тому, що попри брак досвіду й майстерність, відчуваються амбіції та бажання зробити кіно. "Маленьке тіло" - наближений до ідеального дебют. Зачаровує внутрішньою енергетикою. Ще один вдалий приклад того, як жінки отримали простір для розкриття свого погляду у власних історіях.

Героїня веде глядача за собою. Хоч мало про неї знаємо, одразу переймаємося, розуміємо її прагнення. Хочемо дізнатися, чи досягне мети і що насправді їй потрібно.

Основна тема – самоідентифікація жінки в історичних умовах. Це своєрідне роуд-муві. Агата долає шлях до усвідомлення важливості свого місця у світі. Зустрічає неочікуваних попутників. Стикається з небезпеками, адже несе із собою труп немовляти в коробці.

У фільмі мало діалогів, але більше й не треба. Лаконічна візуальна історія. Майже казка про жінку, що проходить небезпечний шлях та зрештою знаходить комфорт. Авторка нічому нас не намагається навчити. Треба самим зробити висновки. Це характерно для всіх вищезгаданих фільмів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільм говорить про реальність, яку щодня торкається війна - кінокритик

×