Центри психологічної підтримки допомагають дітям, які втратили батьків

Смуток - це не те, що треба пережити. А те, з чим потрібно навчитися жити.

Про це каже данська режисерка Катріне Філп. Зняла фільм "Щось прекрасне лишилося позаду" про організацію "Добре горе" в американському штаті Нью-Джерсі. Створює центри психологічної підтримки. Працюють з дітьми, які нещодавно втратили когось із батьків або обох.

Стрічка зображує, як "Добре горе" допомагає навчитися говорити про смерть і впоратися з емоціями від пережитого.

Постановниця представила стрічку на 18-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Проходив у форматі онлайн.

 

Коли вирішили зробити кіно на цю тему?

– Усе почалося з того, що наблизилася до ситуації, коли могла втратити сестру. Я спостерігала безпомічність своїх близьких, які залишалися біля неї, коли вона боролася за життя. На щастя, сестрі вдалося вижити, але це вплинуло на всю нашу родину.

Тоді захотіла дослідити цю тему. Було цікаво, як діти переживають смуток і горе. Подумала, що було би прекрасно послухати, наскільки вони можуть бути відкритими до різних питань. І так само дорослі навколо. Ця ідея захопила мене.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли вакцини немає, держава порушує угоду із суспільством

Кілька років потому мої продюсери почули. Ми почали шукати, дізнаватися. Знайшли місцину "Добре горе" у Нью-Джерсі, директор якої одразу запросив нас знімати. Почали вже за два тижні.

У фільмі немає оповіді у кадрі чи за кадром. А коли говорять дорослі, то звертаються не до аудиторії, а до дітей у центрі. Чому обрали саме такий підхід?

– Ми не звертаємося до глядача, не залучаємо експертів для пояснення етапів переживання смутку. Просто вислуховуємо дітей. Вони фантастично сильні. Розглядаємо смуток з їхньої точки зору – від самого початку вважали, що так робити правильно. Передаємо їхнє сприйняття. У них багато мудрості та стійкості, якої ми, дорослі, могли би повчитися.

У "Добре горе" приходять, аби переживати печаль, травматичний досвід разом. Спілкуються на групових зустрічах. Дають волю своєму розпачу. Можуть покричати або погратися. Наприклад, у кімнаті з кінетичним піском, якого приємно торкатися й ліпити з нього фігури й будівлі. Гра – взагалі прекрасний спосіб, завдяки якому діти виходять зі свого смутку.

 

Як вдалося досягти, щоб діти звикнули до камери, до вашої присутності?

– Родини наших героїв швидко почали відчувати комфорт поруч із нами. Довіра - в такому випадку найважливіше. Бо камера могла бути додатковим тиском. Ніколи не знаєш, коли можеш просто відчинити двері й запустити знімальну групу. Робота над документалістикою – це як танок. Невідомо, як герої будуть поводитися і як вам реагувати наступної миті. Треба просто відчути їхній стан, атмосферу у приміщенні центру. Ми знали, коли треба вимкнути камеру.

Які були особливості зйомок?

– Фільмували протягом року з перервами. На зйомки літала з іншого боку Атлантичного океану. Протягом останнього місяця взагалі переїхала з Копенгагена до Нью-Джерсі на тимчасове проживання разом із чоловіком і двома дітьми.

Ми перестали бути просто знімальною групою. Відчували себе друзями. За кілька днів діти з "Доброго горя" звикли до нашої присутності, знайшли з нами спільну мову. Особливо з моїм чоловіком. Він втратив матір, ще коли був маленький. Тож також повзав по підлозі разом із дітлашнею.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Донбас можна показати так, що буде схожий на Сирію

Під час зйомок несподівано помер мій батько. Це була значна втрата для мене. Тож стала ніби частиною спільноти "Доброго горя". Це була терапія. Я визнала, що нормально - переживати горе. А також радіти, що пощастило все життя прожити з батьком. Не всі мають таку можливість.

 

Чи відчуваєте, що стрічка змінила вас особисто?

– Так. Мене надихнули діти з "Доброго горя". Навчили стійкості.

Також я бачила, як вони співіснують і переживають подібну кризу втрати. Але можуть швидко входити і виходити з почуттів. В одну мить щасливі й задоволені, а в іншу можуть бути сумними. Це дуже чисті, справжні почуття. Горе схоже на хвилі. Іноді ви нагорі, а іноді в розпачі. До того ж смуток відрізняється у кожної людини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Німець врятував карпатських буйволів

Ми створювали фільм, щоб траур перестав бути темою табу. Щоб про це могли відкрито говорити. Ділитися своїми почуттями й емоціями, не боятися розмов про смерть. Я гадаю, що діти якраз нам показують, як треба реагувати на втрату близької людини.

Насправді йдеться про продовження життя. Смуток – це не те, що треба пережити. А те, з чим потрібно навчитися жити. Адже залишиться назавжди. Організація не вчить виключно впоратися з горем. А об'єднує людей, які мають схожий досвід, допомагає знайти взаємозв'язок.

Ми не обговорюємо подібні питання в нашій країні. Тема досі вважається некультурною, через неї люди почуваються незручно. Чи відчували подібне у себе на батьківщині? Для вас це спосіб якраз вирішити проблему?

– Робили стрічку в США, тому що у них є цілі організації, які займаються цією проблемою. Пропонують різні підходи, як впоратися з горем.

А у Данії насправді не завжди говорять про глибокі почуття. Або роблять це приватно, закрито. Мені здається, це притаманно багатьом країнам. Важко проговорювати звичайні, зрозумілі, хоч і важкі емоції.

Завдяки кіно хотіла подолати цю проблему. Коли зустрічаємо людей, які когось втратили – здатні краще й легше обговорювати це. Так можемо допомогти одне одному, підтримати словом, емпатією. А під час пандемії є особливе відчуття спільності, єдності. Певним чином зараз весь світ у смутку. І треба віднайти взаємозв'язок. Це те, що робить нас людьми.

Стрічка відображає, як нам треба впоратися з таким сповненим стресу періодом у нашому житті. Це мандрівка, що виліковує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кінь-волонтер допомагає тваринам і людям на фронті

×