Якби не революція й війна, регіони й далі були б законсервовані у своїх уявленнях один про одного — Любов Морозова

8

Нещодавно два тижні я провела у дитячому таборі. Поруч гриміла дискотека. Прикрутити було неможливо. Щовечора звучав арсенал російськомовної української музики. Ми з чоловіком-композитором сиділи і з погляду класичної теорії аналізувати ці твори, які, напевно, ніхто ніколи так не розбирав. Як це зроблено і чому це торкає. Це комерційна музика. На неї витрачають великі кошти. Тому часто в ній працюють справді талановиті професіонали.

Зараз музика частіше експериментує. Поп-музика в першу чергу. Навіть звуки навколишнього світу можуть стати частиною музики.

У 1980-90-х були особливі звуки механіки — як мотали стрічку касетні магнітофони. Звуки удару рукою по дерев'яному столу. Звук леза бритви, яким витирали помилкові записи, зроблені кульковою ручкою. Це ті звуки, які люди пам'ятають зі свого дитинства і які їх сформували не менше, ніж класичні твори. Це погляд на себе самих тодішніх.

У мого чоловіка є ностальгія за скрипом дитячих гойдалок 1980-х. Вони всі тоді скрипіли. Зараз такого звуку немає. Я бачу — навіть в його творах цей звук інколи з'являється. Чоловік чув у дитинстві, засинаючи. Скрип гойдалки пішов у підсвідомість. Це один з тих звуків, який його сформував.

Якось німецька композиторка Карола Баукхольт потрапила в київську підземку. Вона спустилася з диктофоном в метро, щоб записати звук потяга. В Німеччині поїзди ходять безшумно.

Рідкісний зараз звук перестуку коліс поїздів на старих рейках. Поїзди стали їздити спокійно. Раніше було голосніше.

Нас досі чарує механіка, але сама вона сьогодні потрошку зникає.

Ми зараз у мегаполісі із засиллям багатоповерхівок скучили за звуками природи. В той же час останнім часом спостерігається бум зйомок зарубіжними виконавцями кліпів у Києві. Якщо наші музиканти намагаються втекти від незатишних урбаністичних пейзажів на природу, у жовтогарячі соняшники та карпатські гори, то закордонні музиканти хочуть знімати лівобережні висотки. Прагнемо ми того чи ні, але слід примиритися, що в останні 20 років усі кияни "переїхали" в інший Київ. І доведеться прийняти цей Київ новобудов, бо іншого вже нема. Почати бачити його красу й у цих висотках. Було би цікаво якось провести концерт у дворі багатоповерхівок. Там особливе звучання, чути, як звук відлунюється від бетону.

У Львові кілька років тому запускали проект — "Музична мапа Львова". Кожна людина там може записати, як звучить певне місце міста вранці, вдень, ввечері. Слухач потім вирішує, куди йому хочеться поїхати, щоб почути конкретну атмосферу, послухати певні звуки.

Слухання навколишніх звуків часто впливає як музика. Джон Кейдж вважав, що музична форма – це лише інструмент задля того, аби навчитися слухати оточуюче середовище.

 

ДонКульт почався 2014-го як реакція на події на Донбасі. Спочатку це мав бути просто невеликий проект, спрямований на збір коштів для допомоги музеям, які постраждали від бойових дій. Коли стало зрозуміло, що ці території будуть в особливому статусі надовго, а тому ці гроші не туди підуть, організатори вирішили зробити щось більше.

Захотіли показати киянам, яка на Донбасі культура, який саме збіг обставин призвів до сьогоднішньої трагедії. Це був величезний форум — щось близько 80 подій у різних сферах, музика одна з них.

Східняки — справжні трударі, люди, здатні вкладати колосально багато сил і емоцій у свою роботу. Діна Писаренко, піаністка, фольклорний колектив "Дивина", що вивчає і популяризує фольклор Донбасу, композитор Євген Петриченко, який зараз підіймає Будинок відпочинку композиторів у Ворзелі, - ми таких різних людей позбирали і показали їх справді віртуозами свого діла.

Східняки — наполегливі і працелюбні, аж по-німецькому уважні до деталей, у вищому сенсі ремісники. А львів'яни – розслаблені творчаки. Для них норма — встати о 12-й, спокійно випити філіжанку кави, і лише потім починати робочий день. Зате у Львові – великий сплеск ідей, які не всі є змога реалізувати. Поєднання цих ідей зі східним техніцизмом дає цікавий результат.

Зараз багато музикантів зі сходу переїхали до Львова. Тому ця співпраця відбувається на місці. Але загалом класичне музичне товариство в Україні досить закрите, і якраз обмінів мало. В основному все стікається в центр – у Київ.

У нас був також проект ГаліціяКульт у Харкові. Ми вирішили привезти "страшних бандерівців" до Харкова і поговорити про націоналізм і про Донцова. Харків деякі львівські речі сприйняв навіть краще, ніж сам Львів. Львів'яни змогли реалізувати те, що не могли втілити у Львові. Наприклад, показати симфонії 1960-х, які зараз у Львові просто забуті.

Там настільки багате культурне життя, що не вистачає людей, аби займатися ще й цим.

Натомість у школу-десятирічку в Харкові далеко від центру набився повний зал людей, щоб послухати концерт складної 12-тонової музики Львова.

Харків має великий потенціал — він спраглий до знань і високої музики. Він був не лише фактичною, але й культурною столицею з 1919-го по 1934 рік.

У Харкові зараз послідовніші націоналісти, ніж навіть у Львові. У Львові націоналізм проявляється досить м'яко, бо немає протистояння. У Харкові ще досі є протистояння певних груп всередині міста. Є україномовні харків'яни, які мають дуже активну позицію, і натикаються на нерозуміння харків'ян російськомовних. Харківським націоналістам доводиться відстоювати свої погляди чи не щодня, тому вони послідовні у своїх діях. А у Львові немає з чим сперечатися. Всі однодумці.

 

Тут ідея – поєднати протилежні найвіддаленіші регіони України, куди люди не завжди доїжджають. Від Харкова до Ужгорода — доба їзди. З тих культурних діячів Харкова, яких ми залучаємо до проекту, здається, жодна людина ще не була в Ужгороді. Про яку єдність країни і культурний обмін ми можемо говорити, якщо не можемо дістатися один до одного логістично? Є багато залізничних маршрутів, коли до сусідньої зі своєю області людина має діставатися через Київ.

Маю ідею виміряти шлях від Ужгорода до Харкова "Мелодією" Мирослава Скорика, яка звучить кілька хвилин. Цікаво, скільки разів можна її зіграти у поїзді "Харків - Ужгород", доки людина доїде з одного кінця країни в інший.

Один з головних стереотипів ужгородців про український Схід: "Розумна жінка — небезпечна". Пояснюють: "Ми боїмося розумніх жінок зі Сходу". На Закарпатті досі є певний патріархат. Там, якщо жінка заважає, їй можуть сказати: "Де твоє місце?". Коли я ходила там на регіональне радіо, мене представляли так: "До нас у студію прийшла красива дівчина. А ще вона музичний критик".

У Харкові це ставлення трошки рівніше. Найбільше просунувся у бік гендерної рівності у Києві.

Стереотипи закарпатців про Слобожанщину — що це суцільна урбаністика, вугілля і сіль. Але варто приїхати до Харкова — як ти бачиш купецьке місто з красивенною архітектурою дореволюційних часів, і розумієш, наскільки хибні були твої попередні уявлення.

Про Ужгород харків'яни думають — що там суцільна контрабанда, гейзери, соляні ванни, збір грибів і ягід. Одне велике місто про інше велике місто знає мало.

Якби не сумні події — революція, війна — то регіони і далі були б законсервовані у своїх уявленнях один про одного. Анексія Криму і агресія на Донбасі весь час підштовхує щось робити в культурі.

Насправді кожен регіон України має свій потенціал відколотися. В Ужгороді бачиш, наскільки агресивно намагається там ствердитись культура з кожної сусідньої держави. Кожна сусідня держава, з якими ми межуємо, просуває послідовно свою культуру на наших теренах. При цьому Україна робить значно менше, щоб відстояти свою. Якби одного дня для тих же закарпатців постало питання "А чому ми маємо бути з Україною?", то відповідь це питання не була би очевидною. Її треба шукати.

Одна справа — патріотизм і відчуття, що це моя держава і "куди ж я без неї подінуся", інша справа: а що Україна мені дає? І в культурному плані теж. Чим вона мене насичує, чому я хочу бути з нею?

Я помітила війну пам'ятників — коли в одному парку стоять пам'ятників ватажків різних армій, які билися одні з одними в одній битві на початку минулого століття. Ужгород дуже толерантний. Там немає агресії до інших культур. Вони поки що там співіснують. Але якщо сусідня країна запропонує людям симпатичніші економічні умови, а Україна таких сильних позицій не матиме, то ми будемо втрачати території і далі.

На Закарпатті кожне село своєю мовою розмовляє і має свою культуру.

При цьому там дуже багато сіл, жителі яких підробляють у Росії. Заробітчани їздять в Росію на будівельні роботи значно частіше, ніж у сусідні країни за два кроки від свого західного кордону. Із Закарпаття на Росію ідуть прямі автобусні рейси. Російський ринок — великий, і тому багато людей заробляє саме там.

 

У мене зустрічне питання: чи просувають вони українську музику в самій державі? Є певні квоти на український продукт у радіоефірі, але їх не існує для державних установ. А вони якраз залежні від держбюджету і тому в першу чергу мали б дотримуватися правил гри. Написала про це статтю. Просто суха статистика. Взяла концертні програмки і порахувала, скільки в репертуарі української музики. Більшість національних колективів мають її лише 10-15 відсотків, що дуже мало, особливо для наших часів. Із цим треба щось робити.

Проблема цих колективів в тому, що вони законсервовані самі в собі і не розуміють, як їх сприймає світ. Коли їм піднесли дзеркало, вони розлютилися. З 12 директорів мені шестеро написали у Facebook багато неприємного. Найсмішніше висловився директор Національного симфонічного оркестру: "Хто ви, Любов Морозова — дилетант чи професійний провокатор? Людина, яка не взяла зі сцени жодного акорду, сміє критикувати? Любо, отямся!". Два колективи – духовий оркестр і Національна філармонія – грозилися судами, хор Верьовки відписав, що "за Сталіна такого б написати не посміли". Вони ще при Сталіні виникли, тому пам'ятають.

Натомість є багато колективів, які не мають державного фінансування, але роблять для української культури значно більше за національні.

У нас у Спілці композиторів 350 членів-композиторів. З них активно пишуть лише 5-10 людей. Через те, що немає, куди, немає, кому. Вся нова київська музика сконцентрована в гетто двох фестивалів – КиївМузикФест і "Музичні прем'єри сезону", який цього року навіть не відбувся через нестачу фінансування. Тобто, лише двічі на рік ти можеш зазвучати.

У нас композитор приходить до музикантів і починає просити: "Ну, будь ласка, ну зіграйте мій твір". А йому кажуть: "Ти спочатку навчися писати. Ти недосконало знаєш оркестр, ти погано орієнтуєшся в оперному жанрі". Це нагадує анекдот: ви спочатку навчіться плавати, а потім ми вам наллємо води.

Та й новий історичний час потребує нових творів.

Я днями була у Харкові, де готувалася постановка опери Чайковського "Мазепа" в новій редакції. Цього літа святкують 330 років з часу приходу до гетьманської влади Івана Мазепи. У селищі Коломак Харківської області встановлюватимуть пам'ятник гетьману. Оперу "Мазепа" готують на його відкриття.

Але ця опера написана на пушкінський сюжет, де Мазепа виставлений зрадником і лицеміром.

Треба було зробити замовлення сучасному композитору за рік-півтора, щоб він встиг підготувати нову партитуру, яка відображає сучасний погляд на гетьмана і на ті події. Треба було створити нового героя — пристрасного, харизматичного, на якого цікаво буде дивитися сьогоднішньому глядачеві.

Натомість традиційно пішли легшим шляхом: зі старої партитури просто викинули третій акт і переклали текст Пушкіна українською. У світі вже давно опери не перекладають — усі ставлять в оригіналі. Український текст не пристосований під ту мелодику. Наприклад, є така специфіка, що на високих нотах мають бути відкриті голосні. Навіть розчути не можна, про що співають.

Образ Пилипа Орлика у Пушкіна також занадто тенденційний. Тому з тексту вирізали фрагмент і зробили Орлика білим і пухнастим.

Крім того, на початку і в кінці опери вставили улюблену пісню Стапана Бандери "Чорна рілля ізорана". До чого вона там? Яке відношення Бандера має до Мазепи? Сцена в кінці: на задньому плані страчують Кочубея, на передньому плані стоїть його донька, усміхаючись, співає молитву, а на екрані ідуть у цей час фотографії Небесної сотні і воїнів АТО.

Ця постановка, мабуть, мала викликати посилене відчуття патріотизму, а насправді дала протилежний ефект.

Ця постановка — так звана "братська могила". У нас досі роблять такого типу концерти.

 

Є міфи і є правда. Міф — що у світі найбільше знають Лисенка, Скорика і Станковича. Правда — що єдиний український композитор, широко відомий у світі, — Валентин Сильвестров. Живе зараз у Києві на Русанівці й активно пише музику. Його добре знають на Заході, бо його можна впізнати з перших тактів.

Леонтовича знають лише як музику, а не як особистість. Його "Щедрик" хор Кошиця, який гастролював у 1920-ті в Америці, завіз за океан. До речі, саме завдяки хору Кошиця українська пісня "Ой ходить сон коло вікон" потім перетворилася на Summertime Ґершвіна.

Є цікаві молоді автори, яких за кордоном знають і виконують. Це Анна Корсун, Максим Шалигін, Олексій Ретинський, Максим Коломієць, Олексій Шмурак.

Коли є цілеспрямованість, грошові вливання, віртуозні виконавці і технічні композитори, то ми можемо мати той проект, який абсолютно конкурентноспроможний на заході.

Зараз питання, говорити про них як про українців чи про вихідців з України. Хто такі українці і неукраїнці? Кого такими вважати? Чому б нам не казати про євреїв, поляків, німців, які жили тут і багато зробили для України, як про українців? Хоча вони й етнічно не були українцями. Вони всотали в себе нашу культуру, як наприклад, Роза Ауслендер, чернівецька поетеса, яка все життя писала німецькою. Пауль Целан – чернівчанин єврейського походження. З нього почалася історія німецькомовної поезії після ІІ Світової війни. Целан усе життя хотів повернутися в Чернівці. Закінчив життя самогубством — кинувся в Сену. До останніх днів думав про Буковину.

Ігор Стравінський має українське коріння, а конструкція творів Чайковського така, що характерна для української народної пісні. Сергій Прокоф'єв — уродженець України. У його творах відчувається дихання донецького степу.

Джордж Гершвін – Яша Гершович, його мати з Одеси. Леонарда Бернстайна вважають ключовою фігурою в американській музиці. Обоє його батьків з-під Рівного. Про це зараз треба говорити світу, бо світ не знає обличчя України.

Кирило Петренко – диригент, який наступного року очолить Берлінський філармонічний оркестр. Усюди за кордоном його знають як диригента з російським корінням. Між тим, батько Петренка зі Львова. Що заважає нам привласнювати людей, які жили на нашій території, навіть якщо вони не були етнічними українцями? Що таке була національна самоідентифікація на початку 20 століття? Тоді була абсолютно інша країна. Те, що ми маємо в незалежній Україні після 1991 року, - це абсолютно інша історія.

Гадаю, ідентифікація за мовною ознакою – це те, про що в такій багатонаціональній толерантній країні просто негоже говорити.

Росія займалася пропагандою не перше століття. Від часів Мазепи вона послідовно формувала у світі той образ себе, який був потрібен саме їй. Відповідно і образ свого ворога вона формувала для світу у власних інтересах. Мова про російську пропаганду не сьогодні почалася. Нам є що перейняти в Росії — способи лобіювати себе.

 

З енергією. Зараз словом "Майдан" часто спекулюють. Але певний енергетичний поштовх для творчості таки пішов від нього. За певний час ми його втратимо. Але поки що цей запал дає нам інерцію руху.

Західна Європа більше сконцентрована на технічних моментах в музиці, ніж на емоціях, висловленні почуттів і наївності. Емоції і запал — сильна сторона українців після Майдану. Нам не треба копіювати Захід. Ми вже наздогнати його не зможемо, бо там сильна технічна індустрія, фабрика, яку ми в себе нескоро побудуємо. Але наші музиканти сильні відкритістю і щирістю. Ірраціональність і щирість нашої музики — це те, що ми могли б подарувати заходу.

В Україні, як мало де ще в світі, досі живий фольклор. У нас багато виконавців зараз роблять з нього абсолютно конкурентноспроможний продукт.

Поки що пройшов малий проміжок часу, щоб відреагувати на війну не так, як ми реагуємо на новини. Безпосередні емоції — це ще не творчість.

Це за часи І і ІІ Світової війни потрібні були воєнні марші, щоб ходити строєм. Була окрема спеціалізація композиторська по воєнних маршах. Але зараз немає потреби в такій військовій музиці, яка була б суто прикладною. Не треба ходити в ногу вже. Солдатам потрібна просто рок-музика, яку можна послухати у вільний час. В основному це музика, яка не пов'язана з війною. Часи інші і переживання інші. Це події, про які хочеться швидше забути, ніж далі їх переживати.