У Мойсєєва комплекція ведмедя, але ходить він елегантно-лінивою ходою лева. Отакі й його спектаклі: час там тягнеться непоспішно, вам довго здається, ніби нічого не відбувається, ну, хоча б прозвучала якась знайома, проста й зрозуміла репліка "Кушать подано!". А вона, зараза, не звучить. І от раптом, десь аж під кінець, ви розумієте, що кушать вже було непомітно подано, і подано не кого-небудь, а вас самих, і вас вже давно кушають — тихо, надійно й апетитно. І навіть ще наступного дня після вистави ви почуваєтеся Іоною, сущим во чреві кита. Тобто, ви вийшли з театру, але не театр з вас.
У Мойсєєва це завжди десь отак, а в цій виставі й поготів. Бо те, що ми тут бачимо, — це якась бездонна Утроба з лабіринтом кишок-труб усередині. Це — пивопровід і водночас те, що в народі зветься "труби горять". Ці труби придумав художник Андрій Александрович-Дочевський. На трубах написано "Уренгой — Помари — Ужгород" — був такий славний совєцький трубопровід.
Тут надто багато п"ють і ругаюцця московським матом
Але тут це щось більше, це якраз ота совєцька Утроба, з якої ми всі народилися. Або недо-народилися — уточнює Мойсєєв. Бо в його виставі персонажі продовжують копошитися там, всередині — чи шукають виходу, чи просто бояться виходити назовні. Це вистава не про московський гуртожиток Літінституту, це вистава про безсмертний Гуртожиток всередині кожного з нас.
З цієї причини спектакль здатен зденервувати як наших щирих патріотів, так і тих, що навпаки. Бо перші кричатимуть, що тут надто багато п"ють і ругаюцця московським матом, а другі образяться за вєлікую русскую культуру.
З цього спектаклю трохи щасливими прийдуть додому лиш нормальні громадяни, які не чадіють од наших наївних вічно-колоніальних суперечок. Таких громадян поміж нас небагато. А ще менше таких спектаклів, як "Московіада". Де, замість дискусій про те, хто старший, звучить тост "За наше і ваше пиво!".
Мойсєєв — хоробрий режисер, бо ставити нашу прозу на нашій сцені — ризиковано. Вас можуть не впізнати, мовляв, про що це, про кого це?
Він читає вірші Андруховича так, ніби сам їх написав
Та про нас же ж. І про все, що ми любимо (у третьому акті показують двох Ленінів і одного Путіна).
У головній ролі, українського поета Отто фон Ф. — Остап Ступка з театру імені Франка. Кажуть, його вибір на роль визначався тим, що Остап схожий на Андруховича. Справді, схожий. Але він ще читає вірші Андруховича так, ніби сам їх написав. А цього не підміниш лише зовнішньою схожістю.
Ще одна головна роль — король Олелько, він же Блазень — Олексій Вертинський. У третім акті майже геніальний, у перших двох — хороший, як звично.
Галю грає, і грає дуже потужно, Оксана Шопіна, нова актриса Молодого.
Цікавий Борис Георгієвський у ролі поета Єжевікіна. Ігор Портянко добре окреслив роль каґебіста Сашка. Чудовий Анатолій Петров у ролі Депресанта. Їхня сцена з Отто (де вони п"ють пиво з портфеля) варта виконання на біс. А Петров на прем"єрі грав ще й Чорну Панчоху замість Валерія Легіна, який перед тим зламав руку.
?Оце перечитую й бачу: ніде не сказано, що вистава чудова. Ні, чудово, що вона нормальна. І — не гірша за роман. А це нелегко зробити, особливо коли роман написано не тим Андруховичем, яким він є тепер, а тим, що був на початку 90-х.
2 
1
Коментарі