— Організовуємо покази українських вистав за кордоном і допомагаємо вітчизняним діячам культури отримати роботу в Європі, — каже 35-річний Стас Жирков, директор-художній керівник столичного Театру на лівому березі.
У червні колектив влаштовує великий тур спектаклю "Погані дороги". Його покажуть у Литві, Латвії, Німеччині, Чехії й інших країнах.
— Коли розпочалася нова фаза російсько-української війни, почали думати, як нам діяти, — продовжує. — Здалося, що зараз візьмуть і знову розстріляють нових Курбасів, Кулешів, Семенків, Плужників. Знищать нашу ідентичність, культуру — те, ким ми є. Гадаю, що наша історія пішла би зовсім в іншим шляхом, якби всі ці люди після 1937-го залишилися живими.
Зрозумів, що після першого періоду волонтерської роботи маємо відкривати організацію, яка допомагала б просувати Україну в Європі. Фактично це команда "Лівого берега" й частина театру "Золоті Ворота". Працевлаштовуємо навіть освітлювачів сцени. Литовці й німці відгукнулися на наші запити найбільше.
У рамках організації маємо вивозити вистави. По-перше, розповідатимемо про нашу війну. По-друге, збиратимемо кошти для працівників. Ми як державний театр зараз отримуємо 20 відсотків бюджету. У нас є люди, які залишилися без зарплати чи отримують 600 гривень на місяць.
Як добирали вистави для закордонного глядача?
— У червні в Європі відбувається місяць українського театру. Охопимо понад 10 міст у різних країнах. Усі запити на вистави за кордоном зараз такі: що у вас є про війну і що у вас є ще?
У нас є "Погані дороги", "Хлібне перемир'я", "Клас". У "Золотих Воріт" є "Отелло", ще кілька постановок. Деякі театри зараз думають, що вивозити в Європу — але в них нічого немає. Тому що всі мовчали, не хотіли говорити про війну, бо "не на часі", "глядач цього не зрозуміє".
Зараз важливо, щоб за кордоном усвідомили, що війна почалася не 2022-го. Показуємо хронологію подій, розповідаємо про захоплення Криму та Донбасу. Ставимо "Погані дороги", які є найкращою українською виставою, отримали Шевченківську премію. Нещодавно показували відеоверсію спектаклю в Мілані. Італійці кажуть, що не знали, що в Україні події розгорталися саме так. Запитували, що зараз відбувається, що з Харковом, як тримається Херсон, що з маріупольським театром — це історія, яка шокувала багатьох. Італійці коментували акторську гру, були вражені тим, що в Україні такий потужний театр. Їх приємно здивувало, що ми самокритичні в певних моментах, не маємо шароварного патріотизму.
Які ще театри, окрім вашого, могли би вивозити вистави за кордон?
— Маємо розповісти, яким було ХХ століття для нас. Що означає слово Голодомор. Оскільки Голокост усі знають, а Голодомор — ні. Що таке 1937 рік, коли винищили українську інтелігенцію, що таке розстріли мирного населення 1941-го та депортація з Криму 1944 року. Чому Донбас російськомовний.
Гадаю, що це спроба заново познайомитися з Європою. Що Україна — це не Росія, всі вже зрозуміли. Зараз на часі показати, що таке наша країна всередині — за своєю ідентичністю, їжею, побутом, думками. Оце наше завдання — пояснювати, що ми класні, толерантні, талановиті, розумні, вміємо працювати. І що ми вже давно вибрали свій шлях і хочемо бути європейською країною — попри всі ті проблеми, які існують всередині. У нас багато людей, які можуть думати стратегічно, тактично, ми довели це зараз — волонтерською діяльністю, військовим мистецтвом.
Цікаво було б презентувати в Європі ті вистави, які об'єднають якість і політичну позицію. Важливо вивезти якусь виставу херсонського театру, щоби показати, що це українське місто. Харківські прекрасні театри. Постановки режисера з Чернігова Андрія Бакірова. Нагадати, що це місто, яке вистояло.
Якщо думаєте, що ми зараз не робитимемо мистецтво — то помиляєтеся — ви не зламаєте нас. Гадаю, цікаво було б вивезти щось із Одеського театру Василька. Якщо брати фольклорну складову, яка теж у нас цікава й важлива — це Івано-Франківський театр, який має вистави за оповіданнями Марії Матіос.
Маємо самі наближати долучення до європейської родини?
— Звісно, Польща, Литва, Латвія, Естонія, та сама Фінляндія — розуміють нас краще. Бо були в Російській імперії. Далекі від Росії країни сприймають нашу війну як "десь щось відбувається". Російському режисеру Кирилові Серєбрєннікову після показу його фільму на фестивалі в французьких Каннах аплодують стоячи. І це після того, як на пресконференції він сказав, що треба допомагати дружинам російських військових, бо вони ж залишилися без годувальника. А це ті самі вояки, які ґвалтують наших дітей.
Чому у Франції таке шанобливе ставлення до російського режисера, попри нашу війну?
— Німеччина, Франція гаряче завжди приймали дисидентів. Серєбрєнніков для них — щось на зразок білих, які тікали з Росії після більшовицького перевороту 1917-го, або інтелектуалів, які висловлювалися проти КПРС. Якщо зараз проштудіювати пресу, то побачите, що у Франції в захопленні від цього режисера та його картини. Тут велика проблема в тому, що Західна Європа не розуміє, що йде геноцид українського народу — й що той же Серєбрєнніков — та людина, яка також брала в цьому участь. Наприклад, ставив "Около нуля" — роман ідеолога рашизму Владислава Суркова. Нам зараз потрібно переконати ці країни, щоби вони замислилися. Для цього потрібно багато роботи з нашого боку. Спокійної, не істеричної. Мені сподобалася ініціатива у фейсбуку — взяли допис Серєбрєннікова і просто все перелицювали на реалії Другої світової. "Давайте допомагати дружинам нацистських солдатів, які ґвалтують польських дітей" — нескладно уявити, як би на це реагував світ після 1945-го.
Поки що ми програємо цю інформаційно-культурну боротьбу, але робитимемо все можливе, щоби перемогти. Культурне знецінення Достоєвського, Чайковського, Рахманінова й Чехова — це шлях, який ми проходитимемо десятками років.
Маємо виглядати розумніше та краще за ворога — а це вже стратегія. Не повинні просто істерично кричати про бойкотування російської культури. Нещодавно в культурній спільноті точилося обговорення щодо "невідповідної" поведінки української делегації в тих же Каннах. Закидали, що буцімто не зірвали виступ російського режисера. Якби наші митці це зробили — тоді він виглядав би елегантним дисидентом, якому не дають сказати слова, а ми були б дикунами. Бо коли посла Росії обливають фарбою в Польщі — це територія нашого порозуміння. А Франція — це країна, яку треба переконувати. Потрібен зовсім інший тип поведінки.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі