У п'яти областях України та окупованому Криму збирали матеріал для документальної вистави "Викрадення Європи" режисера Андрія Мая, 42 роки. 23 листопада постановку покажуть на театральному фестивалі "Вибір" у столичному театрі імені Івана Франка.
— Герої вистави — це схід, захід, південь і північ України, — розповідає Май. — Вони розмовляють цитатами реальних людей. Навесні 2017-го протягом двох місяців із драматургом Олексієм Доричевським їздили країною. Побували в Херсоні, Вінниці, Львові, Ужгороді, Сєвєродонецьку на Луганщині. Брали інтерв'ю в місцевих жителів, мерів міст, голів обласних адміністрацій. Спілкувалися про їхнє бачення європейського майбутнього країни.
Іноді політики відповідали на запитання завченими фразами. Тоді цікавилися в них, хто такі рагулі, чому мудаки приходять до влади. До цього вони не могли підготуватися.
Багатьох співрозмовників, які побували в Європі, вразила чистота і газони. Тому сцену і глядацьку залу до спектаклю вистеляємо штучною травою.
Композицію вистави побудували так, що на початку звучить переважно позитив. Але що далі, то більше проблем виринає на поверхню. Мені було цікаво, про що думають люди, які мають створювати нам європейське сьогодення на місцях.
Вистава починається з історії 26-річного хлопця, якого зустріли в селі Соломонове на Закарпатті. Служить у прикордонних військах. Працював у Словаччині, купив машину і квартиру, готувався до одруження. Коли приїхав додому на день народження сестри — забрали в армію. Після закінчення служби збирався знову виїхати з країни. Ми ж ставимо питання: навіщо люди це роблять, чому не хочуть повертатися на батьківщину?
У Криму говорили лише зі звичайними жителями, бо їхньої так званої влади не визнаємо. Були в Сімферополі, Алушті, Ялті. Коли в людей запитували про європейський курс, вони переважно реготали. Дехто казав, що зробив український біометричний паспорт у Херсоні, тому може користуватися безвізом. Один чоловік відповів, що відчуває себе відкинутим від Європи на століття.
Коли продавщиця місцевого магазину дізналася, що ми з Києва, запитала: "Ну шо там, подыхаете?" Вона була єдиною співрозмовницею, яку задовольняло життя в Криму. Поскаржився їй на ціни. Вона відповіла: "У меня зарплата 35 тысяч, могу себе позволить пиво за 100 рублей".
На першому показі одна з журналісток сказала, що така провокативна постановка не може йти в національному театрі. Мовляв, вона не підтримує цензуру, але під час війни не можна так говорити про владу. Для мене те, що вистава йде в театрі Франка, є ознакою демократії в країні. Бо в Росії спектаклі подібного змісту ставлять лише недержавні театри. Наприклад, Театр.Док, який на фестиваль "Вибір" везе виставу-утопію "Коли ми прийшли до влади".
2 
1
Коментарі