В Америці в мене було кілька друзів-індусів — деякі з них були добрими, деякі — поганими, і решта — такі собі. Завдяки обставинам я, на щастя, міг допомагати їм. Забезпечував їх роботою, давав прихисток і годував, коли це було необхідно. Вони були вдячні мені, вдячні настільки, що своєю увагою робили моє життя жалюгідним. Двоє з них були святими — якщо я вірно розумію, що таке "святий". Особливо Гупті, якого знайшли одного ранку з перерізаним від вуха до вуха горлом. Його знайшли в маленькому притулку в Ґринвіч Віледж холодним і голим, розпластаним на ліжку. Поруч лежала флейта, а на горлі, як я сказав, зяяла рана від вуха до вуха. Досі так і не з"ясували, вбили його чи він вчинив самогубство...
Я повертаюсь думками до ланцюжка подій, що привели мене врешті-решт до Нанантаті. Думаю, наскільки дивно те, що я зовсім забув про Нанантаті. Аж до певного дня, коли лежав в убогій готельній кімнатці на вулиці Сей. Лежу собі там, на залізному ліжку, думаючи про те, яким я став нулем, мізерією, непотребом, коли це раптом — бінґо! — вистрілю слово: Nonentiti! Ось як ми називали його в Нью-Йорку — Нікчема. Пан Нікчема.
Я лежу на підлозі в одній із кімнат його дивовижного помешкання, яким він так хизувався, коли бував у Нью-Йорку. Нанантаті дав мені дві кусючі ковдри — мало не попони для коней, під якими я згорнувся на запилюженій підлозі. Щогодини для мене знаходяться маленькі завдання — якщо я, звісно, виявляюся достатньо дурним, щоб залишитися вдома. Вранці він грубо будить мене і наказує приготувати йому на ланч овочі: цибулю, часник, боби тощо. Його друг, Кепі, застерігає, щоб я не їв — каже, що їжа погана. Погана чи хороша — яка різниця? Їжа! Ось все, що має значення. За харчі я готовий вимести килими поламаною мітлою, випрати його одяг і зішкребти всі крихти з підлоги, як тільки він закінчить їсти. Він став неймовірним любителем чистоти, відколи я приїхав: тепер всюди треба витирати пилюку, крісла слід розміщувати в певному порядку, годинник мусить дзвонити, унітаз мусить змиватися належним чином... До того ж цей божевільний індус скупий, як бобовий стручок. Я страшенно сміятимусь, коли вирвусь із його пазурів. Однак зараз я в"язень...
Якщо я не приходжу на ніч у його помешкання і не скручуюсь під кінськими попонами, коли я з"являюсь, він каже: "О, то ти не помер? Я думав, що ти помер". І незважаючи на те, що я не маю грошей, він щодня говорить мені про дешеву кімнату, на яку натрапив десь неподалік. "Але ж ти знаєш, що я не можу поки що винайняти кімнату", — говорю я. І тоді він, кліпаючи, ніби китайоза, улесливо відповідає: "Ах, звісно, я забув, що у тебе немає грошей. Я завжди забуваю, Андре... Але коли прийде грошовий переказ... коли міс Мона надішле тобі гроші, ти ж підеш зі мною поглянути на кімнатку, га?" І навіть не перевівши подиху, він наполягає на тому, щоб я залишався, скільки завгодно: "шість місяців... сім місяців, Андре... ти для мене тут дуже корисний".
Він не здогадається використовувати туалетний папір, бо це суперечить його релігії. Він просить глек із водою і шмату
В Америці Нанантаті представився мені як багатий купець, торговець перлами, з розкішним помешканням на рю Лафаєт, в Парижі, віллою в Бомбеї, бунґало в Дарджелінґу. Мені з першого погляду стало ясно, що він недоумок. Але недоумки часом можуть бути достатньо талановитими для того, щоб накопичувати багатство. Я не знав, що він оплачував готельний рахунок в Нью-Йорку кількома величенькими перлинами, які клав на долоні власникові. Зараз мені видається сміховинним те, як цей малий качур гордовито походжав у фойє Нью-Йоркського готелю з ебеновою палицею, розпоряджаючись наліво й направо прислугою, замовляючи сніданки для своїх гостей, як просив портьє, щоб той купив квитки до театру, винаймав таксі на цілий день, і так далі, і таке інше, — і все це без жодного су в кишені. Всього-навсього низка товстеньких перлин навколо шиї, які він, з плином часу, одну за одною віддавав замість готівки. І ця дурнувата манера плескати мене по спині, дякуючи за добре ставлення до індуських хлопців — "вони всі розумні хлопці, Андре... дуже розумні!" Казав, що добрий бог такий-то і такий-то віддячить мені за мою ласку. Це пояснює, чому вони так гиготіли, ці розумні індуські хлопці, коли я запропонував їм випросити в Нанантаті п"ять доларів.
Страшенно цікаво, яким чином добрий бог такий-то і такий-то віддячує мені за мою благочинність. Я — раб цього малого жирного качура. Я постійно в його розпорядженні. Якщо я потрібен йому — він так мені й каже. Коли йде до сральника, верещить: "Андре, принеси мені глек із водою, будь ласка. Я мушу підмитись". Він — Нанантаті — не здогадається використовувати туалетний папір. Це суперечить його релігії. Ні, він просить глек із водою і шмату. Він ніжний, цей малий жирний качур. Часом, коли я п"ю слабкий чай, в який він кинув трояндову пелюстку, він підходить впритул і голосно пердить — просто мені в обличчя. І ніколи не каже: "Перепрошую!" Напевно, цього слова бракує в його словнику гуджараті.
В той день, коли я опинився в помешканні Нанантаті, він якраз був у процесі, так би мовити, омовіння — стояв над брудною мискою, намагаючись обвити скривленою рукою свою шию. Поруч із мискою стояла латунна чаша, яку він використовував, щоб міняти воду. Він запропонував мені побути тихенько під час церемонії. Як мені було наказано, я мовчки сів і спостерігав, як він співав, молився і час від часу спльовував до миски. То ось які вони, ці дивовижні апартаменти, котрими він так вихвалявся в Нью-Йорку! Рю Лафаєт! Там, у Нью-Йорку це звучало для мене як назва важливої вулиці. Я думав, її заселяють лише мільйонери та торговці перлами. Коли ти на протилежному березі, це справді звучить чудово — рю Лафаєт. Так само, як і П"ята авеню, коли ти вже тут. Неможливо уявити, яке сміттєзвалище на цих розкішних вулицях. Так чи інак, ось я нарешті й тут, сиджу в прекрасних апартаментах на рю Лафаєт. А божевільний качур зі скривленою рукою здійснює ритуал омовіння. Крісло, на якому я сиджу, зламане, ліжко розпадається на дві частини, клаптями звисають шпалери, під ліжком стоїть валіза, наповнена брудною білизною. З того місця, де я сиджу, видно жалюгідний дворик внизу, де розташувалась аристократія рю Лафаєт зі своїми глиняними люльками. Поки він монотонно виспівує славослів"я, я розмірковую, яким же може бути те бунґало в Дарджелінгу. Його співи та молитви нескінченні.
Він пояснює мені, що зобов"язаний вмиватися певним приписаним чином — цього вимагає його релігія. Однак у неділю він купається в олов"яній ванні — за його словами, Всевишній заплющить на це очі. Вже одягнений, він підходить до шафи і клякає перед маленьким ідолом на третій полиці, а тоді починає повторювати своє мамбоджамбо. Якщо молитимешся так щодня, каже він, з тобою нічого не трапиться. Добрий бог, чиє ім"я покірний слуга не забуває ніколи. І тоді він демонструє мені свою скривлену руку — якось, у день сумнівів, знехтувавши повним повторюванням всіх пісень та танців, він потрапив в аварію на таксі. Його рука схожа на зіпсований компас. Це більше не рука — це кульша з прикріпленою до нею стопою. Відколи руку відновили, він виявив пару опухлих лімфовузлів під пахвами — товстенькі лімфовузли, точнісінько такі, як псячі яйця. Оплакуючи свій стан, він пригадує раптом, що лікар рекомендував йому вільнішу дієту. Відразу ж він благає мене сісти і написати меню, у якому будуть риба та м"ясо. "А як щодо устриць, Андре — для маленького братика?" Проте все це тільки для того, щоб справити на мене враження. Він не має навіть найменшого наміру купити собі устриць, м"яса чи риби. Принаймні — поки я тут. Тим часом ми харчуватимемось сочевицею, рисом та іншою пісною їжею, яку він зберігає на горищі. Спершу я втікав геть, коли він смажив масло, але зараз я витримую все до кінця. Він був би вельми задоволений, якби міг примусити мене виригати всю їжу — тоді з"явилась би ще одна річ, яку можна було б покласти в буфет разом із сухим хлібом, запліснявілим сиром та маленькими жирними тістечками, які він робив власноруч зі скислого молока та згірклого масла.
3 
1
Коментарі
1