— У повоєнному Києві перевірити, чи запустили одну з відновлених трамвайних ліній, доручили особисто Миколі Бажану. Поет був депутатом Верховної Ради. Водій Миколи Платоновича так мчав, що їхній ГАЗ М-1 і цей трамвай зіткнулися. "Емка" — машина міцна, Бажан дістав лише кілька подряпин і зміг особисто доповісти, що все працює, — розповідає літературознавець Віра Агеєва, 60 років.
Допомагає письменниці Марині Гримич, 58 років презентувати її роман "Клавка".
Дія книжки відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку РОЛІТ 1947-го. Тогоріч відбувся Пленум, відомий в історії розгромом української літератури. Зокрема звинуватили у націоналізмі Юрія Яновського і Максима Рильського. Розправою над цими двома класиками не обмежилося. Українських літераторів — колег по перу, сусідів по дому — радянські спецслужби нацьковували одне на одного, використавши їхні амбіції.
– 26-річна Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе. Драматичні події відбуваються на її очах, — розповідає Марина Гримич.
— Паралельно опиняється у центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б) У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Клавка киянка. Вона із сім'ї ворогів народу. Її батько був інженером, очевидно, російськомовним. Але бабуся дівчини була вчителькою української, жила з ними. До того ж мама колись у молодості писала вірші теж українською.
Коли Клава з'ясовує, що подобається високопоставленому партійцю, розгублюється. Після війни було важко знайти пару. Думала, буде одна до кінця життя. Тут одразу двоє. А вона не має досвіду у спілкуванні з протилежною статтю.
Дівчина дуже любить літературу, письменники для неї — янголи безтілесні, вона їх не сприймає як чоловіків. Я намагалася показати, як у неї розривається серце. То вона на той бік стає, то на той. Високопосадовець давно спостерігає за нею. Коли побачив, що хтось почав перед Клавою припадати, прискорив своє рішення захопити її.
Він неоднозначний персонаж. У нього багато позитивних рис — виважений, спокійний, делікатний. Одним разом він здається Клавці милим, інтелігентним, ніби буде про неї піклуватися. А іншим — уявила першу шлюбну ніч з ним і їй стає не по собі.
Марина Віллівна каже, що під час роботи над книжкою користувалася матеріалами архіву-музею літератури і мистецтва.
— Якщо Павло Тичина, Максим Рильський чи Андрій Малишко щось говорять у моєму романі, значить ця фраза була зафіксована в мемуарах, — продовжує Гримич.
— Після війни багато літераторів поверталися з евакуації, хтось був на фронті. Позбулися страху, навіть у творчості допускали ліберальні погляди.
У "Клавці" є письменники з вигаданими іменами. Їм в уста вкладала непривабливі речі, що говорилися на розгромному Пленумі. Я історик, не люблю фальсифікацій. Уважний читач за бажання знайде в історичних документах, від кого насправді із членів Спілки лунали звинувачення. Просто пам'ятаю дуже багатьох учасників тих подій вже як приємних бабусь і дідусів. Не хотіла їх чорнити їхніми ж словами. Для мене це був етичний, принциповий момент.
— Поділяю цей погляд, бо і я приміряла психологічно до себе цю ситуацію, — знову говорить Віра Агеєва. — Зараз проілюструю. Микола Бажан виходить на трибуну і викриває націоналізм свого найближчого друга Юрія Яновського. Той сидить білий, як крейда. Поруч порожні стільці. Боялися сідати. Можна засудити Бажана, який потім карався ціле життя. Вибачався перед Яновським багато разів, намагався зробити щось для нього в побутовому плані. Микола Бажан був на найвищих посадах, у нього всі премії і відзнаки, але при цьому дружина є донькою ворога народу. Її батько в таборі, і в будь-який момент її можуть забрати. Я не знаю, який би вибір зробила на той час.
Роман Марини Гримич "Клавка" вийшов у київському видавництві "Нора-Друк".
3 
1
Коментарі
1