У переддень Різдва випав неймовірний пухнастий сніг, і здавалося, що почали оживати дитячі казки. Коло п"ятої Нін передзвонює і повідомляє, що вже на під"їзді — йому залишається трохи більше десяти кілометрів до міста. Тут дуже гарно, каже він, такий сніг! — я тобі сфотографую...
Ми з Данкою йдемо на кухню, відкриваємо духовку й обережно пробуємо дерев"яною паличкою, чи добре пропікся наш пиріг. У цей же час на тихій ділянці траси Нінову машину зупиняють двоє даїшників. На помах палиці одного з них Нін вправно вирулює на узбіччя й виходить, привітно усміхаючись. Стоїть і чекає, що скажуть. Даїшники мовчки повільно наближаються, змерзлі й мовчазні. Один обходить навколо авта, інший зупиняється біля Ніна.
— Давно робили техогляд?
— Півроку тому, — відповідає Нін і усміхається. — А в чому справа?
— Ану, дай права! — раптом каже той, що обходив машину.
Нін лізе в салон, копирсається у бардачку й простягає їм шкіряне портмоне з документами. Вони довго, з інтересом розглядають його права та техпаспорт.
— А це чого в тебе ім"я таке? Диви, Вася, шо за ім"я, — гигикнувши, тицяє один із них пальцем в права перед носом у напарника. — Шо за ім"я?
— Та ти глянь, який чорнявий, які в нього очі! Це ж чучмек якийсь! От розплодилося, і всі сюди їдуть... Ти ж чучмек? — звертається до Ніна другий, підходячи ближче.
— Та який чучмек? Ви чого, хлопці? — відповідає трохи спантеличений Нін. — Я тут все життя живу. В мене тут жінка та дитина, я до них їду, додому, — продовжує він святою напівбрехнею, маючи на увазі мене і Данку. А може, він про когось іншого говорить. Я не знаю вже.
— Та й взагалі, чого ви — нині ж свято... — усміхається він.
— Свято, кажеш? Еге... А що за свято? — лагідно усміхається один з даїшників, вусатий.
— Бог рождається, — Нін раптом відчуває колосальне, дитяче полегшення, бо вже встиг трохи злякатися цієї безглуздої ситуації. Але ось уже й хлопці розтали, жартують...
— Бог рождається? — продовжує вусань. — Еге... А як нашого Бога звати?
Вони підходять ще ближче, обоє, і тут Нін раптом замовкає. Це не жарт, розуміє він, це зовсім не жарт. І Нін мовчить. Що ти робиш, Ніне, чого ж ти? Ти ж знаєш імена усіх богів світу з усіх епох, тобі варто лише назвати — і вони всі прийдуть на твій поклик, стануть поруч тебе зі своїми напнутими луками й вогняними молотами, блискавками і сімома єгипетськими карами, одборонять тебе і проведуть в оточенні свого війська хоч би на інший край землі. Але ні. Хто не знає Ніна, тому ніколи не зрозуміти того безглуздя, яке він зараз коїть. Ані свого вічного супротивника, Бога-Отця, ані його єдинородного Сина він не принизить до того, аби зробити посередником у конфлікті між ним і двома рагулями з маленькими посоловілими очима. Він, Нін, може сам, а Богові — богове. Це безглуздо, які дурні принципи, сказав би сторонній спостерігач, але отак.
У відповідь на Нінове незгадування імені Божого всує вусатий даїшник з розмаху б"є його в сонячне сплетіння. Нін згинається навпіл, напарник вусатого гатить його смугастою палицею по печінках, і Нін падає в сніг. Вони довго б"ють його ногами. Потім удвох схиляються над ним — здається, беруть гроші з кишені, а може, й ні. Нін лежить нерухомо, обличчям вниз. Вони неквапом чвалають до своєї автівки, номерів якої Нін вже не здатний роздивитися, сідають в неї і від"їздять. У хатах вздовж дороги починають запалюватися вікна. Темніє. Різдвяний вечір. По шосе ніхто не їздить.
"Та не хвилюйтесь ви так, жіночко, знайдемо", — каже водій, але з його голосу чути, що він уже теж хвилюється
Темніє. Я сиджу на кухні за столом, над вийнятим з духовки шоколадним пирогом, і дивлюся у вікно, чекаючи на Ніна і на першу зірку. Минуло вже півтори години після його дзвінка. Його мобільний вперто не відповідає. Година сорок п"ять. Дві години. Він казав — трохи більше десяти кілометрів. Десять кілометрів і ще трохи містом. Дві години?
— А де ж тато? — питає мене Данка.
Дійсно, де ж тато? Спершу мені забиває дух від люті. Знову повторюється ота південна пригода? Хтива скотина! Зустрів десь чергового втраченого любаска й рушив із ним назустріч пригодам, а мені й своїй дитині вирішив влаштувати самотнє Різдво. Який же Нін все-таки придурок!
— А де ж тато? — повторює Данка.
І мене миттєво накриває жах, такий густий, що неможливо продихнути. Я ще не встигла навіть уявити розбитої машини та Нінового скаліченого трупа. Просто стало дуже страшно. Я ще не знаю, що сталося, але різке відчуття біди не те що гризе — воно просто пережовує мене. Звелівши Данці вдягатися, я хаотично тицяю в клавіші телефона. Раз, іще раз, іще раз. Ну звісно. Розмріялася про виклик таксі у Святвечір. Не потрапляючи в рукави кожушка, я в домашніх капцях стрибаю через дві сходинки надвір і кидаюся за ріг вулиці. Не може бути, щоб зовсім нічого не їздило. Якби зараз мені назустріч трапилися Троє Царів, я б і їх спинила, і ми б поїхали шукати Ніна на слухняному верблюді Валтасара.
Але все складається простіше. Домовившись із якимось шаленим пізнім таксистом за так само шалені гроші, я повертаюся з ним у двір, піднімаюся до себе, хапаю Данку, на автопілоті замикаю двері, і ми рушаємо за місто по тій трасі, де мав проїхати Нін. Десять кілометрів.
Дорога двоїться у мене в очах.
— Тільки ви поволі й уважно, — прошу водія. Данка захопила із собою плюшевого зеленого зайця і мій плеєр. Вона відверто нудиться, вмикає плеєр, спершу вставляє навушники в зелені заячі вуха, потім — у вуха мені. В навушниках, як на те, голосить Кайя. Її голос теж двоїться у мене в голові. Данка встромляє навушники мені у вуха і виймає. Знову встромляє та виймає. І знову.
— Ви тільки уважніше, — кажу я водієві.
— Та не хвилюйтесь ви так, жіночко, знайдемо, — лагідно каже водій, але з його голосу чути, що він уже теж хвилюється.
Таксі обмацує глуху пітьму шосейки тремтячими вогнями фар. За недовгу дорогу я встигаю пробачити Нінові усі прикрощі, яких він коли-небудь мені завдав. Світло вихоплює попереду Нінову машину з відкритими дверцятами, а трохи далі — і його самого в брудному снігу на узбіччі. Не встигнувши навіть закричати, я теж опиняюся там. Піднімаю його голову, снігом витираю кров із розбитого обличчя. Він стогне, він живий!
Назад ми їдемо з Ніновим авто на буксирі. Данка, наплювавши на вмовляння і погрози, залізла зі своїм зайцем на переднє сидіння таксі й мовчить, повністю зачарована видовищем нескінченної темної дороги, по якій біжить світло. Нін лежить горілиць на задньому сидінні, куди ми з нашим нічним водієм обережно його перенесли, і я тримаю його голову на колінах.
Чи я казала, що у зв"язку з Різдвом мене найбільше розчулює мандрівка Трьох Царів? Народження Божої дитини — само собою, але тепер, у світі, де ніхто нікому не потрібен, так хочеться вірити, що Гаспар, сивобородий старець, Мельхіор, гордий молодий цар, і Валтасар, загадковий темношкірий володар, раптом вирішили йти крізь глупу ніч, зневаживши можливі небезпеки, і тільки тому, що почули таємничий поклик нової зірки. Ця історія вселяє в мене віру в те, що все іще можна когось покликати, коли потрібно буде покликати — і хтось прийде. Навіть у цей дурний час. Це все через Трьох Царів. Ну ось. Але тієї ночі ми їх не зустріли. Тієї ночі були тільки ми самі, випадковий таксист і велика зірка в холодному небі.
3 
1
Коментарі