У чернівецькому "Видавництві 21" вийшла книжка Ії Ківи "Ми прокинемось іншими". Це розмови із сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє їхньої країни. Одним із героїв видання став 46-річний Ольгерд Бахаревич.
— Для білорусів розмови про порядок і чисті вулиці принизливо звучать, — запалює сигарету письменник. — Бо ця казармена вилизаність тротуарів — прикмета тоталітаризму.
Мінчанин Ольгерд Бахаревич з листопада 2020‑го живе в австрійському Ґраці. До Києва прилетів на презентацію книжки.
— У нас із дружиною, поеткою Юлією Тимофєєвою, щодня або вечірка, або читання, або інтерв'ю.
Мабуть, вперше за час існування незалежної Білорусі ми відчули щире зацікавлення.
З іншого боку, хочу, щоб Білорусь не асоціювалася винятково з 2020-м. Хочу, щоб на нас дивилися з історичної перспективи. З розумінням, що Білорусь не почалася з Лукашенка, й ним не закінчиться. Що це давня держава зі своєю мовою та історією. Багато людей, які не дожили до наших днів, весь цей час несли ідею білоруської самостійності й унікальності.
П'ять років тому розповідали, що через український Майдан, війну на Донбасі посварилися з давнім другом. Бо російське телебачення перетворило його на зомбі.
— На нашому боці люди з великим спектром світоглядів. Проти Лукашенка навіть ті, хто за Росію. Дістав усіх. Може, в майбутньому між протестувальниками почнуться конфлікти, але поки країна об'єднана єдиною метою.
Наголошуєте, що доводиться тлумачити німецькомовним читачам, хто такі "майдануті". Забули, звідки пішло це поняття?
— Це нам звідси здається, що про Майдан відомо усьому світу. Коли на Донбасі почалася війна, до України була велетенська увага. Зараз у новинах – ми.
Але нагадувати про себе треба весь час. Білорусь довго була білою плямою. У світі не існувало образу нашої країни, культури. Точніше, в уявлені виринало щось убоге про останню диктатуру в Європі.
Тепер завдяки журналістам при згадці Білорусі в іноземця перед очима літнє небо Мінська й біло-червоно-білі прапори на його тлі, гарні чоловіки й жінки, які вийшли на вулиці проти озброєних омонівців. Навесні 2021-го увага фактично зникла. Але Лукашенко силою посадив літак із Романом Протасевичем, й інтерес знову повернувся.
Усі 26 років панування Лукашенка його режим виховував у білорусах почуття меншовартості. "Ви маленькі й убогі, світу на вас начхати, й лише я забезпечую ваш добробут, за який ви всі мені винні". Тобто це була свідома політика приниження гідності не лише національної, а й людської.
Тому наш протест теж можна назвати революцією гідності.
У нас навіть є жарт, що білоруси в 1990-ті більше думали про ковбасу, ніж про свободу. Однак пізніше стало зрозуміло, що ковбаси вже наїлися, а жити краще від цього не стали.
Які настрої панують серед білорусів зараз?
— Люди не збираються йти на компроміс із владою. Дарувати те, що вже сталося, ґвалт, який продовжується. Не боюся казати, що в ХХІ столітті фашизм повернувся в Європу. Й цим місцем стала Білорусь. Страх, гнів, жах — головні почуття усіх білорусів.
Боятися ти можеш чогось, що можна передбачити. Жах — це коли не уявляєш, що може статися наступної хвилини. Дії влади божевільні.
Поет з Мінська Андрій Хаданович розповів, що радянським школярем йому до рук потрапила епопея Володимира Короткевича "Колосся під серпом твоїм" про підготовку антиросійського повстання 1863 року. Білоруси були зображені високородними й талановитими. Захотів бути схожим на цих героїв. Не спав ніч, доки не прочитав, а зранку заговорив білоруською в своїй російськомовній школі. Що зараз формує в молодих білорусів національну свідомість?
— 20–25-річним, які народилися в епоху інтернету, соромно за свою державу.
Дивляться на Україну із заздрістю. Їздять до Львова та Києва як на свято. Для них це повноцінний закордон. Повертаються сповнені вражень в убозтво білоруських реалій.
У цьому бажанні змін не відчувається національного підґрунтя. Але я не сказав би, що це провал.
На мітингу в Мінську мене впізнала жінка, підійшла та зворушливо сказала: "Вы ж напішаце пра нас усіх вялікую кнігу, праўда?"
Мова — сильний інструмент проти асиміляції. Якщо маєш свою, тебе так просто не завоювати.
Ми боремося за білоруську.
Це небо і земля порівняно з 1980-ми, коли здавалося, що все, рідної мови вже не буде.
Тепер багато хто нею читає, говорить. Мінськ перестав бути найрусифікованішим містом країни.
Важливо не впадати в крайнощі двох помилок: що Білорусь колись стане цілковито білоруськомовною монолітною національною державою чи, що всі білоруси вже остаточно зрусифіковані і втратили історичну пам'ять.
Більшість людей лякають націоналістичні гасла, але вже не лякає білоруська мова.
2009-го вийшов ваш роман "Сорока на шибениці" про ватницю Вероніку, яка служить диктатурі країни, що нагадує Білорусь наших днів. Наступні книжки теж почали нести елементи антиутопії. В "Дітях Аліндарки", наприклад, описуєте недалеке майбутнє, в якому всіх білоруськомовних малюків звозять у концтабори.
— Зміни у творчості почалися, напевно, тому що переїхав за кордон. Лише на контрасті між лукашенківським Мінськом і Гамбургом повністю відчув усю злочинність системи, в якій жив. Хоча про це задумувався ще з 1990-х, коли Лукашенко прийшов до влади. Після свіжого вільного повітря перших років незалежності дихати в країні на повні груди стало важче.
Я працював журналістом у багатотиражці "Белорусский тракторостроитель" і перетинався часто з начальством заводу МТЗ, міліцією, чиновниками. Це особливий тип бюрократа — без мізків, освіти, але з владою. Сидять і з усієї сили пнуться показати, що вони працюють на державу, до кінця за президента.
Білорусь — ідеальна країна для досліджень, наскільки глибоко в нас сидить радянська людина.
Покоління, які народилися при Лукашенку й нічого іншого не бачили, не уявляють, що могло бути інакше.
Шкода було кидати роман "Свята Катерина" на 400-й сторінці?
— Дуже. 2019-го почав писати книжку про те, як звалилася з космосу жінка. Описував життя цієї інопланетянки в Мінську з чоловіком-білорусом. Хотів підвести, що врятувати країну може лише вона. І раптом наче з небес у нас з'являється Світлана Тихановська. А потім почалася революція — і ми самі стали інопланетянами, бо білорусів не можна було впізнати.
Похоронені в рідній країні живцем
Вірш "Анатомія міста" Ольгерд Бахаревич написав у серпні 2020-го. З білоруської переклав В'ячеслав Левицький.
Анатомія міста — стрімкий переріз,
Та бридливо очей не відводиш.
На рожен і у жорна давно ти не ліз,
І лишився за спиною затхлий під'їзд,
По завулках найліпшого з тисячі міст
Ти рушаєш з останнім походом.
П'яний спальник в околицях,
тягнуться дамби-доми.
І сусіди на лавці
в буденних обіймах чуми.
Ось вони, а ось ми.
Ось вони, а ось ми,
І ковток осоруги збігає грудьми,
Грудомаха незгоди уже стугонить,
І з оголених горл вилітають вогні
Й передмістя охоплять.
Білорусь, отже, Парки —
із льоном у білих тонах.
Порожнітимуть парки,
хіба лиш за деревом осінь, а може, війна.
Коліщата залізну тюрму понесуть на роботу (це денна пора!).
І здається нам часом: насправді усе тільки гра.
Похоронені в рідній країні живцем
І спаплюжені вщент щонайвищим жерцем,
Ми — це сотня чи, певне, дві сотні.
Хоч і крові своєї боятися звик,
Залунає "Жыве" — почувайся живим.
Збережімо це "ми", несподіване "ми"
до Нового Приходу.
Перемоги Пандора, беззбройний Ахілл…
Найдешевший смартфон — історичний архів.
Що сьогодні ти вдієш у смертній любові?
Я прокинутись хочу без жодних новин,
Ну, а нині — туди, до напружених спин.
Ще невідані лики злилися в один,
Насторожений, напоготові.
Йдім до центру! Торкнуся твоєї руки,
Щоб рушати у ритмі людської ріки,
Щоб пірнути в її повноводдя.
І зривається
вулиця
напереріз
коліщатку тюрми.
Ось вони, а ось ми.
Ось вони, а ось ми.
І затято очей не відводиш.
2 
1
Коментарі