Після екскурсії я їх веду парком на обід із професурою.
— О! — раптом зупиняється радник. — Білочка!
Керівник теж уголос реагує на особливості пейзажу. Перед зразком новітньої архітектури він зауважує, що будівельники не зрівняли з землею мальовничий горбик і два дерева. А могли б. Перед давнішою спорудою коментує особливості кладки та якість цегли. Крім того, він знається на рослинах. Коли його радник каже "бояришник", він виправляє його на "глід".
Під час обіду обидва не випускають із рук ножа й виделки. Половина професорів, навпаки, підгрібає рис шматочком хліба. А один те саме робить пальцями.
У паузах між стравами гарвардські вчені питають про стан справ в Україні. Керівник делегації відповідає їм. Одразу видно, що він — не догматик, а реаліст і геополітик.
— Це, — каже він, — не міф, а реальність. Центр Європи — на нашій території. Тому ми — не лише між Сходом і Заходом, але й між Півднем і Північчю. І з цим не можна не рахуватися.
Він оперує такими категоріями, як "національний менталітет", "перехідний період" та "безкатаклізмова зміна цивілізацій". Перекладати цю гладь — насолода.
[…] Публіка в захваті від нас обох. Вона бачить, що я — перекладач-ас, а керівник делегації — скоріше центрист, аніж лівак. Двобортні піджаки та запах лаванди від обох політиків тільки посилюють соціал-демократичне враження.
[…] Наступного ранку ми поїздом вирушаємо в місто Нью-Гейвен, де розташований Єльський університет. Керівник сідає біля вікна, дістає з теки друковані аркуші та олівець.
Я питаю, чи не можна було б мені попередньо ознайомитися з текстом його промови. Не зараз, звичайно, а колись пізніше.
Політики розвертаються й кілька секунд мов двома колодами чавлять мене своїми поглядами.
Я одразу здаюся. Мене, кажу, цікавить лексика. Особливості термінології. Синтаксичні конструкції. Щоб під час доповіді я міг на ходу відтворити всі нюанси стилю.
Політики перезираються.
— Лексика тут проста, — запевняє мене керівник. — Усі слова зрозумілі й загальновідомі. А промови в мене немає. Я ніколи не читаю з папірця. Звик усе казати напряму.
Він зиркає на свого радника і занурюється в сторінки. Радник киває й тулиться до мене. Я йому ледве дістаю до пахви.
— А ви тут по якій лінії? — питає він. Радникові хочеться знати, працюю я, стажуюся чи вчуся. Емігрував я чи перебуваю тут тимчасово. І скільки мені, якщо не секрет, платять.
Я даю вичерпні відповіді, не приховую ні розцінок, ні того, який відсоток іде на податки.
— Так кого ж ви тут представляєте? Офіційно ви хто?
— Офіційно я — представник себе самого. А зараз я підробляю. Це тепер дозволяється.
Радник замислюється і, мабуть, вирішує, що з мене стільки ж загрози, як із цапа вовни. Тому він розпружується і сповзає на "ти".
— А для чого тобі текст промови?
— Щоб підготуватися.
— До чого? Ти ж казав, що знаєш мову.
— Знаю, але ще не всю.
— Ще не всі слова вивчив?
— Ще не всі.
— А скільки? Половину чи більше?
— Десь біля того. Але справа тут не в словах.
— А в чому?
— Під час перекладу на такому високому рівні трапляються збивки. Потьмарення. Від хвилювання.
— Наприклад?
— Наприклад?.. Наприклад, та ж сама баклажанна ікра. По-нашому це — ікра, а по-їхньому протерті баклажани. Або баклажанна приправа.
— Ну? І що з того?
— А те, що перекладач у стресовій ситуації може забути, як буде англійською не лише "приправа", але й "баклажани"!
— То що за проблема?! Скажи "сині"! Вони тебе зрозуміють. "Синій" по-їхньому "блу". Так? Це навіть я знаю! У них таке росте? Чи вони всю фрукту з Мексики возять?
Я питаю, чи вперше він тут.
— Чому вперше? — ображається радник. — Ушосте!
Загинаючи пальці, він розповідає про всі свої попередні візити. Крім того, тут навчається його син. На банкіра. І старша донька працює в нашому консульстві.
Я питаю, як їм на новому місці спалося й чи задоволені вони своїм житлом.
— Готелик нічого... Але бувають і кращі.
Радник пригадує, що, коли 1991 року їхню делегацію поселили в одному з фешенебельних вашингтонських готелів, то він там у ліфті їхав з Амельдою Маркос, удовою філіппінського диктатора.
— А взагалі, я тобі скажу зі свого досвіду, що вони задурно нічого не роблять. Вони все до центу рахують! Не те, що ми. Якщо вони нас запрошують, значить їм це вигідно. Значить, ми їм потрібні. Навіть якщо вони просто вивчають нас. Як папуасів. Можуть собі дозволити.
За вікном — поросла очеретом вода. Бухти, затоки, острівці та вітрильники на сірому обрії.
— О! — уриває себе радник, наче він знову побачив білочку. — Океан!
Керівник швидко оцінює ситуацію й оголошує: "Атлантика".
— То це, виходить, їхній кордон, — міркує вголос радник. — А де ж прикордонники? Чому не видно застав?
З виразу його обличчя не ясно, жарт це чи риторичне запитання. В кожному разі, я не зобов"язаний відповідати.
— А от скільки часу тобі треба, щоби тут повністю адаптуватися? — раптом нахиляється до мене радник. — Настільки, щоб ти від них не відрізнявся.
Я кажу, що не знаю.
— Рік? — тисне він. — Два? П"ять?
— Ні.
— Ну приблизно!
— Приблизно ніколи.
— Чому?
— Пізно, неньо!
— Ну-ну... — радник розвертається до вікна і визирає застави.
Все-таки треба було б іще раз запитати в керівника, про що він там казатиме. Нехай дасть хоч якісь тези.
— А як же тоді наші розвідники? — смикає мене радник. — Вони ж тут не змалку?
Я намагаюся згадати, про що ми з ним розмовляли.
— Не змалку.
— Ото ж то й воно!.. Значить, вік тут ні до чого. Аби було бажання.
— Це точно.
— От бачиш!
— Так.
— Це вже ти, — ставить він мені діагноз, — замеріканізувався.
Я мовчу.
— Відірвався від життя, — розтлумачує він свою думку.
На конференції керівника делегації представляють як реформатора, потенційного прем"єр-міністра, а то й президента. Я стовбичу праворуч від нього і, дочекавшися паузи, переспівую все, що він рече. Про те, що ми — молода держава. Що у нас миролюбна політика. Не лише зовнішня, але і внутрішня. На відміну від сусідів. Про демократію та вільну пресу. Про те, що ми — ключова ланка безпеки регіону. Тому нам потрібна підтримка. У вигляді, перш за все, інвестицій. Але не лише їх.
Я легко відбиваю всі ці м"ячі. Але тут керівник, щоб довести свою реформованість, раптом іде в штопор і сипле термінами. Упродовж кількох речень на мене обвалюються і процентна ставка, й податок на додану вартість, і бюджетний дефіцит, і перегини бартеру. Ледве виборсуюся з-під цих брил, як із нього лізе передоплата, безакцептне списання платежів і картотека-два.
З мене летять болти та запобіжники. Втім, як професіонал, я де можна спрощую, а де не можна, компенсую та імпровізую. Щоб нехай і з втратами, але донести до адресата сутність промови. А саме: дайте гроші, гади!
Після доповіді — запитання до промовця. В залі сидять не лише вчені викладачі, але й бізнесмени. Один із них питає, як так, що він не далі, як цього січня збирався інвестувати в молоду державу $150 млн, а з нього при цьому вимагали п"ять мільйонів "за послуги". Негайно та ще й готівкою. Другий щось белькоче про корупцію. Третій — про відсутність законодавства та інфраструктури.
Керівник з усім погоджується. Кожна з його відповідей починається фразою "що ж ви хочете". Після чого він ганить владу, яка утискає, душить і тягне назад. Тому, скільки ви їм не дасте, вони все розкрадуть.
Із залу тягнуться руки буквоїдів, які хочуть знати, чому з цього вірити: тому, що він зараз каже, чи тому, що казав до того.
— Коли я казав? — дає задній хід керівник і валить все на мене. — Що це ви їм тут наперекладав?!
Я мовчки лупаю очима.
— Наша позиція чітка і зрозуміла! — іде він у наступ. — І ми її послідовно висловлюємо. А у вас? Поясніть мені, будь ласка, яка у вас по відношенню до нас стратегія?
Публіка не готова до відповіді.
— От бачите! І так — завжди! Ми вас про щось питаємо, але ніколи не розуміємо відповідей!
Доки публіка обмірковує, хто цього разу спартачив — промовець чи перекладач, керівник робить підсумкову заяву.
— Бо ми вам повірили! І пішли на значні й дуже, між іншим, невигідні для нас, поступки. Через що і потерпаємо тепер. А що ми чуємо з вашого боку? Лише розмови. Балачки. І ніякого конкретного плану. Тому наш народ каже: обіцянки — цяцянки, а дурневі радість. Прошу перекласти це слово в слово!
3 
1
Коментарі
2