"Все нормально, — казав лікар. — Лежіть спокійно". Його голос звучав десь далеко, і здавалося, він кричить на неї.
— У вас син.
— Що?
— У вас чудовий син. Розумієте? Чудовий. Ви чули, як він плакав?
— Докторе, з ним усе гаразд?
— Звичайно, гаразд.
— Прошу вас, дайте поглянути на нього.
— Незабаром ви його побачите.
— Ви впевнені, що з ним усе в порядку?
— Цілком.
— Він ще плаче?
— Спробуйте відпочити. І ні про що не турбуйтесь.
— Докторе, чому він більше не плаче? Що сталось?
— Та не хвилюйтесь ви так. Все нормально.
— Я хочу бачити його. Будь ласка, дозвольте мені глянути на нього.
— Дорога моя, — сказав лікар, поплескуючи її по руці. — У вас чудовий, здоровий хлопчик. Хіба ви не вірите мені?
— А що та жінка з ним робить?
— Вашого хлопчика готують до того, щоб на нього було приємно дивитись, — сказав лікар. — Ми його трохи помиємо, от і все. Дайте нам хвильку.
— Присягнетеся, що з ним усе гаразд?
— Присягаюсь. А ви лежіть спокійно. Закрийте очі. Прошу, закрийте. Ось так. Отак краще. Молодчинка…
— Я так молилась, щоб він вижив, докторе.
— Звісно, він житиме. Про що ви говорите?
— Інші ж не вижили.
— Що?
— Докторе, ніхто з інших моїх дітей не вижив.
Лікар стояв біля ліжка і дивився на бліде, втомлене обличчя молодої жінки. До сьогодні він її ніколи не бачив. Вони з чоловіком були новими людьми в місті. Дружина власника готелю, яка прийшла допомогти приймати пологи, розповіла, що її чоловік працює на місцевій митниці і що вони несподівано прибули до готелю з одною валізою й сумкою три місяці тому. Чоловік був пияком, розповідала дружина власника готелю, загонистим, владним, задиристим, а от молода жінка була спокійною і побожною. І дуже сумною. Вона ніколи не усміхалась. За ті кілька тижнів, які вона там прожила, дружина власника готелю жодного разу не бачила, щоб вона усміхнулась. Ходили чутки, нібито це третій шлюб чоловіка. Одна його дружина померла, а друга з ним розлучилася за неприємних обставин. Але це були лише чутки.
Доктор нахилився й натягнув простирадло повище на груди пацієнтки.
— Ви не маєте причин для тривоги, — м"яко промовив він. — У вас цілком нормальна дитина.
— Це саме мені казали і про інших дітей, докторе, але я всіх їх втратила. За останні вісімнадцять місяців я втратила трьох дітей, тому не звинувачуйте мене за те, що я нервую.
— Трьох?
— Це мій четвертий… за чотири роки. […] Знаєте, докторе, що сказав мені мій чоловік, коли народився Отто? Він увійшов до кімнати, зазирнув у ліжечко, в якому лежав Отто, і сказав: "Чому всі мої діти такі маленькі і слабенькі?".
— Я впевнений, він цього не казав.
— Він низько нахилився над ліжечком Отто, немовби там лежала крихітна комашка, і сказав: "Я хочу знати лише одне: чому кращі екземпляри не виходять? Тільки це я хочу знати". А через три дні після цього Отто помер. На третій день ми похрестили його, і того ж вечора він помер. А потім помер Густав. А потім Іда. Всі померли, докторе… І несподівано весь будинок спорожнів.
Адольфус — дуже добре ім"я. Одне з моїх улюблених
— Не думайте зараз про це.
— А цей дуже маленький?
— Нормальний хлопчик.
— Але маленький?
— Трішки маленький. Але маленькі часто міцніші за великих бувають. Тільки-но уявіть собі, пані Гітлер, — наступного року в цей час він уже вчитиметься ходити. Хіба не приємно про це думати?
Вона не відповіла.
— А за два роки, мабуть, вже й балакати без угаву буде і доводити вас своїм белькотінням до шалу. Ви вже вибрали для нього ім"я?
— Ім"я?
— Ну так.
— Ні. Поки що не знаю. Здається, мій чоловік казав, що, якщо буде хлопчик, ми назвемо його Адольфусом.
— Тобто Адольфом.
— Так. Моєму чоловіку подобається ім"я Адольф, тому що воно чимось нагадує йому його власне ім"я. Мого чоловіка величають Алоїзом.
— От і чудово.
— Ні! — скрикнула вона, відірвавши голову від подушки. — Те саме мене запитували, коли народився Отто! Значить, він помре! Треба зараз же похрестити його!
— Ну-ну, — промовив лікар, обережно беручи її за плечі. — Ви не праві. Запевняю вас. Просто я допитливий стариган, от і все. Люблю побалакати про імена. Гадаю, Адольфус — дуже добре ім"я. Одне з моїх улюблених. Дивіться-но — ось його несуть.
Дружина власника готелю, притискаючи дитину до своїх величезних грудей, пропливла палатою і наблизилась до ліжка.
— Ось він, красень! — сяйливо усміхаючись, сказала вона. — Хочете потримати його, дорогенька? Покласти його поруч із вами?
— Він добре закутаний? — спитав лікар. — Тут дуже холодно.
— Звісно, добре.
Хлопчик був щільно закутаний білою вовняною шаллю, з якої стирчала тільки крихітна рожева голівка. Дружина власника готелю дбайливо поклала його на ліжко поряд із матір"ю.
— Ну ось, — сказала вона. — Тепер можете лежати собі вдосталь і милуватися ним.
— Він вам сподобається, — усміхаючись, промовив лікар. — Чудовий хлопчик.
— Та в нього просто прекрасні рученята! — скрикнула дружина власника готелю. — Які довгі витончені пальчики!
Мати лежала нерухомо. Вона навіть голови не повернула, щоби поглянути на дитину.
— Ну ж бо! — голосно мовила дружина власника готелю. — Він вас не вкусить!
— Боюся глянути. Не можу повірити, що в мене ще одна дитина і з нею все в порядку.
— Не будьте ж ви такою дурепою.
Мати повільно повернула голову і глянула на маленьке безжурне личко дитини, що лежала поруч із нею на подушці.
— Це моя дитина?
— Ну звісно.
— О… о… так, він гарненький.
Лікар відвернувся і, підійшовши до столу, заходився складати свої речі. Мати лежала на ліжку і, дивлячись на дитину, всміхалась, торкалась його пальцями і щось бурмотіла від задоволення.
— Привіт, Адольфусе, — шепотіла вона. — Привіт, мій маленький Адольфе…
— Тсс! — сказала дружина власника готелю. — Чуєте? Здається, йде ваш чоловік.
Лікар підійшов до дверей, відчинив їх і визирнув у коридор.
— Пане Гітлер!
— Так.
— Заходьте, будь ласка.
Невеликого зросту чоловік у темно-зеленому форменому одязі тихо ввійшов до кімнати й озирнувся.
— Вітаю вас, — сказав лікар. — Маєте сина.
У чоловіка були величезні бакенбарди, ретельно підстрижені на манер імператора Франца-Йосифа, і від нього сильно тхнуло пивом.
— Син?
— Так.
— І як він?
— Чудово. Втім, як і ваша дружина.
— Добре.
Батько відвернувся і з бундючним виглядом попрямував до ліжка, на якому лежала його дружина.
— Ну, Кларо, — промовив він. — Як ся маєш?
Він нахилився поглянути на дитину. Потім нахилився ще нижче. Смикаючись усім тілом, він нахилявся все нижче й нижче, поки його обличчя не опинилося за кілька сантиметрів від дитини. Звісивши голову з подушки, дружина благально дивилася на нього.
— В малюка просто чудові легені, — оголосила дружина власника готелю. — Послухали б ви, як він кричав, щойно з"явився на світ.
— Але Кларо…
— Що, любий?
— Цей навіть менший від Отто!
Лікар швидко підійшов до ліжка.
— Нічого незвичного в дитині нема, — заперечив він.
Чоловік повільно випростався, відвернувся від ліжка і глянув на лікаря.
— Докторе, негоже брехати, — сказав він. — Я знаю, що це значить. Знову буде те саме.
— Тепер послухайте мене, — сказав лікар.
— А ви знаєте, що трапилося з іншими, докторе?
— Про інших ви повинні забути, пане Гітлер. Дайте шанс цьому.
— Але ж він такий маленький і слабенький!
— Шановний, але ж він щойно народився.
— Все одно…
— Що ви збираєтеся робити? — скрикнула дружина власника готелю. — Розмовами звести його в могилу?
— Тихо! — різко мовив лікар.
Мати плакала. Ридання стрясали її тіло.
Лікар підійшов до її чоловіка і поклав йому руку на плече
— Будьте з нею лагіднішим, — прошепотів він. — Прошу вас. Це дуже важливо.
Потім він сильно стиснув плече чоловіка й непомітно підштовхнув його до ліжка. Чоловік стояв нерішуче. Доктор стиснув його плече сильніше, даючи чоловіку зрозуміти, щоб він не вагався. Врешті-решт той неохоче нахилився і доторкнувся до щоки дружини губами.
— Все добре, Кларо, — сказав він. — І перестань плакати.
— Алоїзе, я так молилася, щоб він вижив.
— Так-так.
— Кілька місяців я щодня ходила до церкви і молилася, стоячи на колінах, щоб цей зміг вижити.
— Так, Кларо, я знаю.
3 
1
Коментарі
1