"На, тільки нікому не показуй!"

 

Щоранку мільйони українців прокидаються, мацають постіль під собою й вигукують у розпачі: "Боже, де наш національний кінематограф?!" Але є принаймні одна людина, котра прокидається якось зовсім інакше. Це — Володимир Войтенко, головний редактор журналу екранних мистецтв "Кіно-коло". То такий журнал, що читаєш і забуваєш про тимчасову бідність національного кінематографа. Легко собі уявити націю без кіно. Одначе важко уявити націю без кіно, але з отаким журналом про кіно. Та ось він є, уже вісім років.

На чоловіка, котрий робить такий журнал, іноді хочеться просто подивитися. Як ото бабі Парасці хочеться подивитися на президента. Але їй легше: вона без комплексів. А тут... тут це так не робиться, не заведено. Але хочеться. І минулого понеділка я спробував це зробити.

Щоб візит не здавався безпричинним, я сам себе переконав, що мені треба взяти у нього інтерв"ю. Так кріпко переконав, що навіть забув про справжню причину свого походу. Переконати себе в чомусь нерозумному дуже легко.

Гран-прі отримав і повіз до Америки колишній киянин Ігор Ковальов

Причину я вигадав таку: Войтенко щойно повернувся з ХІІ Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів "Крок". Цей наш "Крок" — у першій десятці подібних світових фестивалів. Войтенко там працював у міжнародному журі (де були ще французи Флоранс Мьєль, Жан П"єр Лемулан, американка Діана Морс, а з Росії — знаменитий Юрій Норштейн, тато "Їжачка в тумані"). Журі оцінювало 138 фільмів з 32 країн. Гран-прі за фільм "Молоко" отримав і повіз до Америки, де тепер живе, колишній киянин Ігор Ковальов.

Отже, розпитаю про це. Чому ні? Як журналіст, він зрозуміє.

Редакція "Кіно-кола" — на Хрещатику, власне, на Майдані.

Буковський довго не хотів, але потім таки поїхав до Голівуда

П"ятий поверх. Оскільки люблю цей журнал, все тут здається мені важливим. Он під вікном, за комп"ютером, дівчина — великі темні очі. Десь я її бачив. Може, на Каннському кінофестивалі нинішньої весни. Я там не був, але вона була. Це Наталка Конончук. Для свого чоловіка Ігоря Стрембіцького вона написала сценарій фільму "Подорожні", який здобув у Каннах "Золоту пальму" — вперше в історії нашого кіно. Наталка працює в "Кіно-колі". Мимохідь згадую, що вчитель Стрембіцького, Сергій Буковський, щойно поїхав до Голівуда. Його запросив туди Стівен Спілберг. У Спілберга там якісь труднощі, потрібна допомога. Розповідають, Буковський довго не хотів, а потім таки поїхав. Та це окремий сюжет, а мені треба до Войтенка.

Войтенко сидить у своєму кабінеті. Праворуч на столі — перша книжка видавництва "Кіно-коло" — "Історія українського кінематографа" Любомира Госейка. Ще років три тому вона вийшла в Парижі французькою мовою, а тепер от у нас.

Я, звісно, заготував перше запитання: "Чим фестиваль "Крок" відрізняється від показів високої моди? Зрештою, показ мод я можу побачити по телевізору й пошити собі модні штани. А яка мені користь від вашого фестивалю? Ви там пливете по Дніпру на своєму, нікому не доступному теплоході, дивитесь модні фільми, яких я все одно не бачу!"

Він терпляче пояснює, чому я їх не бачу. Таке кіно показують на спеціальних некомерційних телеканалах, яких у нас нема — на зразок російської "Культури" чи франко-німецького "АРТЕ". Там є що показувати. Коли країна виробляє 50 фільмів, на фестиваль із них можна відібрати 20, із яких десять будуть чудові, а три суперові. Але коли в нас за рік знімають п"ять анімаційних стрічок, які перспективи? Фестиваль не вирішує проблем, він лише висвітлює їх. Наша проблема в тім, що влада й далі дивиться на мистецтво, як на "надбудову", отаке.

Зрештою, усе це я й так знаю. І він знає, що я знаю.

Далі Войтенко пояснює, що "Крок" справді фестиваль не для широкої публіки, радше для професіоналів. Це фестиваль-лабораторія, тим він і особливий. І в тому є сенс, бо анімаційне кіно, на відміну від класичного мальованого або лялькового, — це безліч усяких технологій: пластилін чи схожі на нього матеріали. Або "технологія піску", коли кіно робиться із сипучих речовин — зазвичай із манної крупи. Чи пороху, який можна вкінці підпалити.

На завершення бесіди він подарував мені сигнальний примірник "Кіно-кола" — осінній випуск.

— Давай прикрасимо наше інтерв"ю твоїм портетом! — пропоную.

— У мене під рукою немає.

— А ото що?

— А, ото... Візьми й підпиши, мовляв, оце і є Войтенко, вчора сьогодні й завжди. Хоча насправді це кадр із фільму Кріса Ландрета "Райан" — про Райана Ларкіна, піонера канадської анімації...

Я прийшов додому. Хотілося читати Любомира Госейка. Якщо вже йдеться про українське кіно, то варто заглибитися в цю книжку, а не валандатися з диктофоном по чужих редакціях.

Та я відклав Госейка, сів і розшифрував запис нашої з Войтенком бесіди. А потім збагнув, що воно нікуди не годиться. Бо я сам себе обманув, адже ходив туди не заради цього. І я викинув той запис. Як ото спалюють порох, з якого зроблено кіно.

Я сам себе обманув, адже ходив туди не заради цього

Проте щось не давало мені спокою. Бо щось там було дуже справжнє — якась мить, що виправдовувала той візит. Але що то було? І я таки згадав: це момент, коли Войтенко подарував сигнальний примірник "Кіно-кола". І сказав: "На, тільки нікому не показуй!"

— Чому?

— А він бракований. Там одна літера в одному місці неправильна...

— Де?

— Ти не побачиш!

— Покажи, цікаво ж!

Я подивився й справді не знайшов неправильної літери, аж поки він сам не показав. Оцю одну літеру, цю піщинку, яку все одно ніхто не побачить, але заради якої все робиться заново! І якщо вважати, що я щось бачив минулого понеділка й не марно витратив той вечір, то це було саме воно.

Олександр Шмигун отримав приз "За кращий дебют" і премію — $3000. Його фільм називається "П"єса для трьох акторів".

Режисерові Євгену Сивоконю за картину "Засипле сніг дороги" дісталися спецприз від "Дзеркала тижня" і $1000.

Гран-прі ($5000) за фільм "Молоко" присудили колишньому киянину Ігорю Ковальову, який нині живе й працює в Сполучених Штатах.

Усього на фестивалі були представлені роботи шести українських режисерів-аніматорів.

×