Галина Новосад розповідає про останні прочитані книжки:
Дмитро Кешелі, "Родаки"
— Не знаю, наскільки роман автобіографічний, але написаний від імені допитливого закарпатського хлопчака Митрика. Він із присілку Небесі біля Мукачевого. З ним живуть дід Мішко на прізвисько Соломон, баба Марька з прізвиськом Фіскарошка, ще один дід Петро, якого кличуть Наполійон, нянько, мамка та ще купа стрийків, вуйків, тіток. Немалу роль у житті хлопця відіграє вчитель Іштван Фийса, в минулому полковник австро-угорського війська. Митрик захопливо і смішно описує життя родини, сусідів і односельців. Ефект присутності посилює колоритна закарпатська говірка. Але це не просто гумористична оповідка. У романі розкриті серйозні й драматичні речі. Бо історія повоєнного Закарпаття, "визволеного" совєтською армією, не така вже й весела.
Катя Петровська, "Мабуть Естер"
— Авторка народилася й виросла в Києві. Наприкінці 1990-х переїхала до Німеччини. А 2013 року виходить її книжка-дослідження "Мабуть Естер". За неї Катя Петровська отримала престижну літературну нагороду — премію Інгеборг Бахман. Твір написала німецькою. Мову опанувала вже у зрілому віці.
Обидві гілки сімейного дерева Петровської мають давні єврейські корені. Якби це була вигадана родинна сага, то мало хто повірив би в такі дивні хитросплетіння і збіги.
Єврей на ім'я Шимон започатковує у Відні школу для глухонімих дітей. Далі ця справа переноситься до Варшави, Києва, а в часи Другої світової — на Урал. Представники роду навчають глухонімих школярів по всьому світу, навіть не знаючи про існування одне одного.
А ось інша сторона мозаїки. У травні 1932-го в центрі Москви єврей Юда Штерн нападає на німецького посла. А за два місяці в одеській квартирі Семена Петровського відбувається обшук у тій же справі. В його дружини починаються передчасні пологи і на світ з'являється Мирон Петровський — батько письменниці.
Калейдоскоп обертається, і от ми бачимо Київ 1941 року. Тисячі людей прямують до Бабиного Яру. Серед них Анна й Льоля — мати й сестра Рози — Катиної бабусі по матері. Інша прабабуся навіть не дійшла до цього страшного місця, бо її вбили біля свого дому в центрі міста. Її звали Естер. Мабуть, таки Естер. Бо ніхто достеменно не пам'ятав її імені. Цю невідомість письменниця втілила у назві книжки.
Катя Петровська вийшла заміж за німця. Такий собі вибрик долі. Можливо, саме це й підштовхнуло авторку до глибокого дослідження історії свого роду.
Лора Підгірна, "Полювання на чорного дика"
— Для тих, хто не знайомий з цією серією, розповім коротко — хто такий Марко Швед. Народився у Кам'янці-Подільському наприкінці ХІХ століття. Встиг повоювати на фронтах Першої світової. Дивом вижив у бою під Крутами. Став до лав молодої розвідувальної управи Української Народної Республіки. Після перемоги більшовиків Марко бореться за волю України вже в еміграції. В Лондоні під іменем журналіста Алекса Максміллана працює на розвідку МІ-6.
Роман "Полювання на чорного дика" охоплює період із 1936 по 1940 рік. Світ лякає дружба двох диктаторів — Гітлера й Сталіна. Марко Швед виконує завдання, що впливають на хід історії. Авторка віртуозно вплела свого героя в реальні події. Його контакти з історичними постатями створюють ілюзію існування українського Джеймса Бонда. У романі присутні Євген Коновалець, Василь Вишиваний, Михайло Тухачевський, Ян Флемінг, Вальтер Шеленберг, Вінстон Черчилль, Коко Шанель.
Василь Шкляр, "Чорне сонце"
— Головний герой — боєць добровольчого батальйону з позивним "Маляр".
У Приазов'ї життя йому врятувала кам'яна скіфська баба, яка дивним чином опинилася на подвір'ї місцевого фермера. На її тілі лишилися сліди від куль, що призначалися саме для нього. А далі "Маляр" розповідає про війну, про побратимів-"азовців". Тих, хто дивом вижив під Іловайськом, і тих, хто назавжди там залишилися. Про волонтерів, які, ризикуючи життям, забезпечували їх, голих, босих, голодних, у перші місяці війни необхідним.
"Маляр" став займатися ідеологічним просвітництвом серед бійців і місцевого населення. Саме він домігся, щоб Маріупольський театр російської драми до першої річниці звільнення міста поставив українську п'єсу. Вірив, що місцеві люди — як глина, з якої ще можна зліпити щось українське.
3 
35413
Коментарі