— Боже, упокой їхні душі! Страшно дивитися, — каже літня жінка біля сходів столичного Художнього музею. Тут 7 травня по обидва боки дороги до входу розмістили світлини французького фотографа 52-річного Еріка Буве. 20 лютого він знімав на вул. Інститутській під час найкривавіших годин Майдану. Фотограф згадує, люди гинули за метр від його камери:
— Поранені на Інститутській не плакали, не кричали. Я бачив багато таких сцен у різних куточках світу. Люди зазвичай впадають у паніку, але не в Києві. Хлопці йшли з палицями вперед, прикриваючись щитами, мовчазні, спокійні. Думав, чи ви здуріли: ви ж ідете проти озброєних із голими руками. Єдиний шум — постріли із протилежного боку. Це було так дивно: люди йшли назустріч смерті зі спокоєм і гідністю. Відсутність паніки і страху — найпотужніше враження на Майдані.
Ерік Буве приїхав до Києва на відкриття власної виставки "(Р) еволюція". Її організував Фонд культурної дипломатії "ЮАРТ".
— Мій стиль роботи: бути поміж людей. Звісно, було страшно. Відчуваю страх унизу живота. Головне, щоб він залишався там, а не піднімався до голови. Коли страх іде в мозок, людина робить дурниці, втрачає розум — це ще небезпечніше. Нагорі Інститутської опинився поміж двох мертвих чоловіків. Подумав: це дуже погане місце, щоб тут зараз бути. Якийсь чоловік підбіг і впав коло мене. Сказав прикинутися мертвим — тоді більше шансів, що не застрелять. Стрілка я не бачив, але куля просвистіла біля вуха.
Для мене важливо бути схожим на тих, кого знімаю. Коли був у Чечні, носив такий самий одяг, як місцеві. Коли знімаю, як працюють лікарі швидкої допомоги, одягаю білий халат. Фотограф має бути маленькою мишкою, невидимим наскільки це можливо. На Майдані носив темну куртку, щоб не привертати увагу. Знайшов в інтернеті фото, де допомагаю медсестрі нести пораненого. Те, що я фотограф, не означає, що я не людина.
За 30 років роботи Ерік Буве знімав також у Афганістані, Іраку, Чечні. Був свідком падіння Берлінської стіни й Оксамитової революції у Празі 1989-го.
— Мотивація їхати в гарячі точки завжди одна: бути в історичному місці. Люди дивляться на історичні моменти по телевізору, я хочу бачити їх на власні очі. Коли починав кар'єру, думав, що моя робота — показувати правду. Із віком зрозумів: фотограф — свідок між дійсністю і історією. Київ — дуже важливий для мене. 2011-го в Лівії я втратив двох друзів. Тоді вирішив: досить з мене, покину війни і займатимуся мирними, щасливими фото. Коли побачив, що відбувається в Києві, подумав: це ж зовсім близько, у Європі, я маю бути там. Далі слідкую за новинами в Україні — хотів би зараз бути на Сході країни, а не тут.
Виставка триватиме до 8 червня.
4 
1
Коментарі