Ходити до полюбовниці, поки її чоловік-бандит сидить у тюрмі — надійно, але й незатишно: а раптом його випустять раніше строку!
Цю незатишність довго згадуєш після читання роману 42-річного Павла Вольвача "Кляса". Є книжки, що ніби драматично запізнилися. Літ двадцять тому цей роман був битим дустом, що витруїв би немало наших ілюзій. Але нас 20 літ труїли іншим способом. І ми, як таргани, призвичаїлися, і дуст уже не бере. Тож дивимося на нього, як на незручне непорозуміння. Так і з романом "Кляса".
Він — про Запоріжжя. Про місто у нас отак любовно-безжально не писали давно. Вольвач міг би сказати: моє місто — монстр, але воно моє.
Вірші Вольвача, ще запорізькі, висували на Шевченківську премію — не пройшли. А поет переїхав до Києва й написав "Клясу".
Київ завойовують, торгуючи унітазами
Недавно у столиці відбулася презентація роману. Там Вольвач на всі боки кусав літературних "мальчіков і дєвочєк".
— Завойовувати Київ, пишучи вірші чи романи, річ марна, — каже він. — Його завойовують, торгуючи унітазами. Я приїхав сюди робити долю. Шукати середовище, якого в Запоріжжі не було. Київ я не лише люблю, а потроху починаю відчувати. Хоч, звісно, він ніколи не стане мені рідним. Бо я таки запоріжець, який живе у Києві, а не навпаки. Втім, вірші про Київ пишуться.
"Кляса" здається болісно-ностальгійною реакцією на Київ...
— І не реакція, і не "випендрьож" — нічого такого!
Не "випендрьож", а... Це — як наметове містечко на Хрещатику, коли провінція, про яку Київ і знати не хотів, раптом прийшла й стала отут як протест проти "києвоцентризму".
— Це не провінція, а величезний шмат українського буття. Маю нахабство вважати, що такого роману ще не було. Ну, хоча б за фактурою, за антуражем. За тоном, зрештою. У нас переважно пишуть про село. Якщо й ні, то це погляд на місто з "Ромоданівського шляху". А "Кляса", як сказав один мудрий хлоп, — "це розкуркулення української літератури".
Це хто у нас тепер пише про село? Андрухович?! Жадан?!
— Стоп-стоп, я не завершив. От є Пашковський. Цілком модерний прозаїк, але пише все о,дно про село. Чи — від імені вихідця із села. Багато інших дивляться на місто звідти. Кажеш, Андрухович, Винничук, Жадан? Так , справді, це місто. Але яке? Переважно (окрім Жадана) це світ галицьких містечок — якийсь готичний, середньовічний. Світ філігранний і тонкий, але позбавлений розмаху. Часто взагалі вигаданий. Від того він не гірший — підкреслюю, — але інший. Не мій.
А я хотів привнести в українську літературу не скніння трьох-чотирьох персон, а подих і скрегіт чавунних "мільйонників" Сходу, де, власне, й живе більшість України. Я описав свій досвід життя серед цих людей.
Так, це інша Україна. Вона може не всім подобатися, вона може не вкладатися в рамки столичних круглих столів та фуршетів, а герої мого роману не всюди пройдуть фейс-контроль. Ну так що ж...
Ну, написав і заспокоївся б. А навіщо лаяти "мальчіков-дєвочєк", які бачать світ інакше? Вони з іншого гетто, але ви рівні перед літературою.
— Нема питань. Вони нічого мені, як кажуть, "нє должни". Просто трохи достає, що саме цей напрям літератури став панівним і "пригноблюючим". Хай пишуть, що хочуть, а про їхні неміряні таланти нехай трублять усі журнали й ТБ. Але хай буде повітря й для інших. Ідеться якраз не про мене, великого, йдеться про багатьох. Ну, скажімо, Юрко Гудзь, Галина Пагутяк — та багато... Пашковський десь бджіл розводить... А де, скажімо, Олесь Уляненко, автор десятка досить-таки читабельних романів?
Але в нас завжди готові говорити про тих, хто ще писати не вміє, або й не здобудеться на це ніколи, але вже зветься "культовим", "знаковим", ще бозна-яким. Так що тут — як у Висоцького: "... ради справедливости, и — только".
Павле, твоя інтонація сердитіша за сказані слова. Якби я був автором таких віршів, як твої, я б ні на кого не сердився.
— Я не серджуся, ради Бога. Просто констатую факт. У нас ти можеш написати десяток талановитих романів (за вірші взагалі мовчу), а про тебе ніхто й не гавкне. Чому? Не знаю.
Ну, кудись ти там не потрапив, хребет у тебе не гумовий, чи ще що. Не посміхнувся комусь. Не був на фуршеті, на правильній презентації. А в цій ієрархічній системі цінностей це якраз дуже важливо. Не важать, скажімо, думка Дзюби, голос Вінграновського, Загребельного. Важливо, що напише такий-то журнал. А ще важливіше, що такий-то фонд дасть гроші. Ось і все.
Пашковський десь бджіл розводить
Хоча, зрештою, таки дивно. Ти можеш творити якісь галюцинаторні плями, і тебе підтримають. А можеш робити речі значно серйозніші, цікавіші — і перебувати на маргінесі.
Склади список наших першорядних літературних імен, яких не знає ніхто. Це буде великий список — старших, молодших. Хто зна Миколу Кравчука, який живе собі в Тетієві? Або Андрія Кондратюка? Чи молодших — Петра Сороку, Олега Солов"я, навіть Василя Слапчука, нещодавнього лауреата Шевченківської премії? За ними нема жодних фондів, тільки город чи вулик у селі — у кращому разі.
Отак воно: з одного боку — викрутаси "хлопчиків", з іншого — колгоспне шамкотіння літературного "музею". Життя, з кров"ю і потом, у літературі й мистецтві не модне. Замість нього — бутафорія, балаган, тіні на стіні. Живе життя мало кого цікавить. А саме воно — основа мистецтва, як на мене.
Як зустріли "Клясу" в Запоріжжі?
— Читають, навіть ксерокопіювали "Кур"єр Кривбасу", де "Кляса" друкувалася спочатку. Було й таке, і це для мене важливо. Бо потрібно уявляти, про який край ідеться. Там взагалі небагато читали, в усі часи, а зараз, та ще й українською... Там пролетарі, там "наша Америка"...
Їм часто ставлять претензії — і, напевно, справедливо, що й показали минулі президентські вибори. Гаразд, але хто коли з ними працював? І що їм пропонувалося, окрім як співати хором "україншьких" пісень та вишивати хрестиком у "Просвіті"? Ніхто туди не приходить із українськими, свіжими, яскравими проектами, здатними сколихнути той материк. Зате ставлять на карб, що ось, мовляв, манкурти, слухають радіо "Шансон" у маршрутках... А я думаю, крім усього, чужа їм не "українськість", а несправжність.
Цим романом ти остаточно попрощався з малою батьківщиною?
— Ні з ким я не прощався. Роман про Запоріжжя, бо я там жив, от і все. Далі я себе мислю і відчуваю в координатах, у яких живу тепер. Це як репортаж із гарячої точки, якою часто виступає сам автор.
9 жовтня 1963 року – народився у Запоріжжі
1996 — вийшла перша збірка поезій "Маргінес"
1997— лауреат премії імені Василя Симоненка
1999 — лауреат премії імені Володимира Сосюри за збірку "Кров зухвала"
2000 — висунули на Національну премію імені Тараса Шевченка
2004 — вийшов друком роман "Кляса", за перші півроку було розкуплено 5 тис. примірників
Одружений. Працює кореспондентом української служби "Радіо "Свобода"
2 
1
Коментарі