Ідучи на цю зустріч, на ходу згадував: "Був я вітром, був я лютим, був я нордом..."
Ще дуже рано, а Олійник уже на місці, у Фонді культури. І не сам, а з Миколою Шудрею — своїм земляком, журналістом, детективом нашої забутої культури. Вони завершували бесіду про авторські пісні, що стали народними.
Шудря любить такі теми. Аж тут Олійник каже:
— А пам"ятаєш, Колю, ту бабу, яка до Леніна прийшла й нагадала, що він її вчив співати "В лесу родилась ёлочка?" Цікаво, як вона його впізнала? Він же тоді страшний був, на себе не схожий!
І обоє засміялися, уявивши ту бабу.
Такі поети, як Євтушенко, були в Москві підсадними качками
Це була фантастична бесіда двох полтавських дядьків, які щойно відігнали корів на осіннє пасовище, а до сніданку ще далеко, і вони собі балакають про всілякі дивовижі. Шкода було переривати бесіду. Я ніколи не стану Шудрею, щоб отак говорити з Олійником. І Олійник ніколи не говоритиме так зі мною. Бо кожне покоління має таємниці, закриті для інших.
Борисе Іллічу, чимало наших поетів (Хвильовий, Тичина, Бажан), як і ви, служили у владі, яка не любила Україну. Як їм було в тій владі? Кого з них ви найчастіше згадуєте?
— Передусім, звісно, Олеся Терентійовича Гончара. Він був попереду в найтяжчий період. Тоді наше покоління шістдесятників, спровоковане "відлигою", підставило борт спецслужбам... Такі поети, як Євтушенко, були в Москві підсадними качками. Їм дозволяли якісь дрібниці. Наших за це саджали. Гончар захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому. Говорив що думав.
Стосовно мене, то я завжди діяв, як один древній народ. Спочатку я українець, потім член партії, потім депутат, і далі за текстом Святого Письма. Тому почуваю себе спокійно.
Хоч би на яких поверхах був, можете перевірити, не боявся сказати, хто я, стати на захист української мови. Я першим нагадав про голодомор, на ХІХ партконференції в Москві. Потім як запала скляна тиша, так і досі стоїть. Бо я сказав, що треба назвати поіменно не тільки жертв, але й катів.
У щоденнику Гончара є запис: якось на засіданні комітету з Ленінських премій у Москві ви чехвостили якогось кандидата на премію, не знаючи, що за ним стоїть "велика шишка". Вам Михалков під столом на ногу наступає, а ви своєї. Гончар написав: "устами младенця глаголить істина". Вам тоді було вже 45. Справді були "младенцем" і не знали справжніх правил гри?
— Знав. Потім на тому ж комітеті я виступив проти присудження Ленінської премії нашій Дамі з мечем. Я назвав її валькірією, бо в неї тевтонський меч, та й стоїть вона зі своїм мечем не там — то святі місця. Усі тоді проголосували проти премії. А потім наші, з Києва, через Брежнєва натиснули на верхівку комітету, і читаємо в газетах: є премія!
1987 року на з"їзді товариства "Знання" в Кремлі я сказав, яку правду про Чорнобиль приховує від світу наша влада. У моїй доповіді була вставка зі статті Патона. У нього цю вставку цензура вирізала, а я оприлюднив. Там таке почалося! Бачу, пора додому. Стою біля готелю "Росія", чекаю машину. Над Красною площею кружляє жовтий літак, сідає коло Мавзолею. Уже в поїзді я почув, що то був Руст. Боже, думаю, я ж його бачив! Мало мені того, що з Москви тікаю...
Ви це описали в книжці "Два роки в Кремлі".
Я замовив квиток на літак, а сам сів у поїзд на Москву
— А знаєте, що було далі? Мене могли засадити в психіатричку... Щойно приїхав додому, дзвонить Толя Москаленко, царство йому небесне, тодішній декан факультету журналістики. Він був сватом Кравчука. І каже: "Боря, виходь на свіже півлітря, розмова є!". Розповів, що наш Найвищий заявив — мовляв, Олійник в Москві таке ляпнув, бо він божевільний! Нижчі чини могли сприйняти це як команду. Тоді просто робилося. Я замовив квиток на літак, засвітив своє прізвище. А сам сів у поїзд на Москву. Там передав листа Горбачову: перевірте психічний стан членів вашого політбюро, які вважають мене божевільним.
Михайло Сергійович був такий дядько, що підставляв усіх! Я вернувся додому, а він мені відкритим текстом по телефону: "Борис, что мне делать с этим письмом?". Кажу: нічого, покладіть у сейф, а як повідомлять з Києва, що я божевільний, то знайте, що це не зовсім так. "А, — каже, — все понял!" Одного він нібито "нє понял" — що мій телефон прослуховують.
Михайло Сергійович був такий дядько, що підставляв усіх
Ви були з ним на ти?
— Він на ти, я на ви. Ми йому тоді повірили, бо він був єдиний з генсеків, хто пішов на дискусію з нацпитання.
За часів роботи у Верховній Раді Союзу ви теж справляли цікаве враження. Здавалось, намірялись українізувати чи бодай ушляхетнити московські манери. Ви там виступали так розважливо, примирливо. А коли очолили український Фонд культури, то запропонували поставити пам"ятник Чайковському в Пітері, бо в бідних російських братів нема такого пам"ятника!
— О, ви не помітили в тому іронії. Ми вимагали поставити пам"ятник Шевченкові в Петербурзі. Ну а якщо у вас нема грошей на Шевченка, поставимо Чайковського. Зрештою, він теж українець...
Ні, я не мав надії, що ось ми їх духовно збагатимо, а вони рикошетом збагатять нас. Так думали хіба що ті, які завжди зустрічають окупантів хлібом-сіллю. Україна була приречена стати нормальною самостійною державою. Деякі мої колеги досі вважають, що це сталося випадково й тимчасово. Тому вони так поводяться на цій землі.
На цій землі є де сховатися від суєти? У машину — і на дачу?
— Не маю машини й дачі. У батьків дружини колись було півхати у Ворзелі, але їх самих уже нема. На машинах не розуміюся. Як не купив, коли був молодший, то тепер тим паче. А де сховатися? У моїй Зачепилівці близьких родичів майже не лишилося. У Санжарах є дві двоюрідні сестри по батьковій лінії та два двоюрідні брати по материній. Сховатися можна й у добрих друзів. Їх багато, а найкращий — Євген Товстуха в Яготині. Там можна сховатися на скільки завгодно.
Є речі, які важко сховати, ще важче зберегти й передати. Це певні прикмети покоління. Якщо це передається — то як?
— Можливо, через жест. Людина — це система жестів. Але не зовнішніх. У Гончара, фронтовика, я вчився не відступати за будь-яких обставин. Або от Павло Григорович Тичина. Бувало, гляне на якогось молодого поета, заплаче — і випише йому костюма, або й сам купить. Така система жестів. Такими вони були. Тому при них навіть владі було важко одверто робити зле.
Що змінилось у взаєминах влади та культури?
— Коли практикували залишковий принцип, у тому залишку таки дещо було. А тепер вирішили: хай культуру годують спонсори. При цьому посилаються на західний досвід, не завбачуючи, що на заході систему різних фондів насправді спонсорує держава. Колись наші будинки творчості були системою підтримки старих письменників. Тепер вони помирають голодранцями, а веселі хлопці, які граються в літературу, процвітають.
У щоденнику Тичини початку 60-х про ваше покоління сказано майже те саме: мовляв, граються хлопці!
— Еге ж, у нас є блискучі молоді поети. Але є й вигадані величини. Нас колись лаяли, що ми створюємо обойми поетів. Так тоді ж було кого ставити в обойму. А тепер ніби вставляють патрони від малокаліберки, вони ж хитаються на всі боки. Чи ви думаєте, що це бурчання старого діда?!
...Упертий полтавський жолудь, у кепці трохи набакир. "Був я вітром, був я нордом..."
3 
1
Коментарі