49 книжок написала 52-річна Ольга Слоньовська з Івано-Франківська. Цьогоріч її перший роман, "Вві сні і наяву, або Дівчинка на кулі", отримав головну премію на конкурсі "Коронація слова". Пише вірші, є авторкою підручників з літератури, професором Прикарпатського університету ім. Стефаника.
Як вас удома вітали з перемогою?
— Добре вітали. І друзі, й недрузі. Сини у мене, два Павлики, зведені діти, один чоловіків, один мій. Чоловіків у Києві живе, а мій — в Івано-Франківську. У мого донька є, їй рік. Перше, до чого рученята потягнула, — золоті прикраси. То дуже їй сподобалася брошка у формі корони з діамантами, яку на конкурсі вручили. Розумна вже: "Дай". Ага, кажу, зароби. Напишеш книжку — отримаєш. Прикраса і мені дуже подобається. Маю ордени, медалі, але не влаштовує їх дизайн. Вони гарні, коли на подушечках несуть, як людину вже ховають. Цей значок буду носити.
Уже знаєте, як витратите преміальні?
— У перші два дні витратила. Дірочок більше, ніж копійочок. Анекдот є такий. Питають росіянина: "Якби виграв мільйон, куди б потратив?" — "Віддав би борги". — "А решта?" — "Решта почекають". Ще 10 разів пішло би стільки. Окуляри купити треба було хороші, обстеження з серцем пройти. День народження одному Павлику. І другому ж одразу треба дати. Коли маленькі були, ревнували дуже мене. То обом одразу треба. Внучці на рік купила золотий гарнітур. Сережки і медальйончик на ланцюжку у вигляді метеликів.
Ви є авторкою книжки про загиблих в Афганістані солдатів на 800 сторінок "В Афганістані, в "чорнім тюльпані".
— Хлопці, які там загинули, — мого року народження. Вирішила поставити їм такий пам'ятник. Чоловіків, які би підняли цю глибу, не знайшлося. Можуть один про одного писати всякі дурниці, але здвигнути це — кишка тонка. На презентації матері руки мені цілували. Казали, книжку біля Біблії триматимуть — це ж остання згадка про їхню дитину.
10 років її писала. Страшна книжка. Середній вік тих, які не повернулися, — 19,5 року. 183 хлопці, ще один пропав безвісти. У книжці є спогади батьків, однокласників, рідних. Подекуди відмовлялися: вмру, якщо почну згадувати. А потім самі телефонують. І я по півдня за свій рахунок говорю з ними. Доки писала її, двічі лежала в лікарні в передінфарктному стані. Більшість батьків таки відкривали домовини. Те, що вони там бачили, справді страшно. І очі виколювали, вуха, ніс відрізали. Редагувала її, коли до операції готувалася, пухлина у мене була. Лікар каже, всі вішатися хочуть, а вам книжка. А раптом помру і книжка з помилками вийде? Кожну, як останню пишу. Напівфабрикатів не роблю.
"Дівчинка на кулі" — ваша перша проза.
— Книжка про те, що, якщо справді чогось хочеш і вартий того — обов'язково доб'єшся за будь-яких перешкод. Раніше тільки вірші писала, переважно інтимну лірику. Але це не сюсі-пусі: я його люблю, він мене не любить. У романі майже всі події з головної героїнею реальні. Або зі мною відбулися, або зі знайомими. Письменник — це біографія. Якщо біографія нецікава — немає письменника. Але автобіографічною книжку назвати не можна. Не жалію себе, не показую білою і пухнастою. У восьмому класі поїхала на татовому мопеді в сусіднє село, бо мені там хлопчик подобався. І давай свистати під його будинком. Вийшла мама: іди геть, бо я на тебе зараз собаку спущу. "А я його колесом переїду", — відповідаю. Ну хіба таке про себе можна розповідати? Але це ж було. Написала її, щоб показати сучасним письменникам, як треба писати прозу.
Класик від некласика відрізняється тим, що показує епоху, в якій живе. Ця книжка — портрет дитини на тлі епохи 1960-1970-х. Часи дуже цікаві: хрущовська відлига завершилася, наступили брежнєвські заморозки.
Викладаєте в університеті, пишете книжки. Коли встигаєте дати раду побуту?
— А у мене його немає. Чоловік усе робить. Сини з дитинства знали, що мамі треба зварити кави, підігріти супу, бо сама не поїсть, а потім хворітиме. Мами як хатньої робітниці в них ніколи не було. Сини борщі варять, вареники ліплять, тортики печуть. Той, що в Києві, каже: "Мудрі дівчата їсти варити не вміють. А тупої мені не треба". Зараз дуже мало справжніх чоловіків. Чоловік, який ділить роботу на чоловічу і жіночу, вже не чоловік. От мій усе що завгодно робить. Треба мені ґудзик пришити — пришиє, попрати — попере. І байдуже, що я в той час роблю — дивлюся телевізор чи читаю детектив. Мені треба написати, гроші заробити, на люди показатися. Ще й побут тягнути я би не витримала.
2 
1
Коментарі