— Ходіть на українські фільми, бо така велика країна без кінематографа — це стидно, — каже акторка Ірма Вітовська, 43 роки, на показі стрічки "Брама" в кінотеатрі "Бумер" столичного спального району Троєщина.
У фільмі зіграла бабу Прісю, 86-річну жительку Чорнобильської зони.
— Втілила образ удвічі старшої за себе жінки, — продовжує. — Маска бабусі — одна з важливих витрат бюджету фільму. Я вставала о третій ночі, до п'ятої ранку розбитими дорогами їхали на місце зйомок на кордон із Білоруссю. Щось їла, і мені до восьмої накладали грим. Наполягла: жодних лінз в очі для ефекту катаракти, бо я не зіграю. Для мене це була надзвичайна жертва фізична. По 12 годин у силіконі. Потім довго лікувала шкіру, робила маски. Губи облазили, емаль на зубах довелося відновлювати.
Баба Пріся живе з донькою Славою та онуком Вовчиком у зоні відчуження неподалік Прип'яті на Київщині, за сюжетом. Упольовану дичину вимінюють на продукти. До родини періодично приїжджає дільничний, хоче виселити їх із зони. Онука баби Прісі калічать заїжджі депутати, використавши його на полюванні як мішень. Дільничний прикриває злочинців. Баба вирішує помститися.
Сценарій фільму написали за п'єсою "На початку і наприкінці часів" львівського драматурга 42-річного Павла Ар'є. 2015-го режисер столичного театру "Золоті ворота" Станіслав Жирков поставив спектакль "Сталкери". Ірма Вітовська грала в ній головну роль.
— Чим відрізняються ці дві ролі? — запитують із залу.
— У виставі це більш гумористичний образ, — відповідає акторка. — Екранна баба Пріся — вже здичавіла людина. Вона занадто довго перебувала поза межами соціуму. Їй доводилося виживати, добувати їжу, лікуватися абичим. Стала хижаком, мешканцем лісу. Завжди готова битися. Людські інстинкти в ній ледь переважають над тваринними.
— Моя бабуся з 30-кілометрової зони, — каже заплакана глядачка. — Гостювала там, коли була зовсім малою. Під час перегляду виникло враження, що я побувала в її хаті. Усе таке саме до дрібниць — навіть чашечки, стільчики.
— Фільм знімали в зоні часткового відселення, у селі Лучанки Овруцького району на Житомирщині, — додає Вітовська. — Там живуть троє людей. Знайшли будинок, власниця якого померла. Ікони, меблі, посуд — усе залишилося від неї. Жінка купила великий дубовий могильний хрест. Але діти встановили їй звичайний кам'яний пам'ятник. Хрест залишився лежати в хліву. Коли ми побачили його, вирішили використати. Написали сцену, де баба Пріся і Вовчик стоять під цим хрестом. Думаю, та жінка на тому світі стала щаслива. Бо хрест не пропав, не згнив — а увійшов у вічність, у кіно.
Перший показ фільму зробили в Чорнобилі, у клубі, де 35 років нічого не відбувалося. З'їхалися люди зі всієї зони. Сказали: "Так всьо і є". Це була найбільша похвала. До мене підходили і говорили: "Ви наша, балакаєте, як ми". Хоча народилася я в Івано-Франківську. Мій дід по матері був із села Стечанка, за 12 кілометрів від Чорнобиля. Помер, коли я була 6-річною, не міг передати мені цих знань. Хочу поїхати в те село, хоча його спалили і закопали. Залишилася табличка.
— Фільм про Чорнобиль не міг вийти не містичним, — розповідає продюсер 43-річний Ігор Савиченко. — Поселення в цих краях були важкодоступними. Церква тут майже не мала впливу. Збереглося унікальне поєднання язичництва та християнства. Місцеві мають свої вірування, вірять у мавок, русалок. Баба Пріся у стрічці зустрічає цих істот. Додали до цього нові міфи про Чорнобиль — летючі тарілки з інопланетянами, відсутність радіації, секретну гілку метро, яка веде до Києва. Вийшов сучасний Гоголь.
На зйомки фільму "Брама" витратили 18 млн грн. Стрічка вийшла в прокат 26 липня.
Коментарі