Історія нашого фінського товариша не була надто повчальною, якщо мати на увазі технічні деталі. Але ми завжди слухали її затамувавши подих, немовби черпаючи з його відчайдушного кроку сили для життя. […] Карінен говорив повільно, плинною російською з ледь відчутним нальотом іноземщини, жваво жестикулюючи… Його маленькі запухлі очі, здавалося, все ще виглядають напрямок самотньої виправи через засипану снігом архангельську пущу.
Він вирішив утекти, коли російсько-фінська війна перетворилася з короткої збройної прогулянки на тривалу позиційну війну. Не міг до пуття пояснити, що його спонукало: чи якийсь залишковий патріотичний рефлекс, чи надія на те, що військові дії порушили з російського боку пильну охорону кордону. Адже він знав прикордонну місцевість відтоді, як перебрався на свою нову батьківщину — аби він тільки зумів перейти вдень лісами, ночуючи поблизу сіл, що зустрінуться йому на шляху, кількасот кілометрів між Білим озером і південним берегом Онезького озера, щоб дійти до північного краю Ладоги, який майже прямо веде до фінського кордону.
У лісовій бригаді, де він тоді працював, про його намір знало лише чотири в"язні. Він вирушив у дорогу під час обідньої перерви, не помічений ніким, окрім найближчих товаришів. Якщо конвоїр помітить його відсутність лише на вечірній перевірці, коли бригада повертатиметься до зони, він виграє близько п"яти годин, за які встигне відірватися від місця роботи щонайменше на п"ять кілометрів, а від табору — на одинадцять. […]
Перші кілька годин він ішов швидко, не зупиняючись навіть для тамування спраги. Тільки згортав із пнів сніг і зволожував ним засохлі губи. Надвечір почув далекий, глухий відгомін кількох пострілів. Він здогадався, що це стріляє конвоїр, але йому здалося малоймовірним, щоб постріл почули в таборі. Тож він мав попереду цілу ніч, бо вирушити йому навздогін перед світанком не могли.
З настанням темряви він втратив відчуття напрямку. Тому знайшов собі місце у великому вовчому яру, викопав у снігу яму завбільшки з людину, густо накрив її згори гіллям і, скулений, просидів там усю ніч. На самому дні своєї ями, між розкаряченими ногами, він розпалив маленьке вогнище, підтримуючи його жар — то дмухаючи в нього з усієї сили своїх легенів, то затуляючи його згори скоцюрбленими руками. Він перебував між сном і явою. Зима того року була холодна й морозяна. Він втягав повітря в легені маленькими порціями, а грубий шар снігу по боках, дах із гілок, лінивий пломінчик вогнища, подвійний одяг і власне дихання забезпечували йому необхідне для життя тепло.
І хоча він був на свободі вперше за п"ять років, не відчував її смаку — причаєний, напружений, він уважно вслухався в таємничий повів лісу. Йому здавалося, що це сон, коли обережним рухом він відривав примерзлу до снігу спину, і западаючи в коротку гарячкову дрімоту, прокидався від власного крику, немовби перевертався з боку на бік на твердих нарах. У певний момент — уже перед світанком — йому раптом здалося, що він чує собачий гавкіт і якісь голоси. Всім тілом він приготувався до стрибка, але все затихло. Довкола була ніч — непроникна, густа, крижана й ворожа — ніч без меж і порятунку. Він відчув себе страшенно самотнім і якусь мить думав про повернення.
На світанку він виповз зі своєї схованки, вмив лице снігом, вичекав, доки небо проясниться настільки, аби можна було виявити схід сонця, і рушив у протилежному напрямку. Він брів повільно, боліли кістки, тіло розігрівалося важко, він відчував навпереміну гарячку й голод. Лише близько полудня він вийняв з мішечка сухарик, полив його олією й відрізав складаним ножиком шматочок сала — це була денна порція, яку він визначив перед утечею, розрахувавши весь запас на тридцять днів. День був гожий, сонце, хоч і блідо-рожеве від морозу, будило природу до життя. Тепер він ішов бадьоро, дихаючи на повні груди. […] Довгою палицею він прокладав перед собою шлях, аби уникнути ям і западин. Щогодини він зупинявся, уважно прислухаючись, але погоні чути не було. Схоже, гончі пси збилися з дороги. Легко ступаючи, валянки не залишали в сипкому й сухому снігу жодного сліду.
З табору неможливо втекти, друзі. Свобода — не для нас
Цього вечора в його серці оселилася надія, і він знову викопав схованку в засипаній снігом ямі, розпаливши в ній більший вогонь, ніж учора. Уперше він біля опівночі запав у нервовий сон і прокинувся лише на світанку. Його план передбачав наближення до людського поселення лише за тиждень, на відстані щонайменше сотні кілометрів від табору. На четвертий вечір, як завжди, копаючи свою схованку й закидаючи її гіллям, він раптом помітив на горизонті зарево, а потім блискавичний промінь рефлектора. Він заціпенів од страху: це означало, що десь неподалік є табір. Тої ночі він узагалі не розпалював вогнища й мало не замерз, сидячи у снігу в бушлаті, натягнутому на голову, запхавши руки в рукави і спершись ногами об підкладені гілки.
Вранці він підвівся останнім вольовим зусиллям зі свого снігового крісла, ледь розпростав кістки й заходився повільно розтирати снігом відморожені кінцівки. Він вирушив у дорогу трохи пізніше, радіючи з того, що минає один із останніх "лагпунктов" — може, Няндому? — на відстані кількадесяти кілометрів од Єрцева. Однак не міг позбутися тривоги й, попри усталений сонячний напрямок шляху, пошкандибав у протилежний бік від місця, де вчора ввечері він побачив світло рефлектора, на північний захід. Він ішов щоразу повільніше, спотикаючись і падаючи, із зусиллям проковтнув свою денну порцію, прикладав до розпашілого чола компреси. Він був близький до того, щоб зламатися, і хоч цього точно не пам"ятав, йому здавалося, що з його очей ллються сльози, попри те, що він не плакав. Навколо панувала тиша, кожен крок тужавів і обертався нескінченною луною. Раптом він так перелякався своєї самотності, що почав сам із собою розмовляти фінською — уперше за шість років. Але йому швидко забракло для цього монологу теми та слів, тому він повторював лише слова ще давніші й ще довше не вживані — слова вивченої в дитинстві молитви.
Впевнившись, що ввечері не видно на горизонті зарева, він знову розпалив більше вогнище й проспав цілу ніч, прокидаючись, коли пломінь пригасав. Він прокинувся, почуваючи дивне роздвоєння: він був і не був собою. Пам"ятав, що втік, і йому здавалося, що іде на роботу, він відчував гарячку й повне здеревіння всього тіла. Він знав, що має робити, і, водночас, ішов, наче людина занурена в лунатичний сон. Правда була одна: того дня він зовсім забув про напрямок — просто йшов уперед. Пополудні він вмостився під деревом і провалився в сон.
Прокинувся вночі, пронизаний безмежним страхом: він голосно крикнув і йому здалося, що чує відповідь. Він зірвався зі свого місця й побіг, але за кілька кроків упав лицем у сніг і пролежав так якийсь час. Потім повільно підвівся і спробував упорядкувати думки — і лише одна вперто поверталась: він за будь-яку ціну мусить розпалити вогонь. Це була шоста ніч його втечі. Біля вогнища він трохи відтанув і постановив, що на світанні мусить знайти якесь людське житло, аби відпочити й перележати хворобу. Уранці він з"їв сухарик зі шматочком сала й знову рушив у дорогу, зовсім не зважаючи на напрямок. Пізнім пополуднем далеко за лісом він побачив кілька стовпів диму. Він ішов щоразу швидше, але лише під вечір на краю галявини засвітилося кілька вогнів. Не знімаючи тюремного одягу, він зайшов до першої-ліпшої хати. І тут, на лаві коло пічки, знепритомнів.
Село, до якого дійшов Карінен після семиденного блукання, лежало на відстані п"ятнадцяти кілометрів від єрцевського табору. Селяни відвезли його до Єрцева, а звідти охоронці забрали його до ізолятора, де його, непритомного, побили так, що три місяці він боровся зі смертю, а потім ще два місяці лежав у лікарні. Казали, що Самсонов узагалі не висилав нікого навздогін, знаючи, що Карінен або загине в лісі, або повернеться до табору. І він насправді повернувся.
— З табору неможливо втекти, друзі, — завжди закінчував свою історію Карінен, — свобода — не для нас. Ми прикуті до табору на все життя, хоч і не носимо ланцюгів. Ми можемо пробувати, блукати, але врешті-решт повертаємося. Отака доля. Проклята доля.
Переклад із польської Андрія Бондаря
7 
35413
Коментарі