— Кротика не бійтеся, а Топа може і нагавкати, — каже художниця Ніна Денисова, 72 роки, про двох чорних псів, що біжать на зустріч. Вони живуть на подвір'ї художниці і її чоловіка — скульптора 76-річного Миколи Малишка у селі Малютянка неподалік Боярки на Київщині.
— Хату Микола Олексійович сам побудував. Кожну цеглину окремо обтесував, — підходимо до двоповерхового будинку. Він обкладений жовтою цеглою з нерівними краями. Навколо хати на траві лежать колоди, бруси, дошки. Микола Малишко створює скульптури із дерева. 14 його робіт до кінця літа виставлять на міжнародному фестивалі сучасного мистецтва у французькому місті Тулуза.
— До Франції вибрали мої найбільші роботи — по кілька метрів висотою, — надвір виходить скульптор у картатій сорочці. На колінах латки із цупкої світлої тканини. — Скульптури у мене складаються з блоків. Кожну роботу будую з частин. Юрко (адміністратор київської "Я галереї" у Києві. — "ГПУ") вчився тут на полі нашому збирати їх. Сам автор інколи плутається, що до чого чіпляти, — сміється Микола Малишко. Біля його ніг лежать дерев'яні брили різної форми і розміру. На кожній тушшю написані літери.
— Т — тіло, Г — голова, Н і Р — ноги і руки, — пояснює художник. — Позначаю для себе, щоб не забути. Ось ця голова — з вільхи. Вона всередині червоняста, м'яка. З неї багато робили меблів. А ця частина скульптури — із клена, він світлий, жовтуватий. Це клен із того району, де фунікулер. Він у мене з того часу, як мали майстерню на Андріївському узвозі. Потім нас звідти вижили.
До майстерні Малишка спускаємося сходами у підвал хати. Тут двоє великих вікон, світло й тепло, пахне деревом. На стінах висять картини Миколи Олексійовича. Окрім скульптур, художник пише олією і робить графіку.
— Це скульптура-портрет бабусі письменниці Марини Гримич, — показує на дерев'яну метрову фігуру жінки. — Це і замовлення, і творчість. Зробив її з груші. Марина дала фотографію бабусі. Розказала, як та хусткою запиналася. На дереві намічаю тушшю, під яким кутом різцем працювати. Цієї зими особливо важко було творити.
— Ми сиділи біля комп'ютера, плакали, не могли піти на Майдан, — згадує Ніна Денисова. — У Миколи була запланована персональна виставка у Дніпропетровську. Відмовилися. Зараз виставляти свою душу напоказ не можемо.
Ніна Михайлівна запрошує до кухні на чай. Поряд із великим дерев'яним столом — стоси тек із проектами робіт.
— Зображую окремо всі деталі скульптури, пишу розміри, — художник показує одну з тек. — Коли малюю, роблю це майже заплющивши очі, інтуїтивно. Не думаю про пропорції. Працюється найкраще зранку, встаю о 4.00. Рубати мені вже Ніна не дозволяє. То малюю по дереву, а онуки рубають. Художник не може працювати, коли йде війна. Але він мусить працювати. Тим більше, коли така трагедія відбувається. Треба робити те, що вмієш. Я вмію стріляти, міг би іти воювати.
— Але я тебе не пущу, — озивається дружина художника. Подає всім чай, сир і торт.
— Бачите, хто тут генерал, — сміється Малишко. — Виявляється, навіть жартувати можна, коли йде війна. За часів Януковича особливо відчував приниження, подавленість, як людина. Коли загинули хлопці, залишив такий запис у альбомі: "Я вам цього ніколи не прощу". Зараз Україна — вільна. А за саме життя, за його наповненість треба боротися щодня.
2 
1
Коментарі