"Умру на сцене или на подходе", — жартує 75-річна акторка Людмила Гурченко. На сцену столичного кінотеатру "Україна" піднімається на високих підборах під руку з чоловіком Сергієм Сеніним.

Минулого четверга Гурченко презентувала тут свій фільм "Барвисті сутінки". В ньому грає відому співачку.

— Ідея фільму належить мені, — розповідає російською. — Джазовий музикант Михайло Окунь познайомив мене зі своїм учнем — сліпим піаністом Олегом Аккуратовим. Він — випускник армавірської музичної школи для сліпих, лауреат багатьох конкурсів. У 4 роки вже грав перший концерт Чайковського. Є  відеозапис, він буде на екрані. Я хотіла показати цього суперталановитого хлопчика всім.

Зйомки фільму тривали два роки.

— Це були найважчі роки в моєму житті. Через кризу ті люди, які мали нам допомагати, відмовилися від участі, — переходить на українську. — А гроши решают усьо. Недавно дзвонить моя прибиральниця, каже: "Людмила Марківна, вас обікрали". Вона мала на увазі, що ми багато що винесли з дому, щоб хоч якось оплатити роботу акторів. У фільмі немає спецефектів, це вам не "Аватар". Але там є музика і людські стосунки.

Режисер, який мав знімати, зник за тиждень до зйомок. Ми залишилися з оператором Дмитром Коробкіним, який відвідує режисерські курси. Він був головною людиною на зйомках. Музику написала я сама. Тексти пісень не замовляли, а взяли вірші, які надсилали і дарували мені молоді люди. Також на мене лягли озвучування акторів, перезапис, монтаж, репетиції з молодим актором Кубасовим, який грає піаніста. Я була тіньовим кабміном, який вийшов потихеньку з тіні. Ось тому моє прізвище стоїть у титрах. Але в кріслі режисерському я не сиділа, не казала "мотор, почали".

Продюсером "Барвистих сутінок" акторка взяла свого чоловіка.

— Ми разом 18 непростих років. Пересварилися перші три роки спільного життя. Сергій Михайлович — людина вибухова, але швидко відходить. А я не відхожу, я ж скорпіон. Уже конфлікт. Але він розумний і з гумором. Людина без гумору — це ж інвалід. Сергій чимось схожий на мого тата, може мене захистити. Я завжди була беззахисна. В мене виробився такий внутрішній момент боротьби, що я маю сама розрулювати всі ситуації. А тут мені допомагають. І я залишаюся ніжною і милою.

12 листопада Гурченко відзначила 75-річчя. До свята записала на радіо  автобіографічну книжку "Мое взрослое детство". В ній розповіла про дитинство і прощання з Харковом.

— Я росіянка, але народилася в Харкові, всі предмети у школі вивчала українською. Дуже її полюбила. У Москві страждала від свого харківського діалекту. Мене висміювали в університеті півтора курса.

Цитує уривок вірша Тараса Шевченка "Сон". Глядачі встають, аплодують.

— А про ваш Київ я можу сказати, як наїжджаюча людина. Красивіше місто важко собі уявити. Треба його прямо в кишені носити. Жаль, що зараз не весна. З весною тут у мене з'являється збудження до життя, улітають кудись роки. Щось оновлюється. Ти хочеш думати, мріяти, перевтілюватися. Оце завжди зі мною відбувається у Києві.

×