Жодного дня фестивалю "Докудейс" не пропустив 71-річний київський кінокритик Сергій Тряшин. 22-28 березня фестиваль документального кіно про права людини відбувся у столиці удесяте.
Які стрічки вам найбільше запам'яталися?
— Вразили картини литовського режисера Аудрюса Стоніса. Він є у журі фестивалю. Фільм "Дзвін" розповідає, як в одному селі 300 років тому перевозили по замерзлому озеру дзвін. Лід провалився, і дзвін ніби втонув. Існує легенда, що він час від часу дзвонить під водою. Режисер намагався розшукати його. Вразили підводні зйомки. На дні озера накопичилася купа всього — якісь предмети, воєнна техніка. Є стоячі стовпи, ніби лінії електропередачі, хоча їм 500-600 років. Це в часи хрестоносців литовці робили міст до острівця посеред озера, де був замок. Щоб замок не захопили, міст ішов трохи нижче рівня води зигзагами. Свої знали, де повернути, а вороги топилися. Оператор зняв так, що картинка під водою нагадувала наземні зйомки. Таким чином режисер хотів об'єднати підводний світ із чарівним світом тих глухих місць, де досі збереглися давні традиції.
Чим відрізнявся цьогорічний фестиваль?
— Розширилася географія. Привезли багато фільмів про екзотичні для нас країни Південної Америки, Африки, Австралію. На фестивалі бережно ставляться до ретро-програм. Із задоволенням подивився стрічки про Україну часів перебудови і перших років незалежності. Раніше документальне кіно знімали переважно досвідчені режисери, зараз — молоді. Тому сучасне кіно має більше недоліків. На показі альманаху "Поза Євро" піднявся у залі якийсь телережисер і почав дико кричати: "Яке маєте право показувати глядачам таку погань?!". Це були звичайні короткометражки, які молодь назнімала під час футбольного чемпіонату. Студентам залишалося хіба погодитися, що у їхніх роботах є недоліки. Навіть Довженко хотів перезнімати багато сцен у своїх фільмах. Недоліків не має тільки той, хто нічого не робить.
Роль документального кіно змінилася?
— Його роль завжди була інформаційна. Навіть якщо розповідає про важкі драматичні події, де варто б заплакати, я у першу чергу отримую інформацію. На представленні програми "Арабська весна" один режисер сказав: "Якщо робити фільм під час події — це хроніка. А якщо показати через кілька років — тоді це мистецтво".
"Біла" жінка мене візьме хіба на одну ніч
— Коли ром упадає за дівчиною, то нічого не шкодує — веде у дорогий ресторан, що хочеш, те замовляй. Українець трохи підраховує у цей час грошенята, — каже юристка Рената, героїня документальної стрічки "Ромська мрія". Картину зняли у таборах на Закарпатті. 31-річний режисер Роман Бондарчук розказав чотири історії ромів, які стали успішними.
Рената народилася у таборі. Матір не хотіла, аби донька повторила її шлях. Віддала навчатися до університету. Зараз молода юристка безкоштовно допомагає ромам із Мукачівського табору. Відновлює паспорти, оформляє свідоцтва про народження дітей, представляє їхні інтереси у судах.
— Живу в таборі, бо так склалося в жизні, — розповідає ще один герой стрічки Денис. Він керує драматично-фольклорним гуртком у школі-інтернаті села Зарічово на Закарпатті. На роботу завжди ходить у краватці та до блиску начищених черевиках. — Закінчив училище культури, маю дві вищі освіти, а мені немає, де дітися. Хто мене у клуб візьме? Я циган. "Біла" жінка мене візьме хіба на одну ніч. А жити зі мною не буде, бо казатимуть: "Дивися, із циганом живе!". Хоча сьогодні це вже модно стало.
5 
1
Коментарі