— Ненавиджу, коли жаліють українців. Мовляв, є стрічки хороші, погані й українські. Не хочу гратися в ці параолімпійські ігри. Треба творити у професійній лізі, — каже київський режисер Олесь Санін, 41 рік. 16 липня відбудеться прем'єра його історичного фільму "Поводир" на Одеському кінофестивалі. Держкіно виділило на зйомки 16 млн грн. У стрічці хлопчик-поводир незрячого музиканта стає свідком розстрілу кобзарів радянською владою. Санін працював над картиною майже 10 років.
— Ще довго ховав фільм. Перший титр: "У часи тоталітаризму і репресій все одно знаходяться ті, хто говорить людям правду. У 1930-х роках такими були кобзарі. Тоді сотні з них були знищені або пропали безвісти". Розумів тоді, що прем'єра могла бути останнім показом. Потім просили показати фільм після Майдану. Та це була б спекуляція на почуттях. Люди тільки що пережили велику катастрофу. Не хотів знову показувати їм убивства.
Друга частина стрічки — емоційно жорстка. Під час Голодомору за борги зі здачі зерна село чи район оточували війська НКВД. У людей відбирали весь хліб. Там вимирали з голоду, бо не могли нікуди подітися. На таку територію потрапив бандурист Іван Кочерга із хлопчиком Пітером. Треба було вивести дітей із цього оточення. Стояв такий сильний туман, що людина нічого не бачила далі своєї руки. Незрячий став поводирем. Вів уперед тих, хто не бачив надії на життя.
Від комп'ютерної графіки режисер відмовився. Для фільму відновлювали техніку 1930-х. Відремонтували трактор і поїзд тих часів. Для останнього побудували колію.
— Не вірю в роботу з холодним носом. Важливо включити всіх у процес. Всю знімальну групу вдягли в костюми тієї епохи. Навіть мене й оператора. Тепер вони не випадкові працівники, які налаштовують світло. Бо професійні актори масових сцен зараз — це переважно ті, хто за гроші стоять із прапорами. Можуть прийти, нажертися, ще й розказати, що ти неправильно кіно знімаєш. Ця енергія абсолютно байдужих приходить у фільм. Після стрічки пропало бажання доказати, що я вмію знімати. Режисери — це ходячий нарцисизм. Манія величі небезпечна для військового, а режисерові не можна сумніватися. Якщо сам не віриш у те, що робиш, інших не переконаєш.
Головну роль зіграв 10-річний Антон Святослав Ґрін із США. Кастинг пройшли тисячі дітей. Режисер проглянув 200.
— Виявилося, що Антон є правнуком українського дисидента Михайла Сороки. Запитав у нього, які три речі взяв би на безлюдний острів. Сказав: іграшкову панду, сірники й мапу зоряного неба. Вивчає астрономію й за мапою вночі точно може дізнатися, де він є.
У прокат фільм має вийти восени.
Справжня бандура важить 20 кілограмів
— Зараз в інститутах культури навчають грати на інструменті, створеному після війни. А зі справжньою бандурою важко подорожувати. Важить 20 кілограмів, має залізну раму всередині. Тому й називали бандурою — як щось важке і незграбне. Це моє справжнє життя. Я більше кобзар, ніж режисер, — пояснює режисер Олесь Санін. Уміє грати на колісній лірі, бандурі та кобзі. У 1980-х він був поводирем останнього лірника волинського Полісся Івана Власюка.
— Його ліру забрали в музей. Прийшли міліціонери: "Віддай. Вона тобі все одно не треба". Ходив із Власюком майже перед його смертю. Обіцяв зробити йому інструмент. Та приїхав із лірою вже на його могилу. Зберігання бандури колись було заборонене. Навіть на кінець Союзу ще переховували заготовки інструментів. Не довіряли новеньким у майстернях. Може, це прийшов новий стукач. Питає: що робиш? А ти: стругаю велику ложку.
3 
1
Коментарі