Цього тижня в Києві був улюбленець театралів Євген Гришковець, 48 років. Він привіз два спектаклі — "Одночасно" і "Дредноути". Останнього столична публіка ще не бачила.
Окрім вистав, Євген презентував повість "Ріки". Якраз перед поїздкою до Києва в Москві за неї йому вручили премію "Письменник року".
Євгене, чим повість "Ріки" відрізняється від ваших Фпопередніх творів?
— У цій книжці є претензія на велику російську прозу. Здається, це найкраще з того, що я написав. Книга вийшла значно зрілішою за мене. Нещодавно зателефонував Олег Табаков і запропонував поставити повість у нього в Табакерці. Я погодився.
Вам цікавіше читати чи писати?
— Це одне й теж. Письменник і є першим читачем своєї книги. Гарний письменник є гарним читачем. Він визначає композицію, сюжет, обсяг книги за законами читацького сприйняття.
А з театром відбувається так само?
Подвиг — це те, що вражає більше всього в житті
— Звичайно. Адже режисер є першим глядачем спектаклю.
Дехто вже зараховує вас до класиків російської літератури...
— У драматургії пострадянського періоду більш успішного автора справді немає. Недавно я прочитав п'єсу одного челябінця. Її герой лежить на ліжку і міркує вголос: "Як було б добре згадати про життя, про пережите. Як приємно було б поділитися всіма своїми враженнями, якби не було Гришковця". Забавно.
Постановки за вашими творами йдуть у різних театрах. Ви завжди задоволені ними?
— Я задоволений усіма постановками. Навіть тими, котрих не бачив. Хоча б тому, що люди з тисячі п'єс, які існують на ринку, вибрали мою. І ще — мені за це платять гроші.
Не боїтеся, що запис ваших спектаклів на DVD послабить інтерес глядачів до спектаклів?
— Буду лише радий цьому. Я граю близько 120 спектаклів на рік і дуже втомлююся. Взагалі ж, усі свої щойно написані тексти розміщую в Інтернеті. Видавці бувають незадоволені, та я не зважаю. Якщо прочитане в Інтернеті людині сподобається, вона обов'язково купить книгу.
На сцені граєте історії зі свого життя. Від частих повторів спектаклів щирість не втрачається?
— Я не граю епізодів із власного життя. Мене цікавлять тільки універсальні переживання. Коли став грати у спектаклях регулярно, ця проблема справді з'явилася. Потім я собі із нею порадив: на кожному спектаклі намагаюся уточнити текст. Він живий і увесь час змінюється. Слово має бути щораз точнішим. Щирість, отже, не зникне, тому що є величезне бажання висловитися точно. А точність і є щирістю.
Перший ваш спектакль у Києві — "Як я з'їв собаку" — був ніжним і зворушливим. Наступного разу публіка реагувала набагато бурхливіше, тому що вже знала, де треба сміятися. Здалося, що ви стали пригравати і смішити народ. Ваша гра дуже залежить від глядача?
— Публіка дуже впливає. Як правило, глядачі приходять налаштовані на радість. І я не маю жодного права їх засмучувати. Минулого разу на моїх спектаклях у Києві панувала стихія сміху. Але вистави від цього не стали гіршими.
Невже не було моментів, де хотілося глядача настроїти на серйознішу ноту?
Усі свої щойно написані тексти розміщую в Інтернеті
— Мені не вдаються сумні спектаклі. Навіть "Дредноути" — остання, найбільш беззахисна моя вистава викликає сміх.
Якось ви сказали, що після спектаклю "Планета", де вперше зіграли з партнеркою, ваш герой подорослішав.
— Я навіть сказав би, що мій герой набув стать. Проста присутність жінки на сцені все змінює. Навіть якщо взяти той же спектакль "Як я з'їв собаку". Коли на задньому плані жінка буде просто сидіти, відчуття гри уже зміниться. У ній виникнуть протилежні полюси.
"Дредноути" — спектакль про героїзм. А як ви ставитеся до цього явища?
— Подвиг — це те, що найбільше вражає в житті. Хоч йому передує, як правило, недбалість керівників. Але сам подвиг завжди прекрасний і безглуздий. Сам я навряд чи здатен на такий вчинок.
А як ви сприйняли нашу помаранчеву революцію?
— Я і мої друзі були раді. Ми сприйняли перемогу як особисту. Без неї можна було б подумати, що поза своїм приватним світом ніхто не в силах щось довести. Гадаю, зараз в України є шанс. Але таке враження, що ви його можете легко упустити. Не хотілося б. Росія поки що таких шансів не має.
Якою бачите свою публіку?
— Моя публіка не ходить на Петросяна. Це не записні театрали, які щотижня дивляться якусь виставу.
І останнє — про театр. Чим він є для вас?
— Можливістю висловитися і бути почутим. "Дредноути" — спектакль для жінок. Монолог триває півтори години. Навіть дружина не дозволить мені виконати його на кухні. А умови театру — це саме ті єдині умови, коли до жінок можна щось говорити від імені чоловіків.
Гришковець не хотів говорити
Київ уперше побачив моноп'єси Гришковця кілька років тому. Тоді потрапити на його спектаклі було просто. Це був дуже інтимний, майже кімнатний театр.
Тепер Гришковець грає на великих сценах. Кожен його приїзд — подія, квитки розмітають умить, хоч і дуже дорогі.
Серед публіки поменшало давніх прихильників артиста. Не так через ціну квитків, як через те, що на великій сцені певною мірою втрачено оту інтимність.
Перед інтерв'ю було видно: Гришковець утомлений, неохочий до розмови. Але коли заговорив, виявилося, що все сказане народжується отут-таки, а не готується заздалегідь. У цьому й полягає секрет успіху Гришковця. Адже на сцені він такий самий.
2 
1
Коментарі