— На Майдані ми боролися проти Росії, як і сто років тому. Це українсько-російська, а не громадянська війна, — каже письменник 63-річний Василь Шкляр. П'ємо зелений чай із прозорих горнят у його просторій кухні. Новий роман "Маруся" писав 5 років. Після загибелі трьох братів 1919-го, 16-річна Олександра Соколовська під псевдо Маруся очолює повстанське військо. Восени 18 тис. примірників першого накладу книжки розкупили за тиждень.
— Дехто думає, що "Марусю" я писав по гарячих слідах революції — настільки все перегукується з Майданом. У романі теж є свій Майдан. 31 серпня 1919 року Українська Галицька армія вибила більшовиків із Києва і ввійшла в місто. Галичан зустрічали з квітами, прапорами, хоругвами. Там теж були свої провокатори, тітушки й розстріли. На місці "Сбербанка Росії" на розі Інститутської біржа була: стріляли по Майдану з її горища.
Проводите паралелі між визвольними змаганнями й нинішніми подіями?
— Збігів дуже багато. Коли галичани взяли Київ, їм було наказано: обсадити, але не стріляти. А з лівого берега на Київ наступали денікінці. Коли вони йшли по Інститутській униз на Хрещатик, курінний 8-ї Самбірської бригади Осип Станімір вибіг і сказав: "Стійте, далі ви не підете". Це якісь знаки провидіння — бо саме там торік виросла наша перша барикада, яку назвали "Львівська брама". Галицький генерал Антін Кравс їде на перемовини з денікінським генералом Бредовим — повертає на вулицю Олександрівську, тепер Грушевського. Його автомобіль там підбивають. Точнісінько на тому місці, де виросла друга наша барикада на Грушевського. Наказ оцей — "обсадити, але не стріляти" — теж нагадує сьогоднішній стан на війні. Тоді саме через наказ "не стріляти" денікінці підступно роззброїли галичан.
В образі Марусі більше правди чи творчої уяви?
— Її образ збирав по піщині. Ліза Соколовська, двоюрідна внучка Марусі, казала: от у мене молодша сестра, дивіться і пишіть з неї Марусю. Мала золотаве русяве волосся, носила косу. Потім я знайшов деталь, що Маруся "р" не вимовляла. Так потрошку образ склався. А внутрішньо її зрозуміти було найтяжче. Важко навіть уявити, як їй, вибачте, було піти в кущі, коли кругом мужики. А як могла дитина керувати військом?
Напевно, у них в роду були екстрасенсорні здібності. Баба й мати ворожили, і Ліза ворожить: на картах і зерні, на віск виливають, по-всякому. Соколовські жили у селі Горбулів Черняхівського району на Житомирщині. Там у гімназії в дверях досі сліди від куль, коли стріляли в Дмитра, брата Марусі.
Про братів Соколовських відомо чимало, надзвичайно патріотичні хлопці. Батько, Тимофій, був у них начальником штабу. Прийшов із Холодноярщини. Виховав усіх дітей у такому дусі, що ставали один одному на заміну. Троє загинули в один рік. Потім їм на заміну прийшла сестра Олександра. Є легенди, що вона ще десь воювала. Але ім'я Марусі було популярне, його брали собі інші жінки. Думаю, вона загинула. Однак родина вірить, що, може, й вижила. Тому про її загибель я не писав.
Які відгуки про "Чорного Ворона" й "Марусю" на Донбасі?
— Тішуся, коли бачу фото: лежить хлопець з автоматом і читає "Чорного Ворона". Я сам возив на передову сотні книжок. Знаю, що й волонтери часто до своїх посилок докладають мої книжки. Бачив сюжет: із Санкт-Петербурга приїхали люди просити українське громадянство й читають "Чорного Ворона". Хлопці з Донбасу пишуть: "Маруся" воює разом із ними. На блокпостах читають. В Одесі власниця книгарні сказала: "За рахунок ваших книжок оренду сплачую".
Якби довелося, змогли б убити людину, хай і ворога?
— Колись мене запитали, чи міг би пройти шлях Левка Лук'яненка (колишній політв'язень. Провів 27 років у радянських тюрмах і концтаборах. — "ГПУ"). Ніхто не відповість, бо це — доля. Чи зміг би вбити людину? Думаю, що так. У певних обставинах це можна зробити з радістю. Але про це має право говорити той, хто на передовій.
4 
1
Коментарі
1